Рецензія на книжку Джаннетт Воллс. Скляний замок / Переклад Ольги Лобастової. Київ: BookChef, 2023. 416 с.
Хітова проза про дитячі травми — до кольору, до вибору
Родина Тари — мормони-ізоляціоністи. Батьки, налякані недавніми подіями в Рубі-Рідж (коли сім’я, що наголошувала на своєму сепаратизмі від держави, одинадцять днів відбивала облогу маршалів, щоб урешті загинути), остаточно втрачає зв’язок із державними інституціями. Діти навчаються вдома, лікують їх тут же чим доведеться, поліція й соціальні служби ніц не знають про справи родини. Татусь збирає і здає металобрухт, матуся — травниця. У Тари є брати й сестри, старші ще ходили до школи, молодші вже навіть свідоцтва про народження не мають. Старший Шон починає знущатися над Тарою, б’є, домагається — він має відкритий намір її вбити. Другий брат радить Тарі з дому втікати, подавшись на університетську стипендію, що вона й робить. Аби ж ще вона могла не повертатися додому. Але не змогла.
Книжка-мемуари Тари Вестовер «Навчена»
Джанет — всиновлена дитина. Її опікуни — ревні п’ятидесятники зі «стовпів» місцевої релігійної громади. Мати Джанет вирішила, що з дівчини має бути проповідниця-пасторка, дитя отримує відповідний вишкіл. Уже в шість вона читає проповіді в недільній школі, вона — талановита місіонерка. У шістнадцять років Джанет закохується в однокласницю, починається роман, його скоро викривають. Кохану Джанет примушують публічно розкаятися і зректися цих стосунків. Джанет відмовляється зробити те саме. Дівчину виганяють із дому.
Біографічний нонфікшн Джанет Вінтерсон «Нащо бути щасливою, якщо можеш бути нормальною»
Керолайн виросла в секті, в одному з відгалужень фундаменталістської церкви Ісуса Христа та Святих останніх днів. Спільнота полігамна з дуже суровим ставленням до чужинців. Мати Керолайн страждала на глибокі депресивні епізоди, коли повністю ігнорувала родину, а в маніакальних фазах люто била дітей. Керолайн вирішує забратися звідти, виграє стипендію, щоби вивчати медицину. Її погоджуються нібито відпустити, але з умовою: мусить вийти заміж за чоловіка на тридцять років за неї старшого і стати його четвертою дружиною. Вона стає дружиною того чоловіка, вона вісім разів буде вагітною від нього, поки в тридцять п’ять вирішить спробувати таки втекти.
Шокуюча «Втеча» Керолайн Джессоп (за участі Лори Палмер)
Мати-домогосподарка й батько-хірург, ревні фанатичні протестанти. Вони живуть впроголодь, позаяк переказують щедрі пожертви місіям в Африці. У родині є троє дітей, біологічна донька Джулія і двоє прийомних синів, темношкірі юнаки. Дітей люто б’ють, вони гарують на фермі по двадцять годин на добу. Але того мало: дітей після спроби втечі одного з них відправляють у християнський табір для малолітніх злочинців для перевиховання.
Мемуари «Ісусова земля» Джулії Шерес
Батько Дід’є — успішний торговець авто, має добру репутацію. Часом каже, що він значна особа в місцевій масонській ложі. І ще він психічно нестабільний домашній деспот. Просто бити дітей уже не досить. Не годувати — мало. Вони мусять медитувати годинами про смерть, на одязі пришити дзвіночки, поворухнуться — будуть покарані. Вони миються в воді після батька й доїдають за ним. Навчаються вони вдома і контактів із зовнішнім світом мають обмаль. Вони мусять вирости в надлюдей, такий план татуся.
