Повага
Колонки

«Дівчино, усміхайтеся!»

То був один із перших теплих весняних ранків. Місто потроху оживало після ночі, люди починали бігати в передвеликодній метушні. Сонце було помірне й ласкаве. Вишні цвіли так рясно, як ніколи, аж вибирало очі. 

Я сиділа під лікарнею й палила. 

До мене підійшов чоловік і грайливо запитав:

– Дєвушка, почему ви нє улибаєтєсь? 

– Ну, може, тому, що сьогодні вночі помер мій батько, – не знайшовши відповісти нічого іншого, відрізала я правду.

Чоловік перепросив, а я порадила не чіплятися до незнайомих людей із дурними запитаннями.

Він ще раз незграбно попросив пробачення й пішов, а я залишилася чекати лікаря з випискою про смерть та роздумами: про батька, про «окрасу столу чи колективу», про «ви така красива, усміхайтеся» і про те, як же ж, з біса, дістали дискримінація й сексизм, навіть сьогодні. Чоловіків у нас досі вважають сильними та відважними творцями змін, а жінки чомусь мають лише в усьому сприяти їм, усміхатися й надихати. 

Я не хочу, щоб мене, як тоді, під лікарнею, сприймали, як об’єкт, який може лише повеселити чи розважити. Апріорі не думаючи, що мені може бути не до жартів чи залицянь. Адже жінка – це повноцінна особистість, як і чоловік. І я заслуговую отримувати таку саму зарплатню, як і чоловік, бо не чекаю, що хтось мене забезпечуватиме. Я маю такі самі проблеми і здатна їх самостійно вирішувати, як і того весняного ранку. 

Мій батько нічого не тямив у гендерній рівності й фемінізмі, але все одно читав усі мої статті на цю тему.  

Мабуть, сам не знаючи, як треба, він виховав двох «дивних» доньок, яким за 30, а вони все заміж не йдуть. Батько навчив нас цікавитися політикою, завдяки йому ми любимо все про футбол, кораблі, літаки й війну. 

Я практично виросла в автопарку, бо тато працював водієм. Найбільша дитяча розвага для мене була – це коли нам дозволяли залізти на естакаду для машин чи проінспектувати гараж, де стояли великі вантажівки. Шестирічною я вже запросто відрізняла ЗІЛ від ГАЗа чи КрАЗа.

Батько ніколи не відмовлявся брати мене з собою на роботу чи в дорогу, тому переважно в дитинстві пам’ятаю себе саме з ним у кабіні авто.

У більш дорослому віці в нас стосунки складалися по-різному. Але попри наші політичні дебати, розбіжності в характерах та інші проблеми, я завжди відчувала розуміння й міцний тил.

І я вдячна своїм покійним батькам, що вони навчили мене самостійно ухвалювати важливі рішення, не роблячи чогось на догоду їм, суспільству чи сусідці Валі. 

Урешті з нас із сестрою точно не вийшло «зручних» дівчаток.

Можливо, тому з мене «окраса столу чи колективу» – так собі. 

Можливо, тому під лікарнею я не всміхалася, але й не плакала. 

Батько хотів сина, але отримав доньку з кепським характером. Він казав, що не шкодував про це.

Тату, я зараз теж шкодую лише про одне: що не зможу більше подзвонити тобі й сказати, що «Ворскла» перемогла…

Наталка Сіробаб

Схожі записи

Парламентські слухання: Гендер без ЛГБТ

Ви просто не вмієте їх готувати

У ролі «мами», або Як мій чоловік прожив десять днів сам-на-сам із дочкою

Ірина Виртосу