Повага
Image default
Статтi

Стамбульська конвенція: ратифікувати не можна зволікати

Гендерно-обумовлене та домашнє насильство – справжня «епідемія» порушень прав людини в усій Європі. Національні реакції дуже різняться, тоді як узагальнені та гармонізовані правові стандарти допомагають забезпечити скрізь однаковий рівень захисту та підтримки постраждалих від насильства. 

«Гендерні стереотипи є причиною того, що насильство породжується, культивується та існує в межах суспільства. Стамбульська конвенція є більш комплексною, ніж чинне законодавство», – каже Дзвенислава Щерба, активістка Amnesty International в Україні, яка займається захистом прав жінок. 

Сьогодні словосполучення «Стамбульська конвенція» в усіх на вустах, тому ми вирішили вкотре нагадати, що це за документ, кого й від чого він захищає й чому його так потрібно ратифікувати. 

Що таке Стамбульська конвенція?

10 років Стамбульській конвенції

Стамбульська конвенція – це основний договір у галузі прав людини, який встановлює універсальні правові стандарти й гарантує право жінок та дівчат бути захищеними від насильства. Повна назва цього документу – Конвенція Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами.

Конвенція – результат постійної боротьби Ради Європи з різними видами насильства, яких зазнають жінки. Вона була узгоджена 47 державами-членами та ухвалена 7 квітня 2011 року Комітетом міністрів. Стамбульською конвенція називається через те, що її відкрили для підписання у Стамбулі 11 травня 2011 року. Три роки потому, 1 серпня 2014 року, вона набула чинності після її десятої ратифікації. Відтоді всі держави, що ратифікували цей договір, пов’язані певними обов’язками.

Від чого захищає Стамбульська конвенція та які її цілі?

У конвенції вказано, які дії повинні бути криміналізовані країнами-учасницями. До таких правопорушень належить психологічне насильство, переслідування, фізичне насильство, статеве насильство (зокрема зґвалтування), усі дії сексуального характеру без згоди людини, примусовий шлюб, операції на жіночих статевих органах, що призводять до каліцтва, примусовий аборт і примусова стерилізація, так зване «вбивство честі», а також статеві домагання.

Згідно зі ст. 1 Стамбульської конвенції, її цілями є захист жінок від усіх форм насильства, сприяння ліквідації всіх форм дискримінації та заохочення рівності між жінками та чоловіками, розробка політики та заходів для захисту жінок, що постраждали від насильства тощо.

Цілі Стамбульської конвенції також охоплюють чотири сфери дій: запобігання насильству щодо жінок та дівчат, захист постраждалих від насильства, покарання винних, а також реалізація відповідних скоординованих політик. 

Це тільки для жінок?

Стамбульська конвенція заснована на підході, орієнтованому на інтереси жінок та дівчат, які пережили насильство, адже вони частіше страждають від цього. Такий підхід сприяє повазі та рівності, пропонуючи практичні інструменти для безпеки жінок та розширення їхніх прав і можливостей.

Принцип недискримінації заснований на юридичних зобов’язаннях, які випливають із інших правових документів, зокрема Європейської конвенції про права людини (ст. 14).

Отже, захист і підтримка, які гарантує Стамбульська конвенція, повинні бути доступні будь-якій жінці, незалежно від її віку, наявності чи відсутності інвалідності, статусу мігрантки чи біженки, сімейного стану, гендерної ідентичності або сексуальної орієнтації, а також належності до національної чи релігійної спільноти. Ідеться, наприклад, про доступ постраждалих до служб підтримки, притулків тощо. 

Недискримінаційне здійснення Стамбульської конвенції має важливе значення для викорінення насильства щодо всіх жінок, оскільки деякі групи стикаються з конкретними перешкодами й множинною дискримінацією в доступі до захисту й отримання допомоги. До цих вразливих груп належать ЛБТІ-жінки (лесбійки, бісексуалки, транс*персони, інтерсекс), жінки з сільських районів, безпритульні жінки та дівчата, літні жінки, секс-працівниці, жінки з наркотичною залежністю тощо. 

Тож надзвичайно важливо, щоб заходи з запобігання гендерному насильству систематично поширювалися на ці групи жінок, були доступними та адаптованими до їхніх конкретних потреб.

А як щодо захисту чоловіків?

Чоловіки також зазнають деяких форм насильства, охоплених конвенцією. Наприклад, ідеться про домашнє насильство та примусовий шлюб, хоча такі випадки трапляються значно рідше. Конвенція визнає це й закликає сторони застосовувати її положення до всіх потерпілих від домашнього насильства. 

