Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Українки за кордоном: як дати відсіч стереотипам, упередженням та мові ворожнечі
Статтi

Українки за кордоном: як дати відсіч стереотипам, упередженням та мові ворожнечі

Так, багато жінок урятувалися від війни за кордоном. Тепер вони в безпеці. Їхні діти та хворі родичі — теж. Але це не означає, що цим жінкам не доводиться стикатися з новими труднощами.  

Як розповіла голова правління ГО «Театр змін», незалежна експертка з питань недискримінації, мови ворожнечі та злочинів на ґрунті ненависті Яна Салахова, біженці й біженки, шукачі притулку та інші категорії мігрантів і мігранток опиняються в досить вразливому становищі. Вони часто стикаються з упередженим ставленням із боку місцевих — через культурні відмінності, нерозуміння причин та обставин їхнього приїзду. 

За словами експертки, такі люди насамперед ризикують відчути на собі стереотипне та упереджене ставлення. Це, своєю чергою, може перейти в конкретні дії — дискримінацію через громадянство, мову, сімейний статус (наявність дітей) тощо. А це все веде до обмеження чи порушення прав.

«Ви живете на податки наших громадян»

Яна Салахова
Яна Салахова

Яні Салаховій самій довелося зіткнутися з упередженнями та стереотипами. Сталося це в Польщі. Якось жінка разом із дитиною їхала потягом. У купе бракувало повітря, тому сусідка відчинила двері навстіж. Щоб уберегти сина від протягу й можливої застуди, Яна трохи причинила вікно. Це призвело до скандалу. Сусідка наголошувала, що Яна живе в Польщі на податки її громадян (насправді українка знайшла роботу), безкоштовно подорожує (квиток вона купила самостійно), не знає мови тощо.

«Власне те, що мені висловила панянка в потязі, поділяє певна частина населення. Таке ставлення призводить до появи оголошень щодо оренди житла, де вказують, що не здають житло українкам та мамам із дітьми. Саме такий текст — дискримінація, бо фактично показує різне ставлення до людей за сімейним станом та громадянством. Але я не чула про випадки, коли авторів та авторок таких оголошень притягувати до відповідальності. Я витратила два місяці на пошук житла у Варшаві. І знайшла його саме завдяки феміністці, яка, знаючи про цю проблему, здає житло лише українським жінкам із дітьми дошкільного віку. Але ці ситуації не можуть знецінити того факту, що значна частка громадян та громадянок Польщі надали своє житло безкоштовно. Рівень цієї допомоги та підтримки безпрецедентний», — говорить Яна Салахова.

Із дискримінацією з боку українців та українок вона не стикалася. Але упереджене ставлення та осуд усе ж мають місце. Наприклад, часто звертають увагу на те, із якого регіону приїхала людина — із більш чи менш безпечного. А також яким маршрутом рятувалася від війни. 

Багато негативу було у великих чергах на отримання реєстрації або фінансової допомоги. За словами Яни, причиною радше була погано продумана організація та керування чергами, брак ресурсів та послуг, а також непрозорість критеріїв, за якими призначали допомогу.

«Тому втомлені жінки з маленькими та, можливо, хворими дітьми, могли проявляти негативні емоції щодо своїх співгромадянок», — зазначає експертка.

Жінкам часом немає на кого залишити дитину

За словами Яни Салахової, жінки з малими дітьми стикаються з низкою додаткових проблем. І найгостріша з них — це брак ясел та дитсадків. Понад 80% жінок виїхали за кордон без партнерів, батьків чи інших родичів. Тому залишити дитину, щоб, наприклад, відвідати мовні курси чи пошукати роботу, часто було ні з ким. Труднощів додає ще й той факт, що безкоштовне житло надають тільки на фіксований час, а державна допомога невелика. Виходить, що навіть гарантованого директивою ЄС права на роботу жінка не може реалізувати через відсутність послуг по догляду за дітьми.

