Повага
Книжкова полиця Статтi

Бунт, що виростає з порожнечі: не-рецензія на роман «Її порожні місця»

Нещодавно у львівській «Книгарні-кав’ярні Старого Лева» відбулася розмова довкола дебютного роману Анни Грувер «Її порожні місця» за участю авторки, поета й перекладача Остапа Сливинського та літературознавиці Ірини Старовойт. Міркуючи про філософію порожнечі й незаповнені місця (приватного й загального простору), неминуче потрапляємо у вир анонсованої теми — деокупація пам’яті і війна, або те, як у літературі розгортаються складні особисті сюжети, як потім ці складні сюжети мігрують у публічне дискусійне поле, стають приводом до відвертого полілогу. 

Війни колективні vs війни особисті 

У романі Анни Грувер, як зауважив Остап Сливинський, є фраза, що людина не може пояснити, що таке смерть, об’єктивно витлумачити її іншим. Адже у своєму житті людина не зустрічається зі смертю, і в цьому парадоксальність. Так само і з війною. Ми не здатні розказати, що таке війна, доки ця війна існує для нас просто рядками з підручників історії. Так, як існує смерть іншого, яку ми бачимо відстороненим поглядом спостерігача, так само, певно, існує війна іншого, аж доки вона не станеться війною нас самих.  

За словами Ірини Старовойт, Грувер конструює «роман не про війну, а про передчуття війни». Війни особистісної, адже рефлексує про біль, гнів, огиду, травми і руйнівну силу передчасного дорослішання. Світ зовні руйнує світ всередині героїнь Грувер (адже їх дві — сучасна нам підлітка Анна Дерман і загадкова «дівчина із іншого життя» Сара Берг), деформує їхні відчуття і психоемоційні стани, відтак кожна з них шукає свій «спосіб захищатися від світу». 

Без маркера 18+ або про нестерпну легкість насильства  

Текст Грувер — це не підлітковий роман про виховання (нім. Bildungsroman, Erziehungsroman), як прийнято класифікувати подібні тексти про дорослішання, розвиток і становлення особистості. Слід також врахувати фактор психологічної готовності читача пізнавати таке письмо – відверте, чуттєве, оголене і болісне, зокрема. У ньому є багато романтичних моментів, звісно. Бо інакше – ніяк. 

Читайте також: Кобилянська від А до Я: коли кожна літера має значення

Але він, цей роман, один із небагатьох (в українській літературі, та й у літературі в цілому) текстів, де присутня «деромантизація педофілії» (Старовойт), де показано межі влади і підкорення, де критиковано владу і маніпуляції. Цікаво, що Грувер централізує у своєму романі тему стосунків між педагогами й учнями, між учителем й ученицею, себто переносить проблему гендерного насилля у площину поколіннєвих розривів і непорозумінь. Це текст і про неприпустимість насилля як такого, і про «насилля з позиції абстрактного авторитету» (Сливинський), і про широку заплющеність суспільних очей на видимі й латентні ознаки будь-яких форм насилля. Цей роман написано «із граничною щирістю» (Сливинський), тому й «вже на перших сторінках деяким читачам стає некомфортно» (Грувер) не тільки від дескрипції об’єктивізації жінки на різних рівнях, а й від «знецінення жіночого досвіду і пам’ятання» (Сливинський). 

Думаю, в цьому й ховається причинно-наслідкова відстороненість нашого пострадянського суспільства від питань, пов’язаних із дитячо-підлітковими травмами. Звичне совкове «до свадьби заживьйот» стосувалося як тілесних ран, так і душевних стресів.  Але ніщо не переживається раз і назавжди, ніщо не зникає й не забувається одного дня. Дитячі досвіди приниження ніколи (з часом, віком, нашаруванням нових позитивних досвідів) не матимуть інших, більш приємних присмаків. Травмуючі архедосвіди просочуються на бинти, як кров з пораненої ненароком ноги, роззутої з усіх засторог музикантки Дерман.              

Відповідь Керролу  

Героїні Грувер дивляться навкруги (на себе самих теж) крізь кольорові скельця дитинства й романтизму. Довірлива гітаристка Аня приймає надмірну прихильність свого учителя. Ніжна Сара безтямки закохується у жорсткого й обманливого Л. Дивитися крізь червоні й сині скельця, довіряти стежкам, що ведуть у підступні кролячі нори (таємні кімнати, затишні розмови, небезпечні зв’язки) – це, здається, типові мастхеви для Ані й Сари. Але це інша історія, тут чари з чітким терміном придатності на упаковці. 

Гадаю, що Аліса в країні Див поступово розчаровується, а світ перестає бути для неї кольоровим. Спочатку стає вицвілою сепією, пізніше – невдалим кадром дорослої зйомки black-and-white. Ця історія дорослішання (як Ані, так і Сари) є пошуком правд і виправдань (чоловіків, що роблять їх дорослими), є також пошуком слів і невербальних форм, аби “to swear black is white”, аби законно продовжувати вірити в абсолютне добро й абсолютну красу світу, в якому не існує жодних абсолютних категорій. Аліса помилилася: дверима, кімнатою, людьми і собою. Усіма місцями, що стали раптово порожніми, якщо забрати з-перед очей кольорові скельця. 

Відповідь Набокову

Так само помиляється і Лоліта (тому цей роман ніяк не можна сприймати як «Лоліта навпаки» (Старовойт). Бо хто вона, ця Лоліта? Спокусниця чи спокушена? Переможна чи переможена? Дозріла чи вціліла? Врешті-решт завжди є якась неоднозначність, якась важлива error in reading, об яку спотикаєшся як об високий поріг (дитячої больової чутливості і дорослої щільної байдужості). 

Як зауважила Грувер, котрась із читачок прочитала назву книжки як «Її переможні місця», чим розширила й без того широчезне коло можливих асоціацій та інтерпретацій. Дуже хочеться, щоби порожнє з часом виповнилося, набрало ваги і значимості, як, наприклад, набирає суспільної зримості в Україні тема сексуального насильства над дітьми і жінками. Над дітьми, що стають жінками. 

Читайте також: Книжки в тренді: За ким із буктокерок слідкувати в TikTok?

Порожні місця (чи/і) міста: передвоєнна, воєнна і поствоєнна географія

У романі справді маємо голоси місць і міст — утрачених натепер і поки що порожніх. Тут є Донецьк зі своїми просторими площами і вуличками спальних районів, мистецькою школою імені Куїнджі, парком, Дурною Балкою, бульваром Пушкіна, аеропортом. При цьому відчувається якесь напруження перед бурею, перед тотальною катастрофою, що насувається на це місто і дітей цього міста. Тут є дім до (травня 2014) і після. І цей кордон часу в історії людей, міста, цілої країни спонукає читача постояти на ньому нерухомо, уявити тремтіння того, хто перебуває на межі, приростає до неї, хаотично балансуючи, як ще один герой роману — тверезіючий від дійсності романтик Тьома. 

Це історія про те, як одного дня руйнуються межі дому, як розповзаються навсібіч межі дозволеного, як розкриваються без дозволу межі тіла. Як ці межі перестають бути чіткими, прописаними червоною ручкою законів. Як ці межі стають пунктирними і рухомими, гранично беззахисними. 

Роман Грувер — це також роман про місця, які зазнали вторгнення, про місця, які намагаються боронитися, намагаються в боротьбі існувати далі. Завжди має бути хтось, хто стереже твій кордон (як, до прикладу Шаша, дідусь музикантки Ані Дерман). Але «цей дорослий, що довіряє всім» (Грувер), наївно не помічає жодних натяків на насильство, жодних натяків на пересування і переступання кордонів. Війни теж починаються з того, що їх не помічають, не називають на ім’я… 

Пігмаліон і Галатея: втеча від імперії  

У тексті, окрім усього сказаного й несказаного поки що, виразно вимальовується пігмаліонівський силует, або «пігмаліонівський код» (Сливинський). Адже цей дорослий, шанований всіма вчитель музики, всіляко окуповує собою приватні місця Анни (думки, відчуття, емоції), домінує над нею як підліткою, як підліткою-жінкою, «виліплює в агресивний спосіб дівчинку і не залишає їй простору для самовираження» (Сливинський). Він як чоловік (як зрілий досвідчений чоловік-вчитель) домінує над нею, засипає її своїми чоловічими імперативами, знецінюючими закидами на кшталт «Я тебе зробив, тож…». 

Читайте також: Хрести і хрестики: Без міфів, єресі, стереотипів і табу

Героїня Грувер з одного боку страждає від цієї залежності, з іншого – вбувається в ній, звикає до неї, як до порожнечі навколо себе і в собі. Але «всі порожнини резонують» (Старовойт), тому героїня усвідомлює як свою покірність, так і свою силу вирватися з клітки експансії й тоталітарності, з порожнечі, що теж має свої межі. 

Що робити з «її порожніми місцями»? 

Читаючи цей роман, я відчувала, як у мені визріває щось рвучке й неслухняне, яке Юлія Крістева, французька теоретикиня фемінізму й постмодерну, називала бунтом. І йдеться не лише про бунтівливу і незручну з багатьох ракурсів тему педофілії, сексуальної дискримінації, гендерного насильства, травм і ПТСР-у. А радше про бунт (по)значень того, що ми називаємо «розумними межами» чи «дозволеними границями», що ми називаємо нормою й перверзією, що ми розуміємо під поняттям «порожнє місце», що не є ані пусткою, ані лакуною, а тільки означником тимчасової відсутності. 

Грувер пише про підлітку, що росте, і пише про країну, яка розвивається разом з цією дівчинкою. Країну, що гостро проживає пубертат. Дозріває фізично й духовно, закінчує школу, отримує паспорт. При тому раз у раз повторює дитячі помилки. Спотикається від розв’язаних шнурівок, зав’язує їх знову, роззувається, йде босоніж. Заганяє собі шматок скла у п’ятку. Але йде, рухається кудись, носячи у собі усі свої пробіли дев’яностих і нульових. Потрапляє у токсичні зв’язки, компостує у голові невинесене радянське сміття, совкову покірність. Продовжує завзято плекати комплекс віктимності і статус вторинності. Її фальшивим рятунком є тісна дружба зі старшим-досвідченішим, а той її виховує «батогом і пряником». 

Лишається хіба сподіватися, що «пряників» буде більше. Але порожність хвилює. А від пряників роти й животи болять не менше, аніж сліди батогів. Ніхто не хоче бути завжди ніким, означати ніщо або майже-ніщо і тільки те й робити, що знеболювати усі свої порожні місця. У порожнечі виростає бунт, хоч ніхто його, здається, туди й не сіяв. Сам проріс. 

Книжка Грувер може стати для багатьох добрим приводом зріло розплющити очі, побунтувати у собі, прислухатися до голосів (з) порожніх місць і міст, деокупувати свою пам’ять, видихнути травматичність минулого і… жити далі.   

Роксолана Жаркова 

Схожі записи

У Польщі створили “інтернет-магазин косметики”, у якому можна повідомити про домашнє насильство

Де ж чоловіки в українській літературі

«Що таке успіх?» від жінок, які знають, про що говорять