Дзвенислава Щерба, Amnesty International в Україні
Дзвенислава Щерба, активістка Amnesty International в Україні, яка займається захистом прав жінок

Дзвенислава Щерба наголошує, що насправді Стамбульська конвенція спрямована загалом на викорінення гендерно-обумовленого та домашнього насильства, а також передбачає боротьбу з гендерними стереотипами, шкідливими як для чоловіків, так і для жінок. 

«Наприклад, є стереотип про те, що жінки – слабкі та мають терпіти. Він – токсичний, адже призводить до стигматизації постраждалих від насильства. З цього вже випливають упередження, що жінки самі винні в насильстві, бо були «недостатньо чемними». 

Також є стереотипне твердження про чоловіків, буцімто вони мають бути сильними, беземоційними. Через це чоловіки, які страждають від домашнього насильства з боку родичів,  часто приховують це. Такі зізнання не вписуються в стереотип про так звану «нормативну маскулінність». Тож конвенція спрямована на захист усіх від різних форм насильства. Але якщо ми говоримо про феномен гендерно-обумовленого насильства, він передбачає, що жінки стикаються з цією проблемою значно частіше. Тут варто враховувати цей аспект нерівності, характерний і для українського суспільства. Різні види насильства поширені саме серед жінок саме через нормативну культуру, у якій жінці відведене підпорядковане становище», – наголошує експертка.

Підписання та ратифікація – в чому різниця?

Держава, яка підписує конвенцію, не має правового зобов’язання здійснювати її положення. Однак підписання конвенції свідчить про намір держави рухатися в напрямку того, щоб цей договір набув обов’язкової сили. Інтервал між підписанням і ратифікацією дозволяє державі заручитися схваленням конвенції на національному рівні й унести будь-які зміни у свої закони та політику, необхідні для виконання положень конвенції.

Ратифікація конвенції здійснюється шляхом здачі на зберігання ратифікаційної грамоти Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй. Впродовж 2013-2019 років Стамбульську конвенцію ратифікували 33 країни Албанія, Андорра, Австрія, Бельгія, Боснія і Герцеговина, Грузія, Греція, Данія, Естонія, Іспанія, Ісландія, Італія, Кіпр, Північна Македонія, Мальта, Монако, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Румунія, Португалія, Сан-Марино, Сербія, Словенія, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чорногорія, Швеція, Швейцарія. 

Цьогоріч Туреччина вийшла зі Стамбульської конвенції, хоча вона була першою країною, яка завершила процес ратифікації документа 2014 року. Серед країн, які не ратифікували конвенцію – Україна, Азербайджан, Болгарія, Чехія, Угорщина, Латвія, Ліхтенштейн, Литва, Молдова, Словаччина, Великобританія та Росія. 

Чому українського законодавства недостатньо для врегулювання цих проблем?

В українському законодавстві є два основні закони, пов’язані з протидією домашньому насильству та гендерним стереотипам – «Про запобігання та протидію домашньому насильству» та «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Але наскільки вони вичерпні?

«Нещодавно набув чинності новий закон, який посилює відповідальність за домашнє насильство. Раніше такого не було. Мало того, до 2006 року існував закон про так звану «віктимну поведінку», коли постраждалі фактично мали доводити, що вони не зробили нічого, що могло б спровокувати насильство. У порівнянні з цим – прогрес є.  2018 року також ухвалили закон, який протидіє домашньому насильству. Проте в ньому є певні неточності, які ускладнюють захист усіх постраждалих від насильства. Наприклад, необхідність доводити систематичність насильства. Тобто якісь дії, які належать до фізичного, психологічного, економічного чи сексуального насильства, мають повторюватися двічі. Цей момент призводить до того, що постраждалі не можуть звернутися по допомогу та отримати її», — пояснює Дзвенислава Щерба.  

За її словами, в українському законодавстві також немає визначення деяких проявів насильства – сексуальні домагання, сталкінг (переслідування). І в таких випадках постраждалі в принципі не можуть звернутися до правоохоронних органів. 

Читайте також: Чому важливо ратифікувати Стамбульську конвенцію: думки нардепок та експертного середовища

«Натомість якщо звернутися з цими проблемами, то від поліції можна почути щось на зразок: «Чого ви скаржитеся, ви просто популярна серед чоловіків». Для того, щоб усе ж притягнути винних до відповідальності, варто використовувати якісь дотичні статті – втручання в приватне життя, погроза вбивством, розповсюдження приватної інформації тощо. Це значно ускладнює захист постраждалих. Стамбульська конвенція передбачає, що країна бере на себе міжнародні зобов’язання. Це стимул для того, щоб працювала система з протидії гендерно-обумовленому та домашньому насильству. Ідеться не про реакцію на злочин, який уже відбувся, а саме про протидію насильству, а також роботу з кривдниками, потерпілими, створення шелтерів, просвітницьку діяльність тощо. Ці дії спрямовані на викорінення гендерних стереотипів та формування такої культури, де насильство не є нормою і до нього нульова толерантність. Важливо працювати не з тим, що вже сталося, а з симптомами, першопричинами цього», — зазначає експертка.