«Із власного досвіду розповім про проблему жінок, які мають дітей із розладом аутичного спектру. По-перше, закладів для таких дітей бракує, більшість — приватні. Це не по кишені українській жінці. По-друге, переважна більшість дошкільних установ очікує, що дитина швидко вивчить мову. Це неможливо у випадку діток, які потребують корекційних послуг мовою, яку вони розуміють. Для дітей із РАС вивчення іншої мови може зайняти в десятки разів більше часу, ніж у нормотипової дитини. Мені пощастило, мого сина взяли у спеціалізований приватний садок, який на півдня створив групу з українськими корекційними педагогинями. Але адміністрація закладу дала зрозуміти, що надалі я маю зробити вибір — докласти зусиль, щоб дитина вивчила мову, поки їй будуть недоступні корекційні послуги (це втрата дорогоцінного часу), чи повернення в Київ. Зрештою я повернулася в Україну», — каже Яна Салахова.

Читайте також: Крок за кроком: як жінки допомагають одна одній під час війни?

Покращити ситуацію могли б українські спеціалістки. Спрощена процедура для визнання диплому та кваліфікації, допомога у вивченні мови могли б частково вирішити проблему перевантаження садочків. А згідно з польським законодавством, такі умови передбачені лише для медиків. Педагоги та психологи можуть працевлаштуватися помічниками вихователя. Це, на жаль, тягне за собою невідповідність кваліфікації та нижчу оплату праці.

Навіть якщо вдається знайти роботу, проблем не уникнути

Ліна Кущ
Ліна Кущ

Але навіть знайшовши роботу, біженки не застраховані від додаткових проблем. Про один із таких випадків розповіла перша секретар Національної спілки журналістів України, членкиня комісії з журналістської етики Ліна Кущ

Якось п’ятеро журналісток, які виїхали до Чехії, влаштувалися до місцевої телекомпанії. Але її власник, колишній громадянин України, відмовився віддавати зарплатню. Одній журналістці він узагалі заявив, що та не відповідає посаді й погано виконує роботу. Щоб домогтися справедливості, жінки звернулися в поліцію. Але щоб просто залишити заявку, їм довелося заплатити перекладачу, а вже згодом — адвокату. До речі, гроші роботодавець так і не повернув. Одна з журналісток згодом казала, що більше нічого не хоче чути про цю особу. Надто токсичними були їхні робочі стосунки.

«Трапляються також певні непорозуміння через місцеві правила. Наприклад, коли досвідченим журналістам у job-центрі можуть запропонувати малокваліфіковану роботу. Через те, що в них немає сертифіката про знання мови. Без нього вони не можуть претендувати на роботу, пов’язану з їхньою освітою. І ці непорозуміння часто трактують як дискримінацію українських біженців, яким пропонують прибирання в готелях чи ще якусь малокваліфіковану роботу», — пояснює Ліна Кущ.

Також вона пригадує випадок із журналісткою, яка втратила дім унаслідок повномасштабного вторгнення. Знайома сім’я з Польщі запропонувала їй із родичкою пожити в себе. У літнього подружжя вони пробули близько трьох місяців. Там жінки виконували роботу по дому та поралися на присадибній ділянці. Завдання видавали з самого ранку. Господарі навіть могли дорікнути — мовляв, «не встигнете все зробити». Цієї хатньої роботи було настільки багато, що не було коли вгору глянути. 

Читайте також: Жінки і війна: вийшов фільм «Oh, Sister!» із історіями українок

Із досвіду самої Ліни Кущ, українські біженки можуть не підтримувати контактів одна з одною. Через це вони залишаються наодинці з власними проблемами. Як розповіла її знайома журналістка, її співвітчизниці, топ-менеджерки великого медіа-холдингу, навіть не хотіли з ними знатися. Навряд чи це пов’язане із дискримінацією, зазначила експертка. Радше йдеться про небажання самих українців чи українок підтримувати контакти зі своїми.

Через стереотипи людям відмовляють у суб’єктності

«Часто українських біженців чи біженок сприймають за кордоном як нещасних та бідних людей, які потребують піклування. Через такі стереотипи українцям відмовляють у суб’єктності. Їх розглядають лише як об’єкт для турботи. І часто це буває помітно навіть під час розмов із колегами: «Сім’я приїхала, яке нещастя, вони таке пережили!» А багато наших біженок понад рік перебувають за кордоном. Вони вже знайшли роботу, пов’язують своє життя з тією країною. І вже хотіли б до себе іншого ставлення. Саме як до членів громади. Але коли до людини постійно ставляться як до об’єкта, який потребує турботи, це, знаєте, ніби проводить лінію між «ми» та «вони». Можливо, цього не висловлюють у якихось образливих словах. Але така сегрегація часто заважає українцям повноцінно адаптуватися в новій громаді. Я не кажу, що це всюди. Бачу багато гарних прикладів, коли громади допомагають українцям та українкам адаптуватися», — розповіла Ліна Кущ. 

