Image default
Колонки Статтi

Бути жінкою в СРСР або Рожева куртка для моєї мами

1990-й рік. Живемо в студентському гуртожитку. Я заміжня. Насувається зима, і мені терміново потрібна куртка. І я вже знаю, яка – фіолетова, гарна, з «золотими» блискавками, м’якенька, тепла!.. Куртка моєї мрії. Я вже уявила, як одягну, піду на роботу, мене питатимуть, де то я купила таку красу?

Але в нас немає грошей на ту куртку.

До того, на мій випускний, мама шиє мені плаття. З тканини з блискітками. Відрізок тканини пролежав у шафі років зо п’ять. Мама десь купила з оказією. За 5 років до самого випускного. Мама все своє попереднє життя прожила з порожніми магазинними полицями.

У нас удома було багато тканини. Ситець і кримплен – найважливіші з них. Мама купувала. Вона вміла шити. Працювала в сільській швейній майстерні, обшивала дружин сільської знаті і продавчинь в магазині. Тому була допущена до дефіциту. І приносила додому не 200 грамів вершкового масла, як усім продавали, а півкілограма. І цукру не 2 кілограми, а 5. Ковбаси в магазині не бувало. Взагалі.

А ще мама могла купувати «з-під поли», як це тоді називалося, туфлі чеської фірми «Цебо». Вони були прекрасними в порівнянні з вітчизняними. Коштували 42 карбованці. Я пам’ятаю цю ціну, бо мій учитель у школі сказав, що мама мені купує дорогі речі – і це не зовсім правильно. От виростеш, сказав учитель, і не зможеш собі такі купувати, бо то дорого.

Я не любила коричневу шкільну форму. Мама шила мені сарафани в тон, прикрашала яскравими ґудзиками, шила білі блузки. Шила сукні на шкільні вечори.

На вихідні, коли мама виходила теревенити з сусідками на  вулицю, одна з них вичитувала їй:

– Ну що ти її балуєш? Тільки вона щось задумала звечора, а ти вже зранку їй пошила. Будь-яку примху виконуєш! Купи ото шкільну форму – і нехай ходить, як всі. А то виросте егоїсткою.

Мама посміхалась. Шкільна форма колола тіло, мала грубі шви й була негарною.

У нас, хто жив недалеко від Молдови, був «привілей» – їздили до Кишинева і там скуповувалися. Моє покоління дівчаток, покоління наших мам і бабусь виросло в «молдавських» тапочках. Зручна взувачка, з яскравим верхом у квіточках та білою гумовою підошвою. І я казала своїй учительці, що все життя буду носити молдавські тапочки! Тому що взуття, яке продавалося в радянських магазинах, не можна було взувати апріорі. Вчителька дивилася на мене сумним поглядом: – Будеш в молдавських тапках в університет ходити?

Мамі було трохи легше, аніж її подружкам – вона собі шила одяг. Майже весь. У тому числі пальто і куртки. І ще навчилася шити ковдри. І постільну білизну. І купальники.

Тому що купити все це було не просто проблематично, а часто неможливо. У країні будували комунізм, готувалися захищатися від американців і вирощували новий вид радянських людей.

Перед 10 класом ми поїхали з мамою купувати мені джинси. Перші. Тодішні модні «банани- варьонки». Боялися, що нас обдурять, ходили міряти в якісь смердючі під’їзди, де нас підганяли і шепотіли, що «мєнти йдуть». 200 карбованців – дві мамині заробітні плати. Але я повернулась модною. Правда, штани ті були трохи затісними. Але ж гарними! Тому одягала їх, лежачи на підлозі.

А ще мама купувала якусь вовну, мила її, сушила, потім здавала на місцеву суконну фабрику, а звідти привозила мені дивного зеленого кольору кофти. Чомусь кожного разу зелені. І казала, що інші кольори – ще страшніші.

Я пам’ятаю, якою щасливою була мама, коли виходило купити болгарську зубну пасту «Поморін» і шампунь. Бо миття голови сирим яйцем якось не додавало блиску і краси.

Пам’ятаю, що по нормальні труси требу було їхати до Одеси – і то не факт, що привезеш. По все треба було  їхати до Одеси. Бо там був «Привоз» з «самопалом», який виробляли «цеховики» –імітація модних виробів. І в Одесі була «товкучка», де  продавали неймовірно красивий одяг із «американських посилок». За неймовірними цінами.

А якось, на початку 80-х, моя мама поїхала в Москву, до родичів. Була там 5 днів, три із них провела в чергах у ГУМі. Цілий день стояла за чоботами для мене. Купила. Вони виявилися на розмір меншими. Але я стійко носила, трохи прим’явши задник.

