Image default
Колонки Статтi

«Народи для себе», «Бажаю вийти заміж» та ще з десяток непроханих порад від незнайомців

«Бажаю завагітніти», – написав мені чоловік (мушу зауважити, цілком сторонній) коментар під фотографією на фейсбуці, де я жартома дописала, що не вагітна, бо сукня крою бохо і ракурс могли викликати запитання в друзів. Запитала, чи нічого він не поплутав: ось таке мені бажати. Чоловік почав писати нісенітниці на кшталт «Я просто прочитав це твоє бажання», а потім після кількох коментарів ще й здивувався, чому так гостро реагую. Зрештою був заблокований. Але такий випадок, яких у мережі щодня трапляється мільйон, змусив мене вкотре задуматися, чи знають щось українці про порушення приватного простору. Бо так само, як майже ніхто не дотримується дистанції у крамницях, дихаючи тобі в шию, наче від того касирка проб’є товар швидше, так більшість людей не вважають за потрібне поважати тебе як особистість і не лізти з абсолютно безглуздими і непроханими порадами й побажаннями у твоє життя.

«Коли тобі щось таке говорить людина, яку ти бачиш уперше в житті, хочеться послати лісом»

Запитала у друзів, чи часто вони стикаються з таким, коли сторонні люди поводяться безцеремонно. Скажу чесно, не мала жодних ілюзій щодо виховання українців. Але й не підозрювала, що відкрию скриньку Пандори. За кілька годин після допису з запитанням у приватні повідомлення посипалися історії реальних людей. Тому я процитую кілька розповідей. Деякі подруги попросили не називати імен. Але болю й нерозуміння від того не менше. Його навіть більше, бо не всі хочуть говорити відверто про таке.

***

«Якось колега мені сказав: тобі вже 35, а ти досі незаміжня. Доперебираєшся так, що підбереш якогось алкоголіка під лавкою й вийдеш заміж», – розповідає знайома.

***

«У мене чоловік на Світлодарці втратив обидві ноги після мінометного обстрілу. Висока ампутація. Зустрічатися ми з ним почали вже після травми. За перший рік спільного життя в мене фаворити питань/порад від переважно малознайомих людей були: «А йому лише ноги відірвало чи як чоловік він уже теж не дуже?», «Нащо тобі цей хрест?», «Всі ветерани агресивні – тікай!» Один хлоп місяць за мною ходив з порадами й поясненнями, що «він тобою маніпулюватимеме, ти будеш його забезпечувати, а він буде зраджувати тобі з усіма жінками, яких зустріне, він занапастить тобі життя і кар’єру, бо забере всі твої сили, швидко зробить тобі дитину, і ти більше ніколи не матимеш часу ні на себе, ні на роботу, ні на реалізацію». Я спочатку бісилась, потім – відгавкувалась, потім навчилася посміхатись і казати: «Ага, і що? Вам що до того?» А потім узагалі перестала реагувати, бо стало смішно, що людям стільки діла до мого життя, а не до власного. Десь через рік усі порадники розчинилися в часі та просторі. Мені ж лишився тепер імунітет, бо всі, хто пояснює, як треба виховувати дитину і що з нею робити – одразу ідуть лісом», – ділиться історією колега Женя.

***

«Мені скоро 30, і дуже часто люди навколо пресують, мовляв – чого ти тягнеш, пізно буде. А я ще й одружена. Кажуть, що «ражать надо», а то кінець світу настане, – розповідає колега Оля. – У нас суспільство шаблонно мислить, живе стереотипами: треба швидше народити, а то стара будеш. Це тисне на психіку».

***

«Тисне на психіку, коли приїжджаєш у своє маленьке містечко, а там байдуже на твої досягнення професійні, на те, чи багато ти подорожуєш, там питають, чи ти незаміжня, якщо так, то співчутливо хитають головою, радять народити дитину «для себе» хоча б», – продовжує вже інша колега.