Минулого місяця вона була в Норвегії. Там спілкувалася з українськими біженцями, які оселилися в невеликому селі. Місцеві пенсіонерки приходили до них і проводили заняття з норвезької мови. І всіляко заохочували українські родини до того, щоб вони втягувалися в життя їхньої громади.

Читайте також: Що за гарним фото у фейсбуку

Хоча деякі труднощі можуть виникнути через банальне нерозуміння місцевого менталітету. За словами Лін Кущ, з цим зіткнулася одна українська родина під час перебування у Швеції. Її знайомий журналіст має двох доньок, у яких розлади аутичного спектру, а сам він — людина з інвалідністю. І, за його словами, для дітей там не пропонують реабілітаційних програм, а в шведських документах інвалідність ніяк не позначається. Бо вважають, що всі люди рівні, незалежно від їхніх особливостей, а сприятливі умови мають бути створені для всіх. Але для родини журналіста це було відкриттям. В Україні його доньки проходили реабілітаційні програми, які давали результати. У їхньому уявленні Швеція — країна, що забезпечує високий рівень соціального захисту. І вони розраховували на відповідні умови.

Не тільки слова можуть бути мовою ворожнечі

Інколи на ставлення до біженців можуть впливати економічні проблеми, з якими стикаються громади, що приймають. 

«Ми бачили протести фермерів, наприклад, у Польщі. Вони вважають, що українці забирають у них заробіток. Українське зерно дешевше, це не до вподоби фермерам. Можливо, тому виникають такі настрої, коли якась група вважає, що українці й українки або забирають у них заробіток, або змушують припиняти бізнес. Або якимось чином конкурують за їхні робочі місця чи ще якісь соціальні блага. А це призводить до того, що до українських біженців ставляться зі зневагою та починають уживати різні негарні слова», — розповіла Ліна Кущ. 

Читайте також: Небажаний досвід: як українки стають на ноги за кордоном

Подекуди біженки стикаються з осудом із боку українок та українців. Когось можуть дратувати намагання знайти підтримку в мережі. Мовляв, тобі нічого жалітися — снаряди поруч із тобою не вибухають. Когось обурюють кадри мирного життя з усмішками та морозивом. А є люди, для яких біженки винні вже в тому, що виїхали. Так, минулого року львівська художниця Аbrikos_abrikosovy в Інстаграмі опублікувала серію доволі злих карикатур. Як коментувала сама художниця, свої роботи вона нібито створювала, використовуючи репліки реальних біженок. Щоправда, чомусь із усіх малюнків випливало, що жінки, які виїхали, — це такі собі негативні персонажки, які завинили перед тими, хто лишився. 

Тоді соціологиня Олена Стрельник написала в коментарях під постом із картинками: «Забули, хто наш ворог. Переключилися на жінок із дітьми».

А гендерна дослідниця, засновниця й модераторка спільноти «Фемінізм УА» Марія Дмитрієва додала, що всі зображення — не що інше, як «рафінована мізогінія». 

«Це насправді дуже негарна ситуація. Як на мене, мовою ворожнечі можуть бути не лише слова. Це можуть бути якісь вияви поведінки, візуальні елементи, знаки, що підкреслюють дискримінацію тієї чи іншої соціальної групи. Наразі це візуальне вираження мови ворожнечі щодо біженок. Ніхто не заперечує права художниці висловити власну думку. Але при цьому вона не повинна принижувати гідність інших людей, самостверджуватися за їхній рахунок», — зазначила Ліна Кущ. 

Юлія Гуш

Схожі записи

Менструація — це природно: 91,2% жінок та дівчат хочуть більше знати про неї

«Літня жінка»: чиновник у Бердянську отримав зауваження за ейджизм

У Львові після цькування скасували лекцію з секс-просвіти