Серія «Голосна» від видавництва «Компáс» — це три романи авторок із Південної Америки, що розповідають про жіночий досвід жіночими голосами. Це книжки про шлюб, материнство, піклування і самотність, що ламають шаблонне представлення цих тем.
Віддати всі свої почуття вихованню собаки, проживати післяпологову депресію, чекати на дитину, яка не проживе і дня, — героїні цієї прози далекі від шаблонних дружин і матерів. Їхні голоси гучні, незвичні й дикі. Не почути їх неможливо, адже вони верещать, стріляють і нагадують хтонічних істот з античної міфології.
Видання «Читомо» розповідає про три книжки, якими авторки ламають норми старого світу і як їх розуміти.
Пілар Кінтана. Сука
Колись герой роману «Без ґрунту» Домонтовича стверджував, що не любить природу і витримує її лише тоді, коли її подають йому як краєвид із тераси ресторану. Природа постає стерпною тільки тоді, коли її приручають. Без обробки культурою вона може бути ой якою незручною. Саме ця первісна й дика природа стає вагомою частиною невеличкого роману колумбійської письменниці Пілар Кінтана «Сука».
Дамаріс із чоловіком живе поблизу Тихого океану й доглядає будинок заможної родини. Дамаріс бездітна, на початку книжки вона заводить собі цуценя й починає сублімувати своє бажання материнства. Жінка навіть називає суку так само, як хотіла б назвати дитину — Чірлі. Вона носиться з нею повсюди й ставиться достоту як до дитини. Проте Чірлі все одно залишається собакою зі своїми інстинктами, які не переробить ніщо. Одного дня Чірлі зникає, а коли згорьована Дамаріс встигає оплакати псицю, та безтурботно повертається. Вагітною.
Коли Чірлі вперше тікає з дому, Дамаріс охоплює жах. Жінка йде шукати собаку в сельві в грозу. І тоді ж, коли лютує негода, Дамаріс згадує про свого чоловіка і його беззахисність. Саме в цей час той рибалить у відкритих водах, і від чорної пащі морської безодні його відділяє рятівний жилет, дощовик і кілька шматків поліетилену. Цікава деталь. Чоловік і дружина не є близькими і, як згадується в романі, востаннє секс у них був 10 років тому. Втрата собаки й відчуття близькості хижої стихії зближує цих двох. Хоча й ненадовго.
Читайте також: Із другорядної персонажки — у головну: «Гамнет» Меґґі О’Фаррелл як голос Енн Гетевей, а не Вільяма Шекспіра
Роман про нищівну силу природи
Іншою жертвою стихії в романі є Ніколасіто, дитина заможних батьків, що грав із Дамаріс у дитинстві. Якось малого просто змило хвилею в море. Батьки хлопчика залишають його кімнату неторканою, і все подальше життя доросла Дамаріс доглядає цей простір, як святилище. Кімната маленького Ніколасіто нагадує каплицю, у якій замість свічок і зображень святих шанують святість і непорушність фіранок із картинками з «Книги джунглів». Появу «Книги джунглів» на сторінках цього роману складно назвати випадковим вибором, адже вона є історією про дитину, порятовану тваринами й дикою природою.
Натомість «Сука», і особливо історія самого Ніколасіто, є дзеркальною протилежністю класичній книзі Кіплінга. Це роман про нищівну силу природи. Про море сельви чи море води, що поглинає людей. Мурахи й риби буквально виїдають риси облич тих, хто залишався наодинці з природою надто довго.
Хащі сельви, як і хвилі океану, — жахаюча, незрозуміла і неконтрольована стихія — є вагомою частиною роману. Природа в цій книжці не постає окремою персонажкою, а радше безжальним і кривавим божеством, що живе зовсім поруч із людьми й загрожує кожної миті ніби жартома знищити рукотворну впорядкованість людей.
Що цікаво, саме осквернення святилища маленького Ніколасіто викличе в Дамаріс хвилю люті й бажання вбивати. У ній з’явиться ця сама дика неконтрольована жага крові й помсти. Психоаналітикам було би що про це сказати. Про жагу інстинктів, які жодна культура не може стримати. Чи про юнгіанську тінь, яка супроводжує нас на кожному кроці.
Аріана Гарвіч. Здохни, коханий
Приручення природи і приручення жінки — синонімічні мотиви культури. Перший роман аргентинської авторки Аріани Гарвіч показує героїню, що не втрачає своєї дикої природи й не стає шаблонним пам’ятником шлюбного життя й материнства.
Оповідачка роману «Здохни, коханий» є голосом хаосу, дикості й натягнутих до межі нервів, які рвуться просто в нас на очах. Вона — дружина і мати, яка не має жодних описаних сотнями романів материнських почуттів до своєї дитини. Натомість вона має післяпологову депресію.
