Повага
Колонки

Славік

Славік пішов між Різдвом і Меланкою. Вийшов зранку в аптеку, а вже за півгодини хтось із сусідів прибіг до маминої квартири сповістити: там Ваш чоловік лежить і кричить під гуртожитком.

За півтори години Славік помер у лікарні від травм несумісних із життям.

Зі своїх трьох чоловіків мама любила останнього, Славіка, найдужче і прожила з ним найдовше (майже 20 років).

Він був молодшим за маму на 13 років і аж бринів життям. Його не треба було просити, заохочувати, шпетити. Він був зугарний до всякої роботи й завше брався допомагати там, де його просили. Чи й ні. Його можна було відправити в льох по сьомому колу, бо забула, згадала, треба. Копати, сапати, вибирати – усім цим він залюбки займався сам, коли мама почала хворіти, та й до того, здається, теж.

Він не цурався прибирання, прання і праски. Певно, він не дуже і хвалився тим конвенційно жіночим ареалом, але завдяки мамі, так чи інакше, усі в селі знали, що він “золотий” (чи як вони собі там його тегали за своїм патріархальним тезаурусом).

Ні напівголодне дитинство в холодній хаті з матір’ю-алкоголічкою, що садила картоплю, коли Бог дасть, а викопувати забувала; ні народження власного сина у вегетативному стані, відтак десять років підтримування його біологічного життя, не позбавили Славіка жаги до життя: сонце вставало, квіти пахли, любити іншу, старшу за себе жінку можна, і почати з нею нове життя попри пересуди – також.

Легка вдача – таки талан, – думаю собі я, маючи геть протилежну.

Ще й музичний. Мав абсолютний слух, приємний тенор. Із юності  викладав гру на духових. На додачу до музикалки керував оркестром. Грав на похоронах і весіллях. Заспівував у маминому народному хорі.

Тож, якби та любов поміж ними кудись і зникла б, то гармонія – ніколи. Бо обоє понад усе любили музику, авдиторію, сцену.

Святослав не був моїм батьком, а став вітчимом, коли я вже покинула домівку й жила своїм дорослим життям. У нас не було досвіду співіснування, та він був маминою опорою й радістю, і цього було більш ніж достатньо для моєї прихильності.

Відтак я завжди дивувалася його стабільно піднесеному настрою й відсутності озлобленості на кпини, що так щедро відсипала йому доля. 

Останній рік, а точніше останні дев’ять місяців, він страшенно мучився через хворобу. Дорога операція нічого не вирішила, і він здався.

Якоїсь неділі, між цим самим Різдвом і Меланкою, він дістав плящину, налив по 20 крапель – собі й мамі – і сказав: “Яке ж ми все таки хороше життя прожили, Валюша”.

Чи можна було в цьому запідозрити намір? Так, якщо ви не знали Славіка.

Наступного дня, дорогою до аптеки, він заліз на будівлю напівзруйнованої п’ятиповерхівки, що стоїть розхристана й відлюдна вже чверть століття, і зробив той самий крок.

Його останні слова в лікарні були звернені до мами: “Я не міг допустити, щоби ти за мною, хворим, ходила”. Здається, її втішило, що ці слова випадково почули й медсестри…

Священник, що відслужив службу попри обставини смерті, дуже влучно підмітив: “Ніхто не знає думок людини в останні миті її життя. Так буває, коли фізичний чи ментальний біль заступає всіляку надію. Давайте пам’ятати про це”.

Він знав свою паству.

Алла Дорош

Схожі записи

Хлопчики чекають на подарунки або Як боротися з батьківським чатом

Як говорити з сексистами?

Анастасія Багаліка

Чоловічі привілеї та чому жінкам платять менше

Залишити коментар