Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Анастасія Багаліка, Інна Варениця та Ольга Булковська про материнство, роботу і втому
Статтi

Анастасія Багаліка, Інна Варениця та Ольга Булковська про материнство, роботу і втому

«Жінки в медіа» записали історії трьох журналісток: Інни Варениці, Анастасії Багаліки та Ольги Булковської, які розповідають, як це — поєднувати догляд за дітьми із роботою, відверто говорять про мобілізацію чоловіків, смерть на війні, втому і виснаження, розмірковують про те, чи вважають себе «поганими мамами». 

Анастасія Багаліка: Ніби твій особистий героїзм не враховується, якщо мова йде про няню

Ведуча Громадського радіо, гендернакоординаторка кампанії проти сексизму в медіа і політиці «Повага» Анастасія Багаліка має чотирьох дітей. Троє старших — чотирнадцять, дванадцять і сім років, і найменша — чотиримісячна Меланія. Чоловік Анастасії та батько Меланії на війні уже майже два роки. За весь час, поки воює, вдома у відпустці був двічі: один раз — 10 днів, другий — 14, зокрема на пологах.

«Мені потрібно не просто поєднувати роботу з вихованням дітей, коли є ще партнер десь поруч. Мені взагалі треба робити все самостійно