Свою історію розказує Мод Жюл’єн в книжці «Єдина дівчина в світі» (за допомоги Урсули Гот’є)
У родині четверо дітей: троє дівчат і хлопець. Мати має диплом учительки. Батько працює то електриком, то інженером-шахтарем. Вони ніде надовго не затримуються: скоро зриваються і мчать світ за очі, бо треба переховуватися від колекторів, шукати менших містечок, де життя дешевше, уникати соціальних служб, навідатися до бабусь і знову взяти гроші в борг. Вони — не жебраки! Вони — революціонери! Батьки певні, що обійшли систему, яка навмисно плутає обов’язки громадян із репресіями щодо них. Діти тим часом привчаються потай діставати щось їстівне зі сміттярок у шкільних туалетах, дивом уникати педофілів і надалі обожнювати вільнолюбних батьків.
«Скляний замок» Джаннетт Воллс
Детальніше саме про нього мова й піде.
Вигадки не ваблять: соціальний снафф
За останні десять років ці та схожі книжки ставали беззаперечними й моцними хітами — вони добре продавалися, вони формували велику групу фанатів, їх багато обговорювали.
Наприклад, «Скляний замок» перебував у списках бестселерів «Нью-Йорк Таймс» 260 тижнів (тверда палітурка) і 440 тижнів (папербук). Але то був не лише раптовий сплеск відразу по виходу книжки, за десять років її англомовну версію купили 5 млн читачів. Книжку ввели в обов’язкову шкільну програму кілька штатів, її без будь-якої іронії порівнюють з «Олівером Твістом».
Кожен такий бестселер привів за собою сотню подібних книжок, що мали вже значно менший успіх. Якщо коротко підсумувати жанр і напрямок, то кожна з таких книжок — біографічний нонфікшн про дисфунціональні родини. Дорослі згадують і звіряються, в яких екстремальних умовах проходило їхнє дитинство, створюючи в такий спосіб тексти-терапії та тексти-помсти. Відверто невротична, ця проза отримує тисячі й тисячі уважних читачів. Саме така й саме вона. У таких книжках важить, що вони — автобіографічні, документальні чи бодай «засновані на реальних подіях», саме тематичний нонфікшн здобуває успіх.
Читайте також: «Солодко. Токсично. Туманно»: читацькі нотатки про роман Вікторії Шкабой
От є скажімо добротний роман «Дорогами озера Ґоу Гоум» Крістіни Кілборн. Чули про нього? Вона не перша дитина в багатодітній родині, але старша — її сестру віддали на всиновлення, адже мати тоді сама ще була підліткою. Це родина канадських індійців, батько працює різноробом, мати піклується про купу малят. Батько запійний, в одному з п’яних угарів він убиває людину — і родина змушена ховатися від федералів. Вони виїздять за околиці мертвого промислового містечка, знаходять глибоко в лісі село-привид і поселяються серед руїн. Вони живуть там роками, налагоджують побут з розряду «мисливці і збирачі». Народжуються нові діти. Раз до батька приїздить його давнішній друзяка і привозить випивку. Мати збирає дітей – і вони тиждень загулу переховуються в дальніх печерах, але на головну героїню таки нападають п’яні чоловіки й намагаються зґвалтувати. Вона втікає світ за очі. Тепер вона доросла жінка, вдова, має власних дітей.
Порно дисфунціональних родин
Певно, настав час дізнатися, що сталося з її родиною — вона рушає до озера Ґоу. Книжка вийшла в Канаді, добре продавалася, гроші за неї частково йшли у фонди, що підтримували жертв родинного насилля. Роман свідомо позиціонувався як соціальна проза і важливе публічне висловлювання. І тиша натомість: книжка не стала популярною (при тому, що майже кожна проза авторки фігурує в списках фікшн-бестселерів).
Припущу, що річ саме в тому, що це роман: авторка пише про події, яких сама не переживала, говорить від особи корінної американки з досвідом ізоляціонізму й родинного насилля. Вона розказує страшну історію з важливим політичним посилом, від якої читач може запросто відмахнутися, якщо стане некомфортно читати: та ну, це ж усе хворобливі фантазії білої жінки з середнього класу країни першого світу.
Книжки, написані на документальній основі, таких лазівок не залишають, їх читають, і насолода від читання таких докутекстів дуже специфічна. Даруйте, але інакше, ніж порно дисфунціональних родин, ту читацьку насолоду, що робить «Скляний замок» і схожі на нього історії бестселерами, не назвати.