Вона — освічена жінка, яка однак втратила бажання торкатись книжок. Чужинка в цій місцевості, вона проживає на віддаленій від міста території біля лісу. Вона — Інша в цьому культурному контексті: надто світлошкіра, говорить з акцентом. Є в ній щось від трофею. Та й чоловік чекає, що героїня романтично споглядатиме з ним зорі у телескопі й щебетатиме приємним голосочком милі нісенітниці. Хіба не на таку картинку дружини після пологів ми стереотипно очікуємо?
Натомість із її грудей виривається рик, а вона сама нагадує первісну хтонічну істоту. Їй пасує ліс поруч, що, як і сельва в «Суці», втілює хаос, неконтрольованість і дикість. Вона — далеко не берегиня родинного вогнища. Вона — первісна жінка, а цей ліс — її печера, несподівано комфортна для неї територія.
Читайте також: «Скляний замок»: як і чому історії зникомих родин стають бестселерами
Післяпологова депресія? Чи реальність, яка виступає за формами ляльки?
А ще «Здохни, коханий» показує незвичні ракурси існування у межах культурних норм. В одній зі сцен героїня сидить вдома з розстібнутими штанами й нестримним бажанням випорожнитись. Поруч із нею сидить пес, навчений не дзюрити вдома, що терпить аналогічне бажання. Вони терплять й неначе грають у гру, для кого культурні умовності виявляться вагомішими. Жінка витримує, а от пес впісюється. І в цій сцені собака випромінює якусь непритаманну його виду провину за порушене табу. Це йому ніяково за недотримання культурних норм, не їй.
Героїня поєднує культурну формулу, звертання «коханий», з побажанням здохнути. Вона готова взяти рушницю і пристрелити пса, який мучиться. Коли вона сидить, до неї злазяться павуки й мошки. Вона — згусток нервів і чорної матерії, що вибухає щомиті й розлітається всілякою гидотою. Вона опирається тому культурному образу, який вибирає для неї світ. Не хоче дивитись на зорі з чоловіком. Не хоче обійматись. Не хоче пристібатись у машині.
Що це? Післяпологова депресія? Чи реальність, яка виступає за формами ляльки? Можливо, істину варто шукати десь посередині?
Ґуадалупе Неттель. Єдина донька
«Єдина донька» мексиканки Ґуадалупе Неттель була однією із книжок у короткому списку Міжнародного Букера. Це нешаблонний роман про материнство, любов і піклування про тих, хто поруч.
Книжка розповідає про двох подруг, що замолоду бунтували проти патріархального світу. Вони прагли іншого життя — подорожей, розваг, самореалізації й аж ніяк не материнства, яке ув’язнило б їх.
Але час минає, а з ним — і рівень юнацького максималізму. Аліна вирішує, що відмова від материнства була наслідком психологічної травми. Тепер дитина — це те, чого жінка хоче понад усе.
Лаура заскочена зненацька цим рішенням і відчуває зраду подруги. Це підсилюється ще й тим, що сама Лаура вдалася до радикальних заходів. У якийсь момент вона запанікувала, адже хлопець ледь не схилив її до звичного шлюбно-материнського життєвого сюжету. Лаура вжахнулась і застережливо перев’язала собі труби, щоб, так би мовити, не зрадити свої погляди під впливом емоцій. Тепер світ традиційних родинних спокус може донесхочу ловити її, але більше не зможе спіймати.
Читайте також: Бунт, що виростає з порожнечі: не-рецензія на роман «Її порожні місця»
Ця книжка теж працює зі стереотипними сюжетами щасливого материнства. Аліна вагітніє, але лікарі готують її не до народження дочки, а до прощання із нею. Маля має народитися з генетичною мутацією, не сумісною із життям.
Сюжет життя дочки Аліни — цікавий виток цього роману. По-перше, дитина тут постає не атрибутом щасливого шлюбу, а істотою зі своєю волею і своїми планами на життя. Тут не батьки борються за життя дівчинки, це робить вона сама. До неї не ставляться як до трофея сімейного життя. Ця дитина — об’єкт любові своїх батьків, своїх лікарок і своєї няні, проте вона не належить їм і з перших подихів сама стає собі ціллю.
Не менш непередбачувано плине й життя Лаури. Вона виявляє, що спілкування з дітьми й піклування про дітей насправді ніяк не перешкоджають її самореалізації. Героїня бере під свою опіку сина сусідки й саму сусідку в депресії. Піклування стає важливою частиною життя цієї жінки. Проте це піклування — не її обумовлений культурними нормами обов’язок жінки, а, так би мовити, її сродна праця.
Тетяна Петренко, для Читомо