***

Якось я розповідала подругам, що нещодавно моя однокласниця, яка має двох доньок, говорила моїй мамі: «Нехай Настя народить для себе». Ну як нещодавно? Це було кілька років тому, мені ще не було 30. Але я зрозуміла, що безбожно програла за віком, бо подрузі Олі радили «народити для себе» у… 21.

***

«Мене питали, коли заміж-діти. Мені здається, що це трохи пережитки минулого, коли єдиним способом реалізації жінки була біла сукня та висока фертильність, а біла сукня і красиві фото – нерідко єдина красива подія життя багатьох жінок. Маленькі дівчатка, зростаючи в токсичному середовищі «принцес», справді іноді починають мріяти про сукню (бо наче ж так і треба?), але раптом дізнаються, що можна було без цього, що існує ще купа всього класного в житті, що можна встигнути й досягнути, і що (жахіття яке!) можна взагалі не виходити заміж чи не народжувати дітей, і це твій вибір, який оточуючі повинні приймати й поважати. Приймають, та не завжди. Світ змінюється, можливості розширюються, тривалість життя зростає, можливість народити в старшому віці сьогодні – цілком ок. Ще сотню років тому через стан медицини і тривалість життя складно було уявити породіллю в 30, та й народжували по 10 дітей, бо добре, якщо половина доживала до повноліття. Крім того, нам обіцяють до 2050 року 10 млрд населення на планеті, тож намагатися народити футбольну команду, може, не є таким уже й благородним вчинком. Переважно ставлять незручні запитання чи дають непрохані поради старші люди або ті, що самі побігли в перших рядах і сумніваються, чи правильно побігли, бо інші чомусь не спішать. Право на такі поради, на мою думку, мають лише ті, хто готові і БУДУТЬ вирішувати твої фінансові й інші ресурсні питання, що стосуються здійснення цих порад. Усім іншим можна прямо казати, що це не зовсім ввічливо – давати такі поради. Можна ще спитати щось типу: коли вже на пенсію, коли вже схуднете, коли вже вам піднімуть зарплату», – ділиться своїм рецептом встановлення кордонів знайома науковиця Олена.

***

«Зараз мені 38 років, розлучена. Заміж вийшла в 27. До заміжжя ПОСТІЙНО стикалася з тиском – прямим або натяками на заміжжя від своїх знайомих. Не те щоб я не хотіла заміж… Хотіла! Але за взаємною любов’ю, ну і щоб претендент був гідний!) Ну і я не “домосідка”, не “хазяйка”, не “куховарка”, не поціновувачка “домашнього затишку”, дітей і всього того, що пов’язують зі шлюбом. Але зрештою між двома чоловіками, які залицялися до мене, обрала одного і вийшла за нього заміж. Ми прожили 5 років, за весь цей час я так і не завагітніла, хоч начебто здорові обоє. Сказати, що я аж так хотіла дітей – неправда. Ми багато  працювали, розбудовували бізнес його батька. І навіть його рідні визнавали, що я докладаю більше зусиль, що на мені все тримається. У вільний час я допомагала бездомним тваринам, потім Майдан, потім – війна. Через 4 місяці, як я поїхала на фронт, чоловік зі мною розлучився, одружився з іншою жінкою, у них є дитина, думаю, він отримав, що хотів. І ось за роки війни мене постійно оточують чоловіки, періодично знайомі (близькі і не дуже) дорікають, що не можу обрати серед побратимів і вийти заміж. Але я негативно ставлюся до стосунків на війні, крім того, думаю, може, колись мені зустрінеться підходящий чоловік, тоді і створю сім’ю, але сама для того не докладаю жодних зусиль», – розповідає знайома військова.

***

Наступна історія від подруги – теж про військо.