«Біле сміття»
Батьки Воллс — «біле сміття», при чому за власним вибором і переконанням. Батько походить із маленького шахтарського містечка — на межі того, щоби стати містом-привидом у Західній Вірджинії. Батькова родина — люто маргінальна: кілька поколінь алкоголіків, щонайменше дві генерації інцесту й родинного насилля. У цю благословенну спільноту він притаскає своїх дітей і свою родину, коли знову закінчаться гроші. Так мине більша частина дитинства Джаннетт.
Із матір’ю все складніше. Вона походить із благополучної родини, отримала добру освіту, вважає себе то художницею, то письменницею. Часом Воллсі навідувалися до свекрів по чергову позику. Ці спогади у Джаннетт пов’язані з бабусею, регулярним харчуванням і чистим одягом. Нині бабуся померла. Вона залишила в спадок доньці розкішний будинок, в якому Воллсі деякий час житимуть, доведуть його до ручки й покинуть. Також мати має дохід від маленької ділянки землі, де добувають нафту — це родинний бізнес. Щомісяця вона отримує чек, на ці гроші родина купує харчів на пару тижнів. Уже дорослою Джаннетт дізнається, що ця ділянка землі коштує понад мільйон, але продавати батьківський спадок мати не має наміру, бо це про цінності, а не про гроші. Тим часом її діти їдять тухлу їжу, яку витягають зі смітників.
Читайте також: Уривок із книжки Елізабет Ґілберт «Я згодна»
Тривають 1970-і, соціологи описують ті часи в США в красивій парадигмі дієвого нарцисизму: культура, впевнена в собі настільки, що готова скинути з себе прив’язаність до традиційних цінностей, але неспроможна до того. Воллс опише часи дитинства-юності так, наче весь світ раптом перетворився на прикрого підлітка. Батьки Джаннетт — не соціальні каліки, вони не садисти, які вирішили народити й тортурувати дітей; у відмові від соціальних благ полягає їхнє відчуття свободи. Доста як у підлітковому бунті: мама сказали вдягнути куртку, піду під снігом у тішотці їй на зло.
«Скляний замок»: мапи і креслення
Назва мемуарів «Скляний замок» походить від одного нереалізованого батьком проєкту: він усюди таскає з собою креслення будинку, створеного зі скла і хрому, який обіцяє колись побудувати для своєї родини. Годинами він і його улюблениця Джаннетт сидять над тими паперами, обговорюючи новий дім. Скло — це теж знак часу, архітектурна мода 70-х, але більше то метафора крихкості татусевих мрій, а ще більше — символ: скло робить приватне життя дому доступним для стороннього погляду. Той момент, коли батьки Джаннетт оголошують себе вільними від системи, система й перемогла: будь-який контроль включає в себе покарання для тих, хто ухиляється від контролю.
Перша сцена в «Скляному замкові»: успішна журналістка поспішає в своїх справах, на вулиці вона бачить стару жінку, яка риється у смітнику. Це її мати. Юна жінка відвертається. За деякий час мати й донька зустрінуться, донька запросить матір поїсти разом:
«—Чому ти не привіталася? — Мамо, мені стало дуже соромно. Я сховалася. Вона тицьнула в мій бік китайськими паличками. — От бачиш! — промовила вона. — Ось воно. Про це я і кажу. Тебе дуже легко збентежити. Ми з твоїм батьком такі, як є. Прийми це. — А що мені розповідати про своїх батьків людям? — Кажи правду, — відповіла мама. — Це досить легко».
Джаннетт — три. Вона готує собі обід, від вогню займається сукенка, дитина отримує страшні опіки. Госпіталізована. Лікування ще не завершене, але мала забагато розказала лікарям про те, як ведеться її родині. Татусь викрадає ще хвору доньку з лікарні, і родина швидко втікає з міста — щоб не платити за рахунками й не мати справ зі службами соцзахисту. Все тіло Джаннетт укрите шрамами від опіків.
