Колонки

За кривавими дужками лікарського фаху

Медицина взагалі досить кастова. Безвідносно. Приміром, друзі, які переїхали за кордон і працюють там лікарями – нібито повноцінно – скаржаться, що все одно є такі щаблі ієрархічної драбини, що емігранту їх ніколи не подолати. Незважаючи на позірний демократизм etc. Доводилося чувати також і про те, що лікар, приміром, у Великобританії, ніколи не сяде за стіл у їдальні з медсестрою – соціальні ліфти там працюють дуже важко.

Вітчизняна медицина трохи інша. У нас немає аж такої прірви між лікарями, медсестрами й молодшим персоналом. І за стіл вони поряд сядуть. І в одному ліфті поїдуть без проблем. Зате в нашій медицині є інші умовні поділи. Ну хоча б на престижні й не дуже спеціальності. Більшість випускників медичних вишів опиняться в чині рядових терапевтів, чи то пак сімейних лікарів у районних лікарнях, скільки б вони не мріяли про лаври нейрохірурга чи тепленьке місце судмедексперта. Не всім дано.

Щодо статевих забобонів, то їх у нас теж більш ніж досить. Ще на першому курсі медичного вишу неодмінно знайдеться старосвітський професор, а то й не один, який розкаже, що загальна хірургія – це більше для хлопчиків, а терапія – для дівчаток. Деякі студентки, звісно, виявляють характер і доводять, що вони теж можуть бути хірургами. Якщо в них вистачає наполегливості подолати стереотипи в інтернатурі, ординатурі, а потім знайти собі місце у відповідному відділенні. Якщо їхні лоби мають силу пробити стіну.

Зайдіть у будь-яке хірургічне відділення будь-якої обласної лікарні й порахуйте – скільки там працює жінок на посадах хірургів. А тоді пробіжіться в поліклініку й почитайте таблички на дверях сімейних лікарів – чи багато ви там знайдете чоловіків? Виняток – тільки гінекологія. Це виразно хірургічна спеціальність, у якій жінок доволі багато. Хоча якщо глибоко копати й рахувати, приміром, ставки лікарів на поліклінічному прийомі і ставки спеціалістів, які практикують у відділеннях і безпосередньо оперують, то тут, думаю, оптимістична картинка дещо зблякне.

Так історично склалося. У сиву давнину, приміром, перукарі були за сумісництвом і стоматологами. Зайвим буде й казати, що йдеться суто про чоловіків. Та й узагалі, перша, так би мовити, офіційна жінка-лікар практикувала з точки зору розвитку цивілізації досить пізно. Це була уродженка Англії Елізабет Блекуел – в середині ХІХ століття. Їй довелося подолати чимало перешкод, перш ніж зламати стереотип.

Моя давня подруга – кардіолог-реаніматолог – теж їх зламала чимало. І не тільки стереотипів. У відділенні інтенсивної терапії, яким вона довго завідувала, атмосфера дуже напружена. Реагувати треба блискавично. І для своєчасної адекватної реакції потрібні не тільки знання та досвід, а й примітивна груба мускульна сила. Якось мені довелося бути свідком того, як Олена «проводила реанімаційні заходи», так би мовити, в непідготовлених умовах. У квартирі. Вона легко стягнула дядечка, що важив аж ніяк не менше центнера, на підлогу, і хвилин десять робила йому непрямий масаж серця. Поки над’їхав реанімобіль, п’ятидесятикілограмова Лєна вже повернула його до життя.

– А що то хруснуло під час масажу? – спитав я її, коли ми були вже на вулиці.

– Якщо під час реанімації не було зламано жодного ребра, значить реанімаційні заходи проводили неякісно, – чи то жартома, чи то всерйоз відповіла подруга.

– Де в тебе взялася сила стягти його з ліжка, та ще й за дві секунди? – не переставав дивуватися я.

– У мене просто вибору не було, – підморгнула Лєна.

До слова, пропрацювавши в реанімації близько двадцяти років, вона пішла з медицини. І зайнялася… ні, не відкрила манікюрного салону. І дизайном інтер’єрів теж не захопилась. Тепер Лєна – виробник якоїсь чи то арматури, чи то залізобетонних плит. І в неї виходить. Іноді зустрічаю її на вулиці: я йду своїми двома, а вона їде на величезному джипі. Олена давно мені казала, що не терпить ані маленьких собак, ані маленьких машин.

– Чого ж ти пішла з медицини? – часто питав я її, бо не міг зрозуміти.

– Я звикла робити те, що я хочу. Я довела подружкам із курсу і собі самій, що зможу. Що хочу і буду. Тепер я хочу інше. І теж буду!

Нерви в Олени – залізобетонні. Чоло – сталеве. Схоже, що сьогодні саме ці якості дуже знадобляться тим студенткам, які хочуть бути реаніматологами, нейрохірургами тощо. Хоча – хтозна. Реформа медицини іде, гряде, наступає. Може, на рівні держави і вдасться змінити те, що на рівні людини вдавалося тільки одиницям. Таким, як Лєна. До речі, знаєте, яке в неї хобі? Полювання на кабана! І я зовсім не заздрю тому, хто зустріне Олену в темному лісі з «Сайгою» і насмілиться розказувати їй про «нежіночий» вибір.

Сергій Осока

Схожі записи

Кілька зауважень щодо стилю українських політиків

Звиняцьківська Зоя

Знайомтесь, це Віка

admin

Жінки відпускають волосся, щоб економити на шапках

admin

Залишити коментар