Для мене дебютний роман Вікторії Шкабой «Солодко. Токсично. Туманно» став книжкою, яка попри емоційно непросту тему читається на одному диханні. Ми всотуємо кілька років життя головної героїні роману, не відчуваючи зневіри, кладучи її ритм на партитуру власних здогадів, нанизуючи її думки на власне уявлення про щастя, успіх, любов.
А ще разом із авторкою ми міркуємо над тим, що жертвою маніпулятора може стати кожна з нас, а таке омріяне, хоч і токсичне щастя часом більше спустошує, ніж окрилює.
Читайте також: Вікторія Шкабой: Мені набридли ідеальні героїні, які завжди все роблять правильно
Без спойлерів скажу: якби мене попросили коротко описати, про що цей роман, то я б сказала, що, на перший погляд, про життя з діабетом, аб’юз і місто. А загалом — це книжка про те, як знайти себе й перемогти обставини. «Солодко. Токсично. Туманно» — більше, ніж назва книжки, бо ж саме такі сходинки долає головна героїня роману, шукаючи себе.
Жінка як територія неідеальності
Як часто вам доводилося читати книжки, де персонажі мають якісь хронічні захворювання, живуть із ними й не вважають, що роблять щось надзвичайне? Попри всю важливість проговорювати в художньому тексті подібний досвід, таких творів небагато.
Головна героїня Вікторії Шкабой — звичайна дівчина з діабетом. Авторка легко могла представити нам сильну здорову жінку, яка виборює своє місце під сонцем. Натомість ми маємо героїню з певною особливістю. Ми прокидаємося разом із нею, відчуваємо липкий піт і падіння цукру, хвилюємося, коли в неї запаморочення, переживаємо, як вплине її хвороба на розвиток особистого життя, на реалізацію в професійній і в творчій галузях. Ми бачимо її хронічну втому на психоемоційному рівні й відчуваємо її на фізичному зрізі. Зі сторінок книжки ми не чуємо трагічного пафосу. Натомість авторка дає змогу поглянути, як насправді живе людина з діабетом. Що людина з діабетом — живе! Поклавши в основу свій особистий досвід співіснування з цією недугою, письменниця дуже переконливо доводить: кожен і кожна з нас самостійно вирішує, як жити і яким чи якою бути — щасливою чи хворою та нещасною.
Стигма ідеальності так надійно вкоренилася в наших уявленнях про світ і себе в ньому, що часом ми й не замислюємося, чи прагнення досконалості є суто нашим волевиявленням чи, може, воно обумовлене страхом не відповідати загальноприйнятим уявленням?! Тому в просторі сучасної художньої літератури інакшість героїні книжки Вікторії Шкабой впадає в око й чіпляє своєю природністю. Чому? Бо авторка на прикладі Ліки показує, як це — навчатися, ходити на роботу, дружити, кохатися, шукати себе, і як на все це впливає діабет. Вікторія спростовує стереотип, що з діабетом життя втрачає сенс.
Дослідження психоемоційного досвіду аб’юзивних стосунків
Коли ми знайомимося з Лікою, вона студентка. Розповідь про дитинство, взаємини з батьками, подругами — усе це дає змогу побачити досвід життя з недугою. Ліка не є втіленням зовнішньої досконалості, авторка не акцентує на її портреті, щоб не нав’язувати жодних уявлень про зовнішнє, натомість зосереджуючись на внутрішніх домінантах. Скромна, допитлива, інтровертка, любить хорошу музику (із пісень, які слухає героїня, можна скласти плейлист для найвибагливішого вуха), має мистецький смак, малює. І жодного разу діабет не стає на заваді її реалізації.
Наявність нібито люблячих і уважних батьків (хоч і в стадії розлучення) доволі переконливо поєднується з відсутністю бодай когось із дорослих, із ким могли би бути довірливі стосунки й від кого можна було б відчувати підтримку. З запитаннями, які часто турбують підліток, Ліка залишається сам-на-сам. Письменниця оприявнює через образ головної героїні одну з найбільших проблем сьогодення — відсутність довіри і спілкування. Здається, всі свої сумніви дівчина довіряє або щоденнику, або сублімує, слухаючи музику чи малюючи.
Читайте також: Уривок зі збірки оповідань Марини Пономарьової «У скляному лісі»
Але проявляючи себе по-різному в стосунках із чоловіками, героїня шукає себе, стаючи водночас територією, де розігрується чимало прихованих драм. Її неідеальність стає ніби територією для самопошуку. Вона приваблива своїм внутрішнім світом. Проте не тільки для тих, хто здатен розкрити її душу, а й для тих, хто самостверджується за рахунок маніпуляцій.
А потім приходить той, у кого вона закохується. Парадоксально, що саме той, хто дає їй упевненість у собі і сприяє творчому розвиткові, водночас чинить на неї й моральний тиск, який молода жінка тривалий час сприймає за турботу. Така ситуація не нова ні в житті, ні в літературі. У романі ця проблема порушена не з погляду моралі та співчуття. Це своєрідне дослідження психоемоційного досвіду аб’юзивних стосунків, у яких жінка стає територією дискусій. Ще недавно в нашому соціокультурному досвіді ніхто про це не говорив. А потерпілих від аб’юзу за інерцією радянської матриці розглядали як «сама винна, не провокуй».
Як «квіточка» перетворюється на токсичну ягідку
Випадково чи ні, але від самого початку героїня змінює своє ім’я. Їй хочеться, щоб її називали Лікою. Можливо, є в тому прихований авторський символізм, бо ж Ліка — як ліки від суспільного діагнозу стигматизації.
