Повага
Image default
Колонки

Що змінилося, відколи я став татом

Скоро виповниться рік, відколи я став батьком Уляни. Мій батьківський «стаж» невеликий, я не багатодітний, тому досвіду як такого в мене обмаль, зате збереглося відчуття новизни, кардинально іншого етапу в житті. Про деякі зі своїх вражень я й хочу вам розповісти.

Народження доньки зробило мене по-справжньому дорослим

Мушу зізнатися, що до народження дитини я був неготовим. Тобто все було завчасно й дбайливо підготовлено, обдумано, домовлено, куплено й так далі, але емоційно я ніяк не міг повірити, що скоро стану татом. Мені здавалося, що я й досі, в свої 32, дітвак або – як максимум – юнак. Важко було повірити, що вже невдовзі в мене буде дитина, хоча сам я з неабияким інтересом заглядаюся на гвинтокрили з радіоуправлінням і мініатюрні моделі залізниць.

І слід визнати, що саме народження доньки зробило мене по-справжньому дорослим. Це не порожні слова, мова про нове відчуття відповідальності, яку ти несеш за когось. Раніше мені було легко уявити, що в будь-який момент я можу кардинально змінити своє життя, розірвати всі старі зв’язки й почати все з чистого аркуша десь, скажімо, в Латинській Америці.

Із народженням дитини свободи не стало менше, але побільшало серйозності й зваженості. Це важко пояснити словами, бо це внутрішнє відчуття, та коли вперше береш на руки згорток з немовлям, то блискавично усвідомлюєш, що життя вже не буде таким, як раніше, що якийсь етап закінчився, а інший щойно почався. Бо це маленьке створіння беззахисне, йому потрібна опіка, тепло, їжа, відчуття безпеки, любов – і саме ви з мамою маєте всім цим забезпечити дитину.

От халепа, вийшло туманно, пафосно й банально! Не знаю, як це пояснити. І розумію, що ви після цих рядків закочуєте очі, бо всі ці солодкі фото дітей, описи їхніх кумедних вивертів і белькотіння, захват першою усмішкою й кроками – вже давно в печінках бездітним людям. Я вас розумію, бо теж таким був: «дитячий спам» у фейсбучній стрічці викликав у мене раніше саркастичну посмішку й утому.

Але тепер усе змінилося, і на якомусь абсолютно неусвідомленому, але природньому, інстинктивному рівні я відчуваю свій зв’язок із дитиною і відповідальність за неї. Це усвідомлення спрацьовує весь час і скеровує мою поведінку: наприклад, я тепер двічі подумаю, чи обганяти автомобіль на дорозі, якщо ситуація здається мені не на 100% певною, бо хочу, щоб у моєї дитини був батько (я сам такої розкоші не мав, тож ця тема для мене особливо трепетна).

Не знаю, чи в інших батьків теж так, але після народження дитини я став (надміру) емоційним і сентиментальним. Наприклад, мені фізично важко дивитися фільми зі сценами жорстокості або читати книги про війни, Голодомор чи Голокост. Цієї весни я перекладав книгу хорватського письменника про страшні події під час Другої світової й у мене буквально волосся ставало дибки від думки про те, скільки беззахисних дітей стали жертвами цього гігантського побоїща. Після таких сцен я не можу заснути, хоча раніше любив фільми жахів і навіть не помічав, скільки в сучасних фільмах жорстокості.

Як вирвати маму з кола материнських обов’язків

Що ще змінилося? Стало вдвічі менше часу на роботу й удвічі зросли видатки, зате в безліч разів побільшало радості. Тепер кожен ранок починається в нас із позитиву і усмішок. Кожен день приносить щось нове й дуже цікаве – нову навичку, спробу сісти, повзати, стати на ноги, взяти щось двома пальчиками. Це такий кайф – спостерігати за тим, як росте маленька людина!

А ще я відчув, що в нашому суспільстві досі живі певні патріархальні рольові моделі і, скажімо, декому важко повірити, що тато може гуляти з дитиною в слінгу. Я ловлю на собі здивовані погляди на вулицях і в магазинах, а кілька разів взагалі траплялася ситуація, коли старші бабці думали, що я в слінгу ношу песика, і питали про його породу…

Зрештою, той факт, що наше суспільство не готове визнавати батька за повноцінного доглядальника, видно вже з того, що в чоловічих туалетах немає пеленальних столиків, а кімнати для догляду за дітьми на летовищах і в ТРЦ називаються «кімнатами матері і дитини», а не «батьків і дитини».

Хоча мушу визнати, що в цьому є глибинна природна логіка, бо на власному досвіді бачу, як – особливо в перші місяці життя – дитина прив’язана до мами, а мама до дитини. І можемо ми собі вигадувати тисячі концепцій про рівність і без кінця товкти воду в ступі про рівномірне навантаження на обох батьків, але перші місяці після народження дитина прагне весь час бути з мамою й на мамі. Недарма ці місяці називають «четвертим триместром вагітності».

Інша справа, що така природна потреба дитини в матері в природний спосіб позбавляє маму можливості жити повноцінним життям, розвиватися в інших сферах і навіть банально – робити свою роботу й заробляти гроші. У нашому суспільстві досі немає дієвого механізму підтримки мами в цей час, тому вона фактично змушена жертвувати собою й своїми інтересами.

Саме це питання – як вирвати маму з кола материнських обов’язків та побуту й дати час на себе, на власний розвиток і справи – найболючіше для молодого батька. Питанням, на яке я все ще вчуся адекватно відповідати.

Андрій Любка

Читайте також: Не підкаблучник і не герой: як набирає обертів відповідальне татівство

Схожі записи

Що про це думає твій хлопець?

Настя Юрченко

Взяв рушницю, дружину, дітей — і повів у ліс…

Анастасія Федченко

Що регламентує протокол, а не «що вона нап’ялила»

Марта Госовська