«Я працюю з військовими. Більшість із них — чоловіки. Здавалося б, в армії вже стільки жінок — усі гендерні стереотипи мали б зникнути. Але, на жаль, ні. Чоловіки, від солдата до генерала, до прикладу, дозволяють собі називати мене «мала». Поза роботою я зазвичай досить стримана, а на оце «мала» — ладна видряпати очі. Вони в один голос, звісно ж, кажуть, що «це по-доброму», «нічого такого», «просто ти така тендітна». А я закипаю: хлопці, ну, камон, уявіть, як уперше приходите у підрозділ, а вам тут же: «О, малий!» І таке ставлення змушує «відростити зуби». «Йой, що ж ти на війні робиш», «Тобі б дітей народжувати, а ти тут по окопах бігаєш», — кажуть солдати, років на 10 молодші від мене. А я відповідаю: «Йоооой! А мамки знають, що ви тут старшим свою думку нав’язуєте?» З «улюбленого»: Під час роботи на передовій, поки колеги-чоловіки пішли знімати далі, мене у лютому (в страшний мороз) залишили чекати на них просто посеред поля. На колінці. Чому? Бо небезпечно, «а тобі ще народжувати», «дівчат треба берегти». Не хотіли (на повному серйозі) брати на вихід, бо «у тебе рожева шнурівка — вона демаскує». — Та яка рожева?! Все вже давно чорне від багнюки. Я зараз зміню взуття! — Нуууу… просто ти ж баба. Лишайся на базі. А ще краще — додому їдь. Війна — не жіноча справа», – розповідає журналістка.

***

«Тобі 31, треба чоловіка і таке інше. Переважно я віджартовуюсь: типу ніхто не бере. Бо якось не хочеться конфліктувати з родичами, а найчастіше радять «задуматися» вони. Близьким родичам, коли починають таке питати, відповідаю, що можемо серйозно поговорити, якщо вони готові вислухати про моє небажання одружуватися щонайменше півгодини, – розповідає знайома Маріанна. І додає несподіваний рецепт: – Якщо ти не хочеш сваритися з людиною, але тобі неприємне її запитання, то використай правило 10 секунд.
Після некомфортного запитання мовчки подивися на людину і протягом 10 секунд дивися прямо в очі. Перевірено, більше ця людина таких запитань не ставитиме».

***

«Якось на прийомі в гінеколога я сказала, що не маю партнера, а вона почала розпитувати: «Чому? А на що ти чекаєш? Бог створив жінку, щоб вона народжувала дітей!»
Я військова, і старшина завжди розповідає , що пора заміж , що потім буде пізно, що треба вже дітей народжувати. При цьому всьому я вважаю себе чайлдфрі і не хочу дітей. Бувало, що коли дізнавалися, що я ще не одружена, люди казали фразу: «Не переживай, ще все налагодиться». А хто взагалі казав, що я переживаю? – розповідає знайома Юлія. – Коли чують, що не хочу дітей, одразу: «Ти що, здуріла? Як не хочеш? Ти просто ще мала і дурна, з часом захочеш!» А ще популярна річ, коли люди чують, що веганка, починають питати, як я збираюся чоловіка годувати й дітей (яких у мене взагалі нема), починають доводити, що я мушу годувати чоловіка і дитину м’ясом, і що коли завагітнію, їстиму м’ясо».

***

«У мене варикоз матки, більше дітей мати не можу, – починає знайома, яка просить не називати імені. – А сотні людей капали моїй дитині на мозок: нехай мама народить тобі братика-сестричку. Ти, мабуть, погано просиш, що мама не народжує».

***

«Ми з чоловіком зійшлися у 2013-му. Мені було 38 років, чоловік на рік молодший. У мене – донька від першого шлюбу, у нього також. Але 90% оточуючих чомусь постійно радили нам народити спільну дитину. Це був просто якийсь треш! Чоловік військовий, і я переїхала до нього з великого міста у військове містечко. Радили друзі, деякі родичі, його товариші по службі. Деякі люди бачили мене вперше в житті, але дуже настирливо рекомендували обов’язково бігом народжувати спільну дитину, поки мені не виповнилося 40. Спочатку я намагалась ввічливо пояснювати, що в нас уже є діти, ми не хочемо народжувати. Потім просто казала твердо: «Ні». Якщо людина не вгамовувалась, я рекомендувала їй іти і народжувати самій (самому). На деяких особливо невгамовних друзів навіть довелося нагримати, щоб не заводили цієї теми. Найбільш адекватними виявились наші мами. Спочатку дуже акуратно запитали нашу думку, вислухали її і заспокоїлись. А потім почалася війна, за цей час нам уже виповнилось по 40 років, і тема про спільну дитину якось згасла», – ділиться історією Світлана.

