Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Сексуальне насильство під час війни: розвивати емпатію і змінювати підходи до розслідування
Статтi

Сексуальне насильство під час війни: розвивати емпатію і змінювати підходи до розслідування

Днями відбулася презентація кінопрологу «Окуповані». Фільм ще знімають, він розповідає історії жінок, які потерпали від сексуального насильства під час різних війн у Європі за останні 100 років.

У межах презентації пройшла дискусія «Окуповані: жінки, що пережили сексуальне насильство, повертають собі гідність та справедливість». Учасниці обговорили упередження, притаманні ситуаціям сексуального насильства, що пов’язане з війною. А також те, як змінюються підходи до розслідування таких злочинів та як можна допомогти постраждалим від сексуального насильства. Модерувала розмову Лариса Денисенко.

Про що фільм «Окуповані» 

Ілюстрація зі сторінки організації Arts&Rights 

Стрічка розповість про життя жінок, які пережили досвід сексуального насильства в окупації та проходять шлях повернення собі гідності й справедливості.

Фільм складається з історій жінок, які зазнали сексуального насильства під час різних війн у Європі за останні 100 років. Їхні історії проводять нас складним шляхом від травми до зцілення й піднімають важливі питання. Чи зцілення можливе? Які наслідки має пережите насильство через багато років? Чи вміємо ми приймати жінок із таким досвідом?

Людмила — українська активістка й протагоністка фільму. 2019 року вона була заарештована та провела в полоні три роки за свою проукраїнську діяльність на окупованій території. Зараз Людмила відновлюється від цих подій та разом із адвокатом подає позов до Європейського суду з прав людини. Зі своєю сімʼєю Людмила починає життя в новому місті, бореться за визволення й права цивільних полонених жінок. Людмила активно працює в організації СЕМА Україна, яка обʼєднує жінок із досвідом сексуального насильства, повʼязаного з війною.

Еліза — художниця з німецького міста Штутгарт. Сексуальне насильство, повʼязане з війною, завжди замовчували в її родині. Дві тітки Елізи зазнали сексуального насильства після закінчення Другої світової війни, коли Німеччина перебувала під контролем союзників та їхніх армій. Ані старша тітка Рут, ані молодша Ірене не розповідали Елізі про свій досвід, не змогли створити власні сімʼї, однак дуже добре й любляче ставилися до Елізи. Лише після смерті Ірене Еліза знайшла її щоденники, з яких дізналася правду та почала пошук відповідей на свої запитання. У дорослому віці Еліза рефлексує та досліджує, як досвід насильства вплинув на її життя.

Від «примусу до правосуддя» до людиноорієнтованого підходу

До того, як почалася повномасштабна війна, людиноцентричності в правоохоронних органах не було. А всі докази збирали, не враховуючи стану постраждалих від насильства, говорить прокурорка, яка веде справи щодо сексуального насильства, пов’язаного з війною, Анна Сосонська. За її словами, раніше правоохоронці намагалися довести справу до суду, не зважаючи на емоції та стан постраждалих.

«Було переслідування, був, як я це називаю, примус до правосуддя. «Тебе зґвалтували? Ми тебе примусимо, щоб ти нам заявила. Ти зобов’язана дати нам весь масив інформації для того, щоб скерувати справу до суду. Ти зобов’язана свідчити, ти зобов’язана прийти на суд. Ти зобов’язана прийти до судмедексперта, навіть якщо це чоловік. А ти не хочеш бачити більше ніколи чоловіків в своєму житті? Ну нічого, потерпиш! Розсунь ноги, дай нам забрати зразки. І взагалі не мийся до цього. Ти безправна, ти розглядаєшся слідством лише як джерело доказів».

Ми зараз від цього відходимо. І не лише через зміну особистого сприйняття ситуації тими, хто причетний до розслідування таких злочинів, а й через зміни інституційної спроможності», — зауважила прокурорка.

Сосонська також розповіла, що нині в управлінні, де вона працює, розробили стратегію розслідування злочинів щодо сексуального насильства, пов’язаного з війною. У напрацюванні нових політик допомагали психологи, неурядові організації, практики із сектору безпеки й оборони.

