Повага
Колонки

Пробачити не можна забути

У світі, де прощення вважають священним граалем духовного зростання, важко переконати когось у тому, що часом непрощення може стати ключем до себе. «Якщо ти не навчишся пробачати, з тобою не захочуть гратися». «А ти плюнь і забудь, дружба важливіша», — говорять нам, коли ми щойно вчимося вибудовувати стосунки.

«Прощення — це спосіб турботи про себе», «вміння прощати сприяє щасливим стосункам» — таке згодовують коучі впродовж десятків годин ефірів про психічне здоровʼя та гармонійні відносини.

А ще прощення кривдників –– основний принцип духовного розвитку в Біблії.

Проте чи так це?..

Вигадані цінності замість вікової мудрості

Ми живемо у світі, де стереотипи та шкідливі очікування передаються з покоління в покоління, наче спадок. Нерідко, намагаючись зберегти гармонію та уникнути конфліктів, ми піддаємось очікуванням і прощаємо там, де це не в наших інтересах. Наприклад, просто тому, що весь колектив або чимала родина на вас тисне, а ви не хочете мати вигляд скандалістки.

Тому не дивно, що час від часу людина, потрапляючи в шокуюче  неприйнятну ситуацію, шукає підтвердження, що  вона на це не заслужила. Щоби почути здивовано-обурене: «Це мама тобі таке сказала?» або «Він справді так думає, тобі не почулося?» Чи навіть незвичне «Що значить «мусиш простити»? Не хочеш прощати — не прощай. До прощення треба бути готовою, інакше це насилля над собою. Бо це сигнал, що «так не повинно бути».

Пробачити чи поступитися?

Ми стоїмо біля ТЦ «Гулівер» і прощаємося після наукової дискусії, коли я кажу: «Вона чудова людина, добре платить, але чому я постійно маю три-чотири рази нагадувати, що час зарплати настав?!»

Говоримо про мою начальницю. Пані О. дивиться на мене й каже: «Якщо тебе це гнітить, то цей конфлікт треба вирішити».

І тут я починаю виправдовуватися: «Та це вище за середню зарплату по Києву, будь-які мої претензії матимуть нахабний вигляд, треба пробачити і змиритися».

Пані О. робить великі очі: «Хто сказав?»

«Біблія», — несподівано для себе кажу я.

І знаходжу одну зі своїх сліпих зон. Релігію.

Пані О. — практикуюча психологиня, і вона мені рекомендує покласти край із надмірною чемністю і тривожністю.

Згодом я таки звільнюся з тієї роботи й піду на менший проєкт. Бо до нагадування про себе, до відкритого обговорення та непрощення мені треба пройти свій шлях. Проте мозок вкарбує це. І, як язик перекочує слова, вивчаючи нову мову, куштуватиме цю думку на смак. 

Як усе змінилося

Практикувати непрощання не було коли, бо далі був декрет із дітьми. Аж поки не розгорнулася повномасштабна війна. Вона багато чого проявила. І коли після наступного великого обману близької людини я зібрала речі, то знала — не прощу. Це рішення холодним усвідомленням пронизало мене. Зрештою, я мала усвідомити це значно раніше, років 20-25 тому.

Колись я багато плакала. Граючи за правилами, яких мене вчили, і давлячись цим прощенням, просячи вибачення за те, у чому не була винна, мирячись із тими, з ким миритися не хотіла. Це було проти моєї природи. Я подавляла свій гнів, незгоду, почуття власної гідності, яке малим деревцем прорізалося крізь вбудовані в мене очікування, і ридала.

Аж ось рішення дати собі право не прощати зібрало мене докупи настільки, що я почала відчувати, як у мені міцнішає хребет. Право вибрати власну реакцію — сильна річ.

Хоча спочатку я таки чекала. Слухала себе і думала, що ухваливши рішення не прощати, я стану поганою і злою. Бо не вміти прощати — це ганьба. Час минав, а я відчувала лише полегшення. А потім узагалі почала бачити більше кольорів довкола себе.

Чим було моє вимушене прощення? Безвихіддю? Тим, що люди, яким я вірила, нехтували моїми почуттями, бажаннями та потребами? 

Подбати про себе

Нещодавно я слухала ефір психологині про конфлікти. І намацала потрібне формулювання — людина після вирішення конфлікту не має почуватися знехтуваною. Ось воно, коли ти ніби вчинила правильно і «морально», але тобі якось гидко на душі. Бо глибоко всередині ти відчуваєш, що коли в тебе вимагали прощення, то цілковито знехтували твоїми почуттями.

Однак спочатку я таки сумнівалась, чи маю право в час такої великої біди, такого масштабного горя думати та відстоювати себе. 

Я набрала психологиню й годину, без зупинок, тремтячи від страху, розповідала їй  про все, що сталося і як я стала «бездуховною людиною». Але наприкінці годинного монологу почула, що вчинила правильно, бо подбала про себе.


Читайте також: Едіт Еґер: Віднайти внутрішню дитину й бути собі хорошою мамою


Те, як вона відреагувала, і те, як уточнювала, чи правильно розуміє мою розповідь, допомогло мені усвідомити дві важливі речі. Я відчула, що хтось мене слухає і чує. І мені підтвердили, що вчинене щодо мене є ненормальним, навіть коли таке коїть близька людина. Особливо, коли вона.

І я відчула легкість.

А потім я збирала себе докупи й ніби «перебудовувала» по частинах: пʼятилітню, десятилітню, чотирнадцятилітню… Усі свої різновікові Я, які чекали моєї уваги, мого дорослішання. І тих наївних, які чекали для себе іншого життя, що мало стати винагородою за «чемність», «хорошість» та вміння прощати. 

А тоді я зустріла ту непрощену людину і зрозуміла, що не відчуваю гніву. Мене ніхто не змушував прощати. Не вимагав. Я не проводила ритуалів, не з’ясовувала стосунків. Я все памʼятала. Крім одного. Я не памʼятала, коли простила. Бо це таки було для себе. За власним вибором.

Олеся Венгринович

Схожі записи

Як подолати сексизм у рекламі?

Ольга Полякова

За кривавими дужками лікарського фаху

Дякую тобі, дівчинко зі скакалкою!