Роман «Фанатка. Біполярна історія» Христини Морозової нещодавно вийшов друком у видавництві «Віхола». Це історія про двох людей — Анну та Владислава.
В Анни біполярний розлад. Її життя — це нескінченна гойдалка, манію змінює депресія, і це ніколи не закінчується. А ще Анна має в житті дві пристрасті — лекції з історії мистецтва та їх викладач Владислав.
Владислав — блискучий лектор, арткритик. Має лабрадора й страждає від алкогольної залежності. А ще він бореться за садибу Мурашка, замість якої в центрі Києва хочуть звести нову будівлю.
За звичайних обставин вони, мабуть, ніколи не зустрілися б, та випадок зводить їх разом в одній квартирі. Двоє дуже різних людей, обʼєднаних порятунком будинку і невідворотним наближенням смерті.
Це історія про життя і його завершення, свободу волі, пошуки себе й… архітектуру.
«Повага» з дозволу видавництва публікує уривок із книжки «Фанатка. Біполярна історія».
***
— Щось мені підказує, що тобі просто не можна курити, — Анна взяла вказівним та середнім пальцем трохи вище вогника, і, злегка торкнувшись губ, ювелірним рухом витягла цигарку з його рота.
— Ну починається! Я думав, ти мій бро, а ти мені нотації читаєш.
— Може, я теж хочу покурити, — і як доказ вона випустила у весняне повітря хвіст диму.
— Я раніше думав, що ти дівчина з персиками, а ти жінка з цигаркою. Так і до любительки абсенту недалеко.
Говорити про свій діагноз Влад принципово не хотів, тому вони сиділи й невимушено базікали про все на світі. Аня питала, чому Влад не став художником — отримав би гарантоване безсмертя, ще й прославив би її як натурницю. Влад серйозно відповідав, що для нього безсмертя — це робити те, що хтось повинен робити. В живописі вже й без нього все сказали чи ще скажуть — одне з двох. Він просто допомагає людям побачити прекрасне, налаштовує їм оптику. Всередині кожного з нас тривають війни з власними чудовиськами. Мистецтво допомагає хоча б у якихось із них перемогти.
Повз них проїхав хлопець на кріслі колісному, відважно намагаючись вирулити на потрісканому асфальті. Аня впізнала в ньому спортсмена паралімпійської збірної та громадського активіста за сумісництвом. Об’їхати рослину, що в одному місці пробила товсту кірку асфальту, йому було особливо складно. Аня ледь стримала імпульс тут же схопитися й кинутися на допомогу. Здається, вона бачила на днях його чорно-білу фотосесію в журналі. Він там зависав на перекладині на самих руках — легко, мов злітав у повітрі. Як метелик, що спурхнув із крісла колісного. Здавався таким сильним. Та, схоже, спуститися в магазин для нього вартує стільки ж зусиль, як і зависнути на руках у повітрі. В магазин у Києві, що вміє бути й джунглями, й суцільною смугою перешкод.
— Ти хотів знати, чому я святкую день народження в іншу дату. Кілька років тому на день народження я вирішила не сидіти вдома, а кудись вибратися.
І спробувала покінчити з собою, мало не стрибнула з даху бару на дев’ятому поверсі. А потім намагалася втопитися у ванній.
— Це через те, що тебе хтось образив у тому барі? Хто?
— Це ні через що. Просто так. Біполярка — це генна мутація, спадковість, антилотерея. Тобі не потрібна причина.
— У тебе в той період була сильна депресія?
— Навпаки! В депресії ти руку вище голови підняти не можеш. Всі твої геніальні плани про переїзд в Австралію, балотування в парламент чи спробу самогубства прокидаються саме в манії. Тепер я щороку призначаю день народження на різні дні. Щоби без тригерів.
Офіціант в обірваній футболці й неохайній сорочці зверху, який більше скидався на студента-двієчника, що прогулює тут пари, нарешті приніс їм каву.
— Вибач, я не знав. Що ти постійно тягаєш із собою в сумці?
— Ти не будеш сердитися?
— Не буду.
Аня відкрила сумку й дістала ватман, складений у кілька разів.
— Давай приберемо чашки, — вона взяла його американо й допила, лишивши на краєчку чашки напівпрозорий відбиток гігієнічної помади та ігноруючи його здивований погляд.
— Дивись, я розібралася в історії з садибою, — розгорнула папір, покреслений дрібними різнокольоровими схемами з кружечками, прямокутниками й стрілочками.
Кожен блок був ретельно підписаний дрібним шрифтом.
— Ваш юрист сильно накосячив. Апеляція — це вже небезпечно, ви за крок до програшу: ще трохи — і статус пам’ятки у будівлі відберуть. У справі бракує містобудівної документації, тут лише містобудівні умови й обмеження та потрібні свідчення управління культурної спадщини. Це принципово, я розписала тобі детально в гугл-доці. Дай свою пошту, я тобі скину.