Для улюбленої донечки ніц не шкода
Джаннетт тринадцять. Татусь бере її з собою до більярдного клубу. Вона має відволікати гравця, поки татусь розводить його на гроші. На Джаннетт западає літній чоловік, він їй підливає спиртне, танцює з нею, мацає й нарешті відводить у номери. Тато спокійно спостерігає, адже його кмітлива дівчинка Джаннетт дасть собі ради. Її перші серйозні стосунки з чоловіком були пеклом для обох, дорослою вона подякує партнеру за терпіння.
І для контрасту — щемлива сцена з життя доньки й батька. Він знову пропив усі гроші й не має на що купити подарунки. Тоді він бере Джаннетт на нічну прогулянку й закликає, аби та вибрала собі зірку в подарунок. Джаннетт обирає найяскравішу, то Венера, формально планета, але для улюбленої донечки ніц не шкода, бери собі, маленька, цілу планету.
Читайте також: Уривок зі збірки оповідань Марини Пономарьової «У скляному лісі»
Старша сестра Лора теж отримала свого часу зірку в подарунок (витрачати гроші на випивку замість подарунків — це добра традиція родини). Лора першою покинула родину, вступила до художньої школи і влаштувалася в Нью-Йорку, до неї за рік перебралася Джаннетт, а потім й інші діти Воллс. Нині Лора — дуже відома художниця, вона малює комікси і співпрацює з «Арчі Комікс». Її візитівка — історія про Чудесну Морін, підлітку, яка знаходить космічний корабель з різними девайсами, що допомагають їй боротися зі злобними інопланетянами. Лора назвала свою супердівчинку на честь молодшої сестри. Морін — білявка у великих окулярах. Такий вигляд має сама Лора. Вороги Чудесної Морін звуться гроссніками, вони раса, схожа на жуків… Цікаво раптом стало, чи вони бува не з тієї зірки, що її щедрий татусь подарував Лорі, сюди припхалися?
Тут ніхто нічого не здатен учитися
У «Скляному замку» є два моменти, що роблять цю історію насправді моторошною, а книжку дуже сильною. Ані ми, ані діти Воллсів достеменно так і не взнають причин і джерел такої поведінки батьків. Їм це просто не цікаво. Вони не знають, що сформувало цих людей, вони не бояться повторити їхніх помилок. І друге: все, що відбувається з малечею, вони сприймають як цікавезну пригоду, щасливе насичене авантюрами дитинство. Воллс пише відверто травматичні події зі свого життя, вона пише абсолютну чорнуху і свідома того, наскільки то все жорстко, але досі воліє вдавати, що їй належить Венера і все залагодилося. От тільки Джаннетт пише цілу книжку про татуся, а Лора досі воює з «тарганами» вже давно мертвого батька. «Скляний замок» не претендує на моральні уроки, бо тут ніхто нічого не здатен учитися.
Що в цій книжці могло так зачарувати дорослих читачів, що вони відразу кинулися рекомендувати її для дитячого читання в школах, га?
Родина як простір виживання
Припущу: успіху нон-фікшн дисфункціональних родин (і книжці Воллс серед них) сприяє кілька факторів.
По-перше, власне тема родини. Інститут нуклеарної сім’ї стрімко міняється, в останні два-три десятиліття надто вже стрімко, даруйте за цю констатацію очевидного. Зокрема, нині ми бачимо генерацію батьків, у яких немає певності, що діти житимуть краще за них, радше навпаки. Ніщо не може забезпечити стабільної оплачуваної роботи, індивідуальна безпека під загрозою, створити міцні стосунки емоційної підтримки все складніше, зокрема через трансформацію уявлень про родину й високу соціальну мобільність. І це насправді дуже відрізняє батьків ХХІ ст. від батьків ХХ, де – попри соціальні катаклізми – оптимізм щодо майбутнього залишався. Родина відповідає на це у два радикальні способи. Стає формою суспільного договору, щось типу відкритої системи, де визначальний емоційний капітал. Згрубша, родина — для підтримки в часи соціальних потрясінь. У другому випадку загострюються вертикальні зв’язки — гендерні й генераційні. Жінки підпорядковуються чоловікам, молодші – старшим; визначальна – експлуатація. Родина — простір виживання. Якраз другі випадки — дієвого виживання закритих систем — і цікавлять читача Воллс, на щастя, цікавлять переважно на правах екзотики й екстриму.