***

Інша розповідь від колеги – не про шлюб/дітей, але теж цікава.

«Була в мене історія на станції Арсенальна. Причепився до мене чоловік. Став на моїй сходинці, почав роздивлятися з ніг до голови. Ну і я глянула на нього. Два передні зуби вибиті. Під обома очима гематоми. Вдягнутий чорті-як. І тут промовляє він до мене людським голосом: «Ну зачєм ти так коратка стріжошся? Ета ти сама так рєшила, да? О, кальцо – значіт, і муж єсть, значіт, нравішся каму-та… Ти же магла би бить красівая, ти панімаєш ета ілі нєт? Пряма как кукалка магла би бить! Так зачєм ти так коратка стріжошся? Ну зачєєєм?! Зачєєєєм?!» Іноді це розпачливе «Зачєєєм?!» і досі виринає в моїй голові».

***

«Був у мене керівник, який постійно підтролював дівчат на тему: «Та коли ти заміж вийдеш?» чи «Мужика тобі нормального треба!» Я зазвичай відповідала так, щоб не хотілося цього повторити. Бо не станеш малознайомій людині пояснювати, що зараз переживаєш депресію через розрив довгих аб’юзивних стосунків, де чоловік виявися повним лайном. Але вінцем була моя розмова про підвищення зарплати. Почула у відповідь, що мені треба нормально вийти заміж і припинити просити більше грошей! Наче те, що я професіонал і роблю в цій компанії щось, що має результати, яких ніколи не було ні до, ні після мене, не означало геть нічого! Остання така розмова була з приводу оплати відряджень. Щось на кшталт «Я і так тебе відпускаю (!) туди, де купа красивих мужиків, знайдеш собі когось і не клянчитимеш більше грошей». Оплатила собі дорогу й готель сама, а невдовзі звільнилась», – розповідає колега.

***

«Якось я поїхала в гості в глухе село. Поприходили чи не всі жителі, розпитують про життя. Одна жінка питає: «Ти заміжня? Ні? Ну то й не спіши, нагуляйся». Для мене це було певним шоком, бо не очікувала таке почути від сільської жінки. Повертаюся в рідне місто. Якось прибираю в саду, підходить знайома і починає розмову: «Лілю, тобі скільки років?» Тоді мені було 26. «А моїй онучці Альонці 25, але в неї вже синочку рік!» Я сказала, що рада за них і бажаю здоров’я. «І тобі вже час, скоро 30», – не вгамовувалася сусідка. Я стою і думаю: ну хто тебе взагалі просив мені це говорити? Чому люди взагалі вирішили, що комусь потрібна їхня порада? Чому вони не питають перед тим, як хочуть щось ляпнути?! Або коли мене бачили з якимось хлопцем, вічно називали його чоловіком, коли виправляла, що це просто хлопець, такі: «О, ну час би заміж». Хто вас питав?» – ставить риторичне запитання Ліля.