Якщо ти подивишся на всі його об’єкти… цей забудовник начисто ігнорує правила. А в Києві, на жаль, досі не затвердили історико-архітектурний опорний план.
Поки Влад її слухав, його брови повільно повзли вгору, цигарка поступово прогорала до фільтра, аж поки не перетворилася на зморщену попелясту гусінь:
— Якого чорта ти робиш у супермаркеті?
— Це зараз я в супермаркеті. А до цього три роки була в громадському секторі. Але на касі я хоч рахувати навчилася швидко, тепер можу бюджет будь-якого проєкту на раз накидати.
— Чого ж ти пішла?
Аня розповіла, як три роки проходила ніби із заведеною годинниковою бомбою всередині:
— Хочеш контролювати себе — жменя таблеток вранці, жменя вдень, жменя ввечері. Терапія кілька разів на тиждень: індивідуальна, групова, індивідуальна, групова. Все по графіку, не запізнюйся, врахуй затори, не переплутай адресу, зроби домашнє завдання.
Через деякі таблетки у неї почалися кров’янисті виділення — десять днів на місяць, не як місячні, а бонусом. Свій стан потрібно було фіксувати в щоденнику, за потреби корегувати терапію. І ти годуєш усім цим свою внутрішню бомбу, вмовляєш, заколисуєш.
Але потім її лікарка лягла на операцію, а та, яка її заміняла, мала інші погляди на лікування й наполягла на зміні дозування.
— І тоді мене зірвало, — Аня різко вдихнула повітря, ніби випірнула з води.
Того разу вона провалилася в манію, пішла в емоційний запій. Можна було більше нічого не контролювати, знести гугл-календар у телефоні й перестати брати слухавку від терапевтичних груп. Є такий термін «саббатікал» — коли людина на тривалий час бере творчу відпустку. Ось і в неї так було, але в плані самоконтролю.
— Невже тобі не подобалося жити нормальним життям?
— А що таке нормальне життя? В манії я могла жити десятьма чудовими життями одночасно. Ти б хотів накупити цукерок M&M’s, а потім ковтати, запиваючи водою, як таблетки? Ось і мені хотілося більше задоволення.
Деякі фрази Анни звучали, ніби відточені, наперед заготовлені. Наче вона вже вела подумки багатогодинні бесіди сама з собою, готуючись захищатися чи виправдовуватися.
Вона далі розповідала, що бомба розірвалася, але їй здавалося, що всередині — конфеті. Так спочатку й було, та за все треба платити. В манії вона була вимогливою і суперпродуктивною — настільки, що колеги стали від неї сахатися. Але потім маятник хитнувся в інший бік, і Аня провалялася в депресії кілька тижнів, перестала відповідати на скайп і мейли.
Її громадська організація якраз готувала акцію протесту людей на двісті під офісом корпорації, заводи якої отруювали повітря. Того ранку вона ледь зібрала себе докупи, щоб приїхати на місце вчасно. Все стояло в заторах, викликати таксі не було сенсу, вона проїхалася на метро в годину пік через усе місто, мало не послизнулася на рибині біля гастроному, де торгували прямо з яток свіжою рибою, й ледь встигла. Людей зібралося більше, ніж очікувала їхня команда. Вона підійшла до головного входу, їй протягнули мегафон, адже її промова була запланована першою… А тоді Аня зрозуміла, що емоційно її притисло важелезною плитою, вона не може вибратися — так, наче за ніч відростила собі черепашачий панцир. Слова в роті злипалися, мов розпечена смола. А всі чекали. Спочатку була цілковита тиша, тоді почалися перешіптування, а потім — смішки й вигуки.
— І знаєш, що я зробила? Нічого. Тицьнула мегафон комусь поруч і просто пішла звідти. Мені весь час здавалося, що за мною женуться, але я все одно йшла дуже повільно. А ще скрізь ввижався запах риби. Не пам’ятаю, як дісталася додому, але до своїх… у ту організацію я більше не верталася. Мені дзвонили, я не могла взяти слухавку. Просто не могла. Поступово загострилися фобії. Потім посилився потяг до самогубства.
Влад слухав її голос і думав, що якраз за це й любить мистецтво: воно чесно фіксує портрет або пейзаж саме в цю секунду, за цієї пори року й цього освітлення. Воно не має претензій все осягнути, все узагальнити раз і назавжди, як, наприклад, література. Скільки б часу у вас не було, зрозуміти іншу людину неможливо — тут із собою спробуй розберись. Якби на білих стінах лікарняних палат розвісили репродукції картин, можливо, пацієнти інакше сприймали б життя і себе в ньому. Шкода, що тут із мистецтва була лише плитка на виході метро з церквами й каштанами, яку комунальники виклали неначе спеціально до його приїзду. Відверто кажучи, ці фотошпалери викликали в нього дискомфорт значно більший, ніж сусідство моргу.