У мами був один парфум – «Ландыш». Я і досі пам’ятаю той запах. І запах «Красной Москвы», яку мама теж привезла з Москви, їй там подарували. Нудотний запах, але мама берегла на свята – дорого ж!

Про колготки я можу написати цілий трактат. Як фарбувати в потрібний колір у домашніх умовах і як не переборщити з йодом. Як акуратно штопати і одягати під брюки. Як витримувати в морозилці, бо хтось сказав, що так вони стануть міцнішими.

Моя мама в свої 35-38 років носила хебешні колготи, бо капронові були одні, і я вже починала ходити на танці – мені ж потрібніше!

Мені подружка в 91-му році надіслала посилку з-за кордону  –  там було пар 20 колготок. Я плакала від щастя. І перший раз надягла цілі колготки під джинси…

Наші мами хотіли бути гарними. Хтось сказав  сусідці, що добра зачіска виходить, якщо волосся, перед тим, як накручувати на бігуді, змочувати в пиві.  Як же вони потім смерділи Жигулівським пивом – ці молоді, красиві жінки з дивно накрученими «зачісками».

А плювати в засохлий «брасматік» – польську туш для вій, розтягуючи термін її життя?

А прати шматки старого простирадла, якими жінки користувалися під час менструацій, тому що вати і бинтів не було в  аптеках узагалі! І лише щасливиці й допущені до дефіциту могли купити пакунок вати і почувати себе до біса цивілізованими. Звідки було знати, що Ерл Хаас винайшов гігієнічні тампони ще у 1929 році?!

А не могти роками купити звичайні шкарпетки… Я пам’ятаю час, коли продавали по 2 пари в руки. І поради в настінному відривному календарі, як правильно штопати шкарпетки, щоб це було непомітним.

А мохерові шапки і берети? Вулицями сіл і міст ходили жінки в однакових головних уборах, часто одного і того ж кольору. В залежності, який мохер привозили моряки з рейсів.

Чоловіки теж ходили в усьому однаковому. Піджаки, штани, чорні туфлі навіть влітку.  Яскраво я пам’ятаю еру турецьких светрів. Але то вже починалася ліберальна економіка J

Я розглядаю світлини часів молодості своєї мами. На них – красиві молоді жінки. В однакових болоньєвих плащах, однакових «газових» хустинах, однакових чорних «лодочках».

  • А більше нічого і не було, – зітхає мама. – Ми були такими бідними! І, навіть якщо були гроші, то не було що на них купувати. Не хочу і ніколи не хотіла в Радянський Союз. Я там була. Мені там не сподобалось.

Я везу мамі з усіх своїх поїздок одяг – футболки, брюки, блузки, куртки. Вона радіє, як мала дитина, але кожного разу мені каже:

– Ну навіщо ти витрачаєш гроші? Скільки мені потрібно того одягу? Я ж нікуди не ходжу!

І гірко та ностальгійно зітхає:

– От якби мені оці всі наряди  тоді, коли я була молодою!.. Я  нічого путнього так і не зносила…

Коли я слухаю балачки про «прекрасне життя і перспективу» в країні, яка все своє існування якщо не знищувала, то гнобила своїх громадян, нівелювала почуття гідності та обмежувала навіть побутовий вибір, я жалкую, що не існує машини часу. Щоб повернути ностальгуючих туди, де всі зусилля йшли не на розвиток, не на спілкування з власними дітьми, не на читання книжок, яких теж не можна було дістати. Туди, де життя було спрямоване на черги, виживання, сіру і безпросвітну нужденність, відкладання грошей на вічно дефіцитну меблеву «стінку».

Наші батьки, наші бабусі і дідусі, і навіть трохи моє покоління, всі ми жили в парадигмі виживання. І лише наші діти вирвалися. Наші діти – це інший всесвіт. І назад вони вже не повернуться. Після 2014 року точно не повернуться.

… В гардеробі моєї 75-літньої мами є рожева куртка. Така, яку вона б могла собі купити 50 чи 40 років тому. Могла б. Якби не жила в Радянському Союзі.

Зоя Казанжи

Схожі записи

Quota Morgana: як в Україні не спрацювали гендерні квоти на виборах 2015

admin

Громадськість виступила проти «гендерного заходу» Богомолець та Турчинової. Текст заяви (English version)

admin

«Ви йдете на журналістику аби знайти мужика» та інший сексизм у вишах

admin

Залишити коментар