«Ми шукали однодумців, які допоможуть нашій маленькій команді – у нас усього вісім прокурорів – змінити застарілий підхід бездушної правоохоронної системи до людей, які зазнали насильства».

Якщо люди хочуть узяти паузу в розслідуванні злочинів, щоб відновити свій ресурс, треба давати їм цю можливість

Анна Сосонська зауважила, що люди, які пережили сексуальне насильство, залишаються травмованими дуже довго, тому важливо дотримуватися принципу «нічого про особу, яка пережила сексуальне насильство, без її згоди». І якщо в якийсь момент людина захоче зупинитися й поставити на паузу розслідування, треба прислухатися до неї.

«Якщо у вас була зламана кістка, вам наклали шину кістка зрослася. Так, воно болітиме, але воно не нагадуватиме про те психологічне насильство, яке ви пережили. Травма того, хто пережив сексуальне насильство, набагато глибша. І ми як правоохоронці повинні застосовувати людиноцентричний підхід: нічого про особу, яка пережила сексуальне насильство, без її згоди на ті чи інші дії.

Якщо на певному етапі кримінального провадження людина каже: «Стоп, я вже не маю морального ресурсу рухатися далі. Я хочу зробити паузу, поставити кримінальне провадження на паузу, подумати, розібратися з собою й потім, можливо, колись повернутися до цього». Ми на це погоджуємося, бо ми не маємо права далі втручатися в життя людини», —  пояснила Анна Сосонська.


Читайте також: Як писати про зґвалтування під час війни, щоб не заподіяти шкоди потерпілим: поради психологині з Косова


Прокурорка також додала, що в багатьох людей викривлене поняття того, що таке сексуальне насильство, пов’язане з війною. Тому інколи виникають дивні коментарі, мовляв, «а чому ви нічого не зробили, щоб зупинити насильство».

«95% тих, кого ви запитаєте, що таке сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, скажуть, що це зґвалтування, це розбещення. Мало хто усвідомлює, що сексуальне насильство, пов’язане з війною, це катування електрострумом геніталій, це примусове роздягання, примусовий медичний огляд у місцях несвободи. Коли жінку оглядає чоловік-лікар, коли в присутності інших чоловіків жінку змушують роздягатися для того, щоб хтось перевірив, чи на її тілі є якесь міфічне татуювання. Коли в одному приміщенні утримують чоловіків та жінок, і при цьому в камері ще є відеоспостереження. Ці люди не мають ніякої приватності просто щоб справити свої побутові і природні потреби.

Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, це дуже широка розгалужена система злочинних дій. І ці дії не обмежуються лише фізичним проникненням у тіло», наголошує Сосонська.

Згода на секс це не про жарти, а про розуміння, що таке сексуальне насильство

Суддя-спікерка Дніпровського районного суду Віра Левко розглядає кримінальні справи, пов’язані з сексуальним насильством. Почала працювати з цією темою ще з 2017 року. Тоді саме внесли зміни до Кримінального кодексу й відійшли від наявності насильства як обов’язкового елементу зґвалтування. 2019 року нові норми законодавства вступили в силу, закон зобов’язував отримувати згоду на секс. Після введення в дію нових змін Віра Левко була однією з тих, хто проводили навчання для нових суддів та роз’яснювали, як це — зґвалтування за відсутністю згоди.

«Згадайте, як тоді висвітлювали цю тему. Розписки на секс кому відправляти? Мені надсилали десятки таких жартів. Але коли ці дискусії розвинулися до того, що чоловіки на повному серйозі казали: «То тепер перед стосунками треба розписку, довідку від психіатра, нотаріуса?» І це одразу переставало бути жартом. Це показувало, що наше суспільство взагалі не готове говорити на тему сексуального насильства», — пригадала Віра Левко.

Суддя також зауважила, що загалом досвід розслідування сексуальних злочинів, пов’язаних із війною, не надто великий.

