Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Наталія Полонська-Василенко: історикиня, археологиня, архівістка
Жінка в історії Статтi

Наталія Полонська-Василенко: історикиня, археологиня, архівістка

До 140-річчя українського жіночого руху

Маленька друкарська машинка вистукує про моє життя. Щастя наше, що ми не знаємо майбутнього! Не один раз, переживаючи трагічні події, я казала собі цю фразу. Водночас не раз спогади про щасливе дитинство додавали снаги торувати життєву дорогу. 

Отримала дозвіл від чоловіка на продовження навчання

Батько, військовий офіцер Дмитро Меншов, мав справжній хист до історичної розвідки, до роботи з архівами. І це вміння передалося мені, мабуть, разом із любов’ю до милої йому України. У 12 років я вже допомагала батькові з його науковою роботою — читала коректу й навіть мала з того гонорар. 

Радість дарувало й навчання, батьки не шкодували коштів на придбання книжок. У день, коли я складала іспити до гімназії, з географії та історії мене екзаменував веселий, привітний і чарівний Микола Василенко, який згодом зробить велику справу для української науки. Через 26 років він став моїм чоловіком. У другому шлюбі. Перший довелося розірвати. Бо не хотіла я стати тінню Полонського. Проте я отримала від нього дозвіл (як вимагалося в ті роки від заміжніх) і продовжила навчання. 

Наталія Полонська-Василенко
Наталія Полонська-Василенко

«Окраса курсу»

У 23 роки вступила на історико-філологічне відділення Вищих жіночих курсів при Університеті Святого Володимира. Там було багато дівчат одразу після гімназії, тож я почувалася серед них старою. Найбільше мене цікавили, звісно, лекції з історичних дисциплін, яких було багато. Я присвятила весь свій час навчанню, пильно слухала все, записувала, не пропускаючи.

Напружена праця відволікала від проблем в особистому житті та від хвороб. Коли почалися мітинги і страйки, я злякалася, що курси закриють, виступила перед мітингом, щоб пояснити, як важко здобути жінці вищу освіту, яке безрадісне життя нас чекає без освіти, але то була марна спроба. Курси закрили ненадовго, потім поновили заняття й почалися іспити, які я складала на відмінно, ставши вже «окрасою курсу», а не «офіцершою». Цей успіх мав для мене епохальне значення — я повірила в себе, повірила, що здібна до наукової праці. 

Моїм сонцем стало сонце наукової роботи

Захопилася археологією, розкопками Вікентія Хвойки. А через 8 років слухачі київського університету приходили на мої лекції «цікавої археології».  Я знаходила велику радість у науковій роботі, але досі мала перед собою перешкоду — жінкам після курсів давали право лише викладати  в жіночих гімназіях. Через рік мене запросили читати лекції з історії в гімназію Байкової. І цей викладацький вир теж  захопив мене, але педагогічна діяльність приваблювала менше, ніж наукова. 

Готувалася до іспитів на звання магістра й писала дисертацію. Мене найбільше цікавило становище України 18-го століття. Завдяки розвідці в архівах Москви та Катеринослава я дослідила питання заселення південної України. Не раз потім висловлювалася в працях, що південь завжди був частиною великої України (а не Новоросією, як вважали в ті часи). 


Читайте також: Олена Апанович: історикиня, архівістка, письменниця


Зростала страшна більшовицька виразка. Революційного 1917 року я почувалася так, ніби позбулася ґрунту під ногами. Навчальні заклади не функціонували. Жити мені було дуже важко, попри це я мала повне моральне задоволення, бо з осені могла викладати. Увесь вільний час проводила в музеї старовини в університеті, завідувала ним. У Києві наростали тривога та анархія. Я ж тим часом збирала підписи для заснування археологічного інституту. Життя було осяяне: моїм сонцем стало сонце наукової роботи.

Наталія Полонська-Василенко
Наталія Полонська-Василенко

Пройшли роки журби й радості. В апогеї наукової праці (я була старшою науковою співробітницею Інституту історії України Академії наук і професоркою Київського державного університету) мене застала німецька окупація. 19 вересня 1943 року я зі своїм третім чоловіком, економістом Олександром Моргуном, покинула Київ, лишивши в столиці наше затишне помешкання, бібліотеку з 7000 томів і багато готових до друку наукових матеріалів. 

Мені 61, і я опинилася в поселенні  українських емігрантів у Західній Німеччині. Я жива, я хочу задокументувати те, що колись робило життя таким привабливим, розповісти про людей та їхні досягнення, поки все не згинуло назавжди. Маленька друкарська машинка вистукує «Спогади» про моє многотрудне життя.

Хто така Наталія Полонська-Василенко

Наталія Полонська-Василенко — науковиця, історикиня, археологиня, архівістка. Перша жінка зі вченим званням доцентки Університету Святого Володимира (1916). Одна з перших докторок історичних наук УРСР: 1940 року захистила дисертацію на тему «Нариси з історії заселення Південної України в середині XVIII століття (1734-1775)». Авторка майже 200 наукових праць. 

1941 року очолила Археологічний інститут Академії наук України. Знакова фігура в академічно-науковому середовищі емігрантів, професорка Українського вільного університету, який діяв у Празі та в Мюнхені. Упродовж 1945-1966 років в еміграції писала мемуари (понад 1000 сторінок), які були втрачені. Частину дивом удалося знайти, впорядкувати й видати 2011 року. Це були «Спогади» про родинне, студентське, наукове життя вченої та про події 1884-1965 років, опис яких має історичну цінність. 


Читайте також: Софія Яблонська: мандрівниця, письменниця, фотографка


1969 року в Німеччині вийшла друком її робота «Видатні жінки України». Двотомник «Історія України» був повністю опублікований вже після смерті науковиці й досі не втратив актуальності та об’єктивності. За ним навчаються студенти вишів.

Наталію Полонську-Василенко вважають однією з найяскравіших постатей в українській історіографії. Хоча вона з російськомовного середовища, однак вивчила українську мову, читала нею лекції. Після встановлення радянської влади відкинула пропозицію переїхати й викладати в Росії. Писала винятково українською мовою. У своїх наукових працях розмежовувала історію України від історії Росії («Дві концепції історії України і Росії», 1964), поширювала національно-державницький погляд на заселення півдня України.

підготувала Наталія Чайка

2024 року український жіночий рух відзначає 140-річчя. Громадські організації об’єднали свої зусилля й ресурси та розпочали інформаційну кампанію «До 140-річчя українського жіночого руху», присвячуючи цій даті свої ініціативи. Однією із них став проєкт «Жінка для жінки: підтримка лідерства ВПО та посилення впливу на прийняття рішень», який реалізовує «Бюро гендерних стратегій і бюджетування» у партнерстві з «Центром гендерної культури» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні  та фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) Women’s Peace & Humanitarian Fund

Учасниці менторської програми проєкту створили добірку текстів про відомих українських діячок «Видимі: українки в історії» (менторка — Слава Світова).

«Повага» приєднується до інформаційної кампанії та з дозволу авторок публікує історії українок, які в різні часи натхненно творили жіночу історію.

Більше текстів ви можете знайти на сайті Простору гендерної культури.

Схожі записи

Як «Феміністична майстерня» за рік провела близько 80 заходів на тему гендерної рівності

За кордон із чотирма дітьми: історія порятунку від війни

Барбі у світі реальних жінок: феміністична постмодерністська сатира

Сата Райот