***

«Я мусульманка, понад 4 роки розлучена, дітей не маю. За весь цей час у мене була можливість вийти заміж вдруге, але наразі для мене важливіша кар’єра і громадська діяльність. Громада мусульман у Києві невелика, заочно всі всіх знають. Коли приходиш у мечеть, часто хтось підходить знайомитися особисто, запитує щодо шлюбу і дітей, намагається засватати за якогось іноземця. І коли людина чує, що поки заміж не збираюся, зітхає так, наче відчуває жалість якусь і намагається переконати, що все ж треба починати шукати чоловіка, знайомитися, бо потім буде пізно, всіх «хороших» розберуть. Тому в нас чомусь усі думають, що якщо ти мусульманка і неодружена, то обов’язково перебуваєш в активному пошуку. Бо ж інакше бути не може, жінка не спроможна сама себе забезпечити, сама за себе постояти, – розповідає Вікторія. – Деякі люди в громадах часто можуть зневажати, заздрити, жаліти (типу: «Ой бідненька, ні чоловіка, ні дітей, мабуть, їй важко») і навіть пліткувати, що «Мабуть, із нею щось не так» і «Ти диви, яка перебірлива, мабуть багатого шукає, а головне, щоб чоловік був богобоязний». А ще, буває так, що подружжя не може зачати дитину, і часто звинувачують жінку в неспроможності народжувати. Це не має нічого спільного з релігійними принципами, бо ні про які морально-етичні цінності та розуміння того, що все відбувається по волі Всевишнього, в такій ситуації й мови бути не може. Чоловіку звичайно трохи простіше, бо він у будь-який момент може скористатися своїм правом багатожонства й одружитися на іншій жінці, яка зможе народити йому дитину, а перша дружина може від цього страждати, бо вона має право вибирати, жити їй у полігамному шлюбі чи ні, і часто це її право порушується».

***

«За мій 31 мене не раз питали про заміж-дітей. Але найбільше вразила історія з мамою хлопця, ми поїхали знайомитися, я бачу її вперше в житті. Пішли гуляти з нею і її невісткою, молодшою від мене. Ну і мама питає, які в нас плани, що про дітей думаємо. Я тоді була категорично проти, почала пояснювати, що таке в країні робиться, в світі, які діти. Що я сама собі раду дати не завжди можу. Сказала, що не хочу дітей. А вона: «То ти що, дітей старою у школу поведеш? Тобі зараз уже 30, а потім буде ще більше». Мене це тоді зачепило дуже, бо я ж не інкубатор – народжувати за чиїмись запитами. Я сказала хлопцю, що мама лізе трохи не в свою справу, він погодився, а йому мама сказала, що я не гідна бути його дружиною, – розповідає Дар’я. – І відтоді мене не сприймає. Коли тобі щось таке говорить людина, яку ти бачиш уперше в житті, хочеться послати лісом».

Замість післяслова

Коли я писала цю колонку, не думала, що вона вийде такою великою. Ці майже два десятки історій ніби схожі, але насправді різні. Адже за кожною – різні люди, різні суспільні кола, різні долі. І насправді таких історій у тисячу, якщо не в мільйон, разів більше.

Хтось не може мати дітей, і йому боляче від постійних запитань про вагітність і необхідність народити. Необхідність для кого? Хтось не хоче народжувати. Хтось не хоче заміж. Хтось хоче, але точно обійдеться без ваших порад.

Дуже шкода, що безцеремонні люди, які просто не відчувають особистих кордонів і не дотримуються банальних правил гарного тону, цю колонку не прочитають. Можливо, до них би дійшло, що іноді краще жувати, ніж говорити.

Але якщо хтось прочитає, дуже хочеться, щоб люди зрозуміли: бажати вийти заміж чи завагітніти, народити трійко дітей – це абсолютно нетактовно, настільки, наскільки буде нетактовно, якщо я зайду до вас у дім, полізу по-хазяйськи в холодильник й візьму звідти щось найсмачніше.

Про потребу поважати приватний простір інших уже говорено-переговорено, мною теж, але якщо такі ситуації виникають, і якщо про них розповідають мої друзі, колеги і просто знайомі, потрібно нагадувати: є речі, про які не варто говорити з незнайомими. Наприклад, вік, заміжжя, родина, зарплата, сексуальне життя і ще вагон і трохи тем. Зрештою, коли хочеться чимось заповнити незручну мовчанку, поговоріть про погоду. Чи про довкілля. Чи про літературу. Про музеї. Але не лізьте туди, куди не треба.

Анастасія Федченко

Схожі записи

Просто немислимо — Сесіль Вайсброт про лист 100 француженок

admin

#Зради і #Перемоги у сфері гендерної рівності: підсумки 2017 року 

admin

У Нідерландах дівчині дозволили грати за чоловічий футбольний клуб

admin

Залишити коментар