І в житті, і в художньому тексті жінка розкривається через взаємини. Особисте життя героїні для нас слугує матрицею розуміння її світу. Від закоханості у старшого за неї сусідського хлопця, друга дитинства, знайомства з Олексою, для якого вона стає порятунком від самотності, але так і не стає чимось більшим, і до зустрічі з Максом, який чи не найбільше увиразнює в її жіночому просторі маркери самоідентичності, авторка веде свою героїню сходинками до себе самої.
Від першого дня знайомства, коли Макс прагне називати Ліку Анжелою, попри її прохання цього не робити, відчутний впевнений вплив чоловіка на неї. Їхні взаємини стають виразником залежності, коли почуття любові та провини змішуються в нероздільний енергетичний згусток. Ледь не з першої зустрічі герой називає її «квіточкою». Це альтернативне ім’я залишається з нею до кінця їхніх стосунків.
Утім, амбівалентність «квіточки» виявляється з кожною сторінкою в усій красі. Ліка й сама не помічає, коли зменшено-пестлива «квіточка» у взаєминах із Максом перетворюється на токсичну ягідку… Формуючи характер героїні, наповнюючи, з одного боку, її світ необхідними барвами й відтінками, Макс обмежує її свободу, порушує цілісність та особисті кордони. Агресивні ревнощі, контроль, прагнення обмежити свободу героїні, нав’язування свого стилю життя, читання її щоденника, маніпуляція думкою її рідних, намагання тиснути на жінку в присутності поліції — це неповний перелік того, що демонструє аб’юзивну поведінку героя.
Розірвати коло й захистити жіночий простір
Що цікаво, непомітно для себе Ліка піддається цьому тиску, не усвідомлюючи, що потрапила на гачок справжнього маніпулятора. Звісно, вона бореться за свою територію, намагається відстояти свої кордони. Хоча, чи то зважаючи на особливості її характеру, чи через виснаженість від хронічної хвороби, ці спроби здебільшого мають пасивний характер. Незважаючи на всі заборони Макса, вона робить татуювання (хоча одне із зображень, яке вона наносить на шкіру, можемо на символічному рівні трактувати як процес зворотний — підсвідоме бажання викликати схвалення з боку свого морального ката). Вона ховає свій щоденник, вона намагається мінімізувати ревнощі партнера і зменшити кількість гострих кутів, що потенційно провокують Макса на агресивні випади. І навіть романтичні взаємини з Я.Д. — теж свого роду спроба втечі від токсичної дійсності. Але все це тільки шлях до визрівання готовності розірвати це коло й захистити жіночий простір.
Читайте також: Долаючи стереотипи: жіночі досвіди порятунку від війни
Я.Д. — ще один загадковий і таємничий персонаж. Авторка ніде в тексті не наголошує, як саме звуть героя. Відомо, що він — колега Ліки, що він теж художник, що їм обом добре на рівні офісного роману, але їхні стосунки – через те, що персонаж одружений – в принципі ніколи не будуть розгортатися в площині поза офісом. Тож із одного боку, стаючи альтернативою аб’юзивним стосункам із Максом, Я.Д. все одно має деструктивний вплив на жіночий простір героїні. Недаремно письменниця ніби кодує в його ініціалах відповідну асоціацію, даючи натяк на токсичний підтекст і цих взаємин: Я.Д. — читаємо як яд…
Важливу роль відіграє ще один чоловік — колега по роботі, який чуттєво переживає за Ліку, але ніби боїться наблизитися. Саме йому Ліка зважується розповісти про те, що в неї є певні проблеми у стосунках із чоловіком, із яким вона живе. Це друг, який є антитезою її дивним чоловікам, і засвідчує, що поряд із Лікою є й нормальні здорові стосунки.
Солодко, токсично, туманно, але вільно!
До назви роману мені як читачці хочеться додати ще одне слово – вільно. Бо героїня таки звільняється з полону аб’юзивних стосунків із Максом. Причому аж двічі. Перший раз — тимчасово, і це таки доводить думку про справедливість тези, що жертва любить свого ката, а психологічне насилля часом призводить до залежності. Вдруге це звільнення настає вже остаточно через вихід аб’юзера з гри — Макс помирає. Завершуються і стосунки героїні з Я.Д., що за своєю суттю теж були токсичними.
Чи зміниться життя Ліки з появою Ореста? Можливо. Авторка залишає напіввідкритий таємничий фінал.
Окремо хочеться сказати про образ міста. У романі немає чіткої назви міста, де відбуваються події. Ми сприймаємо місто через свідомість героїв. А в окремих описах упізнаємо Кропивницький, такий рідний і для Вікторії Шкабой, і для мене. Це й дендропарк, і сквери, і бібліотека, і навіть таємничий вогник у вечірній час у вікні педуінверситету — усі ці підказки для тих, хто відчуває і знає атмосферу затишного Кро (так ласкаво називають місто його мешканці). Романтично-загадковим ореолом наповнене нічне місто, а надто в тих епізодах, де з’являються сови.
Містичного шарму надає книжці поява на її сторінках так званого черевикового маніяка. З іншого боку, місто без назви — це можливість для читача вільно читати історію, що могла трапитися з будь-якою жінкою і в будь-якому місті. Бо ж парки, бібліотеки, університети й аб’юзери є всюди. От тільки сови, які все бачать і мовчать, от тільки черевикові маніяки — як маркери того, що кожна з нас має право бути вільною і щасливою.
Надія Гармазій
