Доволі часто в моїх стрічках у соцмережах почали з’являтися дописи про «камінг-аут». Якщо чесно, щойно бачу це слово, на кілька секунд набираю багато повітря у груди. Я думаю про те, наскільки людина, яка це пише, смілива! Вона в гомофобній країні публічно говорить про свій досвід і виходить таким чином із «шафи».
Читаю далі, а там зовсім про інший досвід. Наприклад, про «незасвоєння лактози» або «я ніколи не був на морі» чи «я не збираюся фарбувати своє сиве волосся»...
Безумовно, кожен досвід кожної людини заслуговує на визнання. Безумовно, важко не фарбувати сивого волосся в патріархальному середовищі, де на кожному кроці сексизм, а з екрана телевізора пропагують «стандарти краси». І я кажу це як жінка із сивим волоссям, яка його фарбує.
Також я усвідомлюю, що люди, які пишуть про свій так званий «камінг-аут», не мають на меті нічого поганого, це, скоріше, від незнання. Але використання в інших цілях термінології, якою зазвичай послуговується ЛГБТ-спільнота, може знецінювати її досвід.
Ця колонка має на меті пояснити, чому нас, представників ЛГБТ-спільноти, хвилює це питання.
Давайте спочатку розберемося з терміном. Камінг аут — від англ. coming out — «розкривання», «вихід»; скор. від coming out of the closet — «вийти з шафи», у значенні «вийти з темряви, відкритися». Це процес добровільного й усвідомленого визнання людиною своєї сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності.
Історично цей термін використовує саме ЛГБТ-спільнота. Тобто ті, хто усвідомлює себе лесбійками, геями, бісексуальними та трансгендерними людьми.
Також історично склалося, що ЛГБТ-спільнота належить до дискримінованої групи людей. Лесбійки та геї, які живуть в Україні, щодня стикаються з дискримінацією, не мають рівних прав із іншими громадянами, потерпають від злочинів на ґрунті ненависті.
Міжнародна організація ILGA-Europe щорічно публікує рейтинг країн відповідно до їх ставлення до ЛГБТ-спільноти. Україна у 2021 році займає 40-е місце серед 49 європейських країн за рівнем гомофобії та трансфобії, доступності прав для ЛГБТ-спільноти. Це говорить про те, що бути відкритим геєм, лесбійкою чи трансгендерною особою в Україні вкрай складно.
Українське суспільство здебільшого гетероцентричне та обґрунтовує своє несприйняття гомосексуальності з морально-релігійної точки зору та боротьбою за «традиційні сімейні цінності». Однак якщо людина особисто знайома з відкритими представниками ЛГБТ-спільноти, рівень її гомофобії значно нижчий. Тобто ЛГБТ-спільнота – зазвичай частина соціального конфлікту, а не особистого.
З огляду на все це, зробити камінг-аут – це важкий, інколи болісний процес. Зробити публічний камінг-аут у країні, де суспільство живе в умовах небезпеки, дистанціюється від політики, не приймає гомосексуальності, де воно конформне та зосереджене на подоланні власних безпекових проблем, – це надскладне завдання.
Ти просто боїшся.
Ти не знаєш, що станеться після. Тебе можуть звільнити з роботи (попри те, що у Трудовому кодексі є норма захисту, часто на практиці люди працюють неофіційно й не можуть довести мотив упередженості), можуть відвернутися рідні, можуть зіпсуватися стосунки зі знайомими.
Але потім знаходиш у собі сили відкритися. Робиш це для себе, але також для тих сотень тисяч, які не можуть зробити те саме через складні життєві обставини. І я усвідомлюю цю болісну привілейованість бути відкритою.
Як би дивно це не звучало, але по факту геї та лесбійки роблять камінг-аут кожного разу, коли заходять у кімнату. Кожного разу, у кожному новому місці і з новими людьми ти обираєш, чи відкритися. Саме так працює ця гетероцентричність нашого суспільства.
Саме тому використання в інших цілях термінології, якою зазвичай послуговується ЛГБТ-спільнота, може знецінювати її досвід. Будь ласка, не робіть так. Краще стати союзником чи союзницею та разом просувати рівні права і просвіту.
Ця чутливість потрібна не тільки ЛГБТ-спільноті, вона потрібна всьому суспільству. Адже суспільство, побудоване на повазі до прав людини, більш динамічне та стале у своєму розвитку, оскільки передбачає взаєморозуміння та пошук компромісів.
Єлизавета Кузьменко