Реаліті-шоу чи соціальна реклама?
По-друге, сетінгом таких історій є не просто закриті спільноти, а й клаутрофобні маленькі містечки, села, ферми на белебенах і доми за поворотом. Більшість людей зараз живе в містах і мегаполісах, уявлення про маленькі міста ми маємо здебільшого сформовані поп-культурою. Економічний, політичний, культурний розрив між мегаполісом і селом дуже відчутний. Село — це простір, де нічого не сховати від сусідів, і простір, де таки попри пильність оточуючих уміють усе запросто приховувати. Раціональний та ірраціональний жах маленьких містечок — ця тема дуже проявляється в літературі останні років двадцять. Воно кореспондує з новим травматичним досвідом, що його має світ після пандемії — страхом повної ізоляції й неможливості усамітнитися від тих, хто живе в одному будинку з тобою.
І нарешті — спосіб, у які ці історії нам розказують. Історії про травматичні досвіди й дисфункціональні родини були завжди. Але до 2000-х їх розказували так, наче читають нам повчальну мораль і виносять застереження. Зараз такі історії пишуть так, ніби їхній читач — апріорі вуаєрист. Чому? Тут, мабуть, допоможе не відповідь, а ще одне запитання: а чому люди в цьому столітті так несамовито насолоджуються реаліті-шоу? Популярний нон-фікшн про дисфункціональні родини ідейно насправді ближчий саме до реаліті-шоу, а не до соціальної реклами. Він розважає, а не застерігає чи дисциплінує. Пік популярності двох жанрів невипадково збіглися в часі — 2000-і, середина 2010-х.
Кардаш’яни з Великих Глухомань
Прикметно, шоу «Кардаш’яни» — перше серед рівних — стартувало у зв’язку зі справою про вбивство, де судили О.Дж. Сімпсона. Суд показували в прямому ефірі, він зібрав просто шалені рейтинги. Адвокатом О.Дж. був Роберт Кардаш’ян. Шоу про цю родину стало таким собі продовженням історії, де зірка вбиває дружину й виходить сухим із води. Драматизм — необхідний елемент реаліті-шоу, це ясно. Часом навіть сценаристам не треба нічого й вигадувати. Уже одне з перших таких шоу тривало в Англії ще в 1970-х, закінчилося гучним розлученням батьків і аутингом одного з дітей.
Дослідники реаліті-шоу доходять висновку: такі сюжети захоплюють глядачів не тому, що історії реальні, а тому, що вони нереальні. Легше так думати, що історії одночасно і реальні, і постановочні, і ніколи не знати, у який саме момент історії в долю героїв вторгається воля сценариста. Нібито правда, нібито ні — я сам вирішую, коли хочу, щоб те було правдою, а можу й відмахнутися від усього, як від вигадки. Такий підхід робить шок типу «Кардаш’яни» і книжки типу «Скляного замку» неправдивими, а — що важливіше — аутентичними. До всього, глядачі реаліті-шоу легко асоціюють себе з головними героями, тим легше, що більше пережитого негативного досвіду вони побачать на своїх екранах. Це не емпатія, це погорда, навіть злорадство. Власне життя на тлі хаосу на екрані задається нормальним. Ну й це: реаліті-шоу — це практика самоусвідомлення: героїв завжди знімають. Людина доби фейсбуку поволі вчиться усвідомлювати: тебе завжди знімають, або ти розкажеш свою історію, або її розкажуть за тебе… Мама Воллс просто не встигла свою книжку видати раніше за мемуари доньки.
Доньки присвячують батькам книжки помсти. Чужі травми круто продаються. Мабуть, це аксіома.
Ганна Улюра