«У Нюрнберзькому процесі нікого не засудили за сексуальне насильство. Бо держави-переможці не могли визнати, що тільки в Східній Німеччині було зґвалтовано мільйон триста тисяч жінок. Лише у 90-х роках почали між рядків говорити про сексуальне насильство як тактику, як одну з ознак геноциду», — розповіла експертка.

За її словами, навіть у роботі із суддями було багато упереджень на цю тему. Не всі розуміли, що це злочин, часто питали те, що й інші: «чому не уникнула, чому не відбивалася».

«Коли ми вперше зіткнулися з навчанням суддів, адвокатів і прокурорів, це був темний ліс. Вони питали, що робили постраждалі, щоб уникнути зґвалтування. Ми показували рішення Європейського суду, де встановлено, що реакція людини може бути абсолютно різна: від активного відбивання до відсторонення, завмирання. І це не означає добровільну згоду на ці стосунки.

Я дуже рада, що нарешті й Офіс генерального прокурора, і наша кримінальна юстиція починають змінюватися на потерпіло орієнтований підхід», — акцентує Левко.

Сексуальне насильство, вчинене під час війни, — це злочин проти громадян України

Попри тривалу війну, ми досі мало говоримо про сексуальне насильство, пов’язане з війною, говорить правозахисниця Людмила Гусейнова. Вона — лауреатка Національної правозахисної премії за особистий внесок у захист прав людини в Україні 2021 року. 2014 року допомагала дітям із Новоазовського інтернату й регулярно збирала для них гуманітарну допомогу. У жовтні 2019 за «обвинуваченням у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі та закликах до повалення державної влади «ДНР» Людмилу арештували. У полоні вона провела 3 роки та 13 днів.

«Сама винна. Не те вдягла, не так дивилася, не туди пішла», — це таке ще радянське ставлення до людей, які пережили сексуальне насильство. Суспільство чомусь не хоче визнавати, що це військовий злочин. Що це злочин не проти мене як жінки, або проти вас як чоловіка. Це військовий злочин російських солдат, або тих, хто на їхньому боці, проти громадян України», — зауважила Гусейнова.

Я борюся не за себе. Я борюся за справедливість

Правозахисниця також наголосила, що потрібно розвивати в суспільстві емпатію та розуміння. А для цього треба й більше говорити про сексуальне насильство, пов’язане з війною. Зокрема і знімати фільми та проводити публічні заходи. Розповідати про жінок та чоловіків, які перебувають у полоні, не забувати про них та разом боротися за їхнє визволення.

«Коли трапився той великий обмін і повернулися жінки з полону, це дало мені сили вірити, що почнуться інші обміни. Тож зараз я собі поставила таке завдання достукатися до всіх, до кого тільки можна, щоб розповідати про тих, хто досі в полоні. Говорити скрізь їхні імена, розповідати їхні історії. Щоб суспільство не збайдужіло до їхніх доль. 


Читайте також: Людмила Гусейнова про сексуальне насильство в неволі: Роздягали, змушували митися і справляти природні потреби під камерами спостереження


Там, у полоні, дівчата ще з 2017-2019 років. І це не життя: кожна секунда в полоні – це як день, кожна година як роки життя. Вони ув’язнені просто тому, що вони громадянки України. Що не відмовилися й не зрадили свою державу.  І я завжди прошу: давайте про них не забувати,  давайте разом боротися  за цих людей.

Тож коли я говорю про сексуальне насильство, пов’язане з війною, я борюся не за себе. Я борюся за справедливість. За те, що військові злочинці мають бути покарані, а наші жінки й чоловіки мають повернутися до своїх родин», — наголошує Людмила Гусейнова.

Інна Наливайко

Цей текст створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ в межах проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції

Схожі записи

Не туфлями єдиними: У жінок на параді буде інше взуття, але чи лише в цьому проблема?

Стереотипи, незнання та страх остракізму: Хто і чому просуває антифеміністичний контент?

Юлія Гуш

Більше 60% українців/ок виступають за більший баланс чоловіків і жінок у політиці