Пандемія VS жінки

Стамбульська конвенція продовжує застосовуватися під час пандемії і є практичним керівництвом для урядових дій країн-учасниць під час карантину. Часто можна почути, що особливо від пандемії постраждали жінки. Масштабна самоізоляція, спрямована на боротьбу з COVID-19, призвела до підвищення рівня домашнього, статевого та іншого гендерного насильства. Це також негативно позначилося на здоров’ї жінок, роботі та економічному добробуті. Але про все по черзі. 

Згідно з дослідженням Каліфорнійського університету, у США значно зросла кількість випадків домашнього насильства щодо жінок. Дослідники пов’язують це з вимушеною соціальною ізоляцією, яка створює значний стрес і може призвести до бурхливих реакцій. Крім того, під час самоізоляції постраждалі та агресори змушені тісно контактувати, тому ризик домашнього насильства значно підвищується. 

Це доводить і українська статистика. Із запровадженням карантинних обмежень на території України кількість звернень зросла у 5-7 разів. У 2020 році в Україні зафіксували 211 362 звернення щодо насильства в сім’ї. З них – 2756 від дітей, 180 921 – від жінок, 27 676 – від чоловіків. Згідно з даними, викладеними в аналітичному звіті ГО «Ла Страда-Україна», у докарантинний період на «гарячу лінію» в середньому щомісяця надходило приблизно 1500-1600 звернень. У перші три місяці 2021 року кількість дзвінків на дитячу гарячу лінію продовжувала зростати (в січні 2021 року було одержано 11 274 звернення, в лютому – 14 265, березні – 16 281). Якщо порівняти ці цифри з тими, що були на початку 2020 року, можна побачити десятикратне зростання кількості звернень. 

Чому Україна так гальмує процес ратифікації?

У 2020 році в Україні створили електронну петицію з закликом до ратифікації Стамбульської конвенції. Документ отримав 26 416 голосів (із необхідних 25 000), звернення винесли на розгляд, проте віз і нині там. Чому так? 

Читайте також: Свій сухар краще чужих пирогів? Великий розбір ситуації довкола ратифікації Стамбульської конвенції в Україні

Як пояснює Дзвенислава Щерба, ми маємо справу з грою на стереотипах. 

«Часто можна почути в якихось мейнстримних медіа, що конвенція начебто суперечить так званим «традиційним цінностям», які також ґрунтуються на гендерних стереотипах. Значна кількість людей зацікавлена в тому, щоб не змінювати ситуацію, бо їм зручно, коли є чіткі гендерні ролі, де роль жінки обмежується приватною та репродуктивною сферою. Вони апелюють до того, що Стамбульська конвенція насаджує якусь «гендерну ідеологію». Проте якщо її почитати, то термін «гендер» там згадується один раз – у визначенні ключових понять. Також є стереотип, що конвенція пропагує одностатеві шлюби. Терміни «сексуальна орієнтація» та «гендерна ідентичність» також згадуються один раз – у статті, де перераховуються ознаки дискримінації. Я думаю, що люди, які поширюють ці міфи, напевно не читали самої конвенції. Але використовуючи такі емоційно забарвлені слова, граючи на страхах та певних упередженнях суспільства, сприяють тому, що ратифікація Конвенції відтягується», — переконана експертка.

Вона також зазначає, що є групи людей, вороже налаштованих до ратифікації. Це можна помітити під час Маршів жінок, коли активістки, представниці різних організацій вимагають захисту від насильства, ратифікації конвенції й одразу ж стикаються з насильством праворадикальних груп, які приходять для того, щоб зірвати захід. 

«Все ж мені здається, що рано чи пізно Україна ратифікує Стамбульську конвенцію. Ще кілька років тому багато людей навіть не знали, що це таке, назва конвенції була суто активістсько-правозахисним терміном. Сьогодні ж попит населення зріс, тому сподіватимемося, що незабаром вже можна буде говорити про те, що потерпілі від насильства будуть захищені та зможуть почуватися безпечно», — підсумувала Дзвенислава Щерба.

Яна Радченко

Схожі записи

Саміт перших леді та джентльменів: ухвалили декларацію та започаткували рух #WeCanSaveThem

Чи існує мачухофобія?

Акторка «Перших ластівок» Тая Щурук: «Обіцяли однакові гонорари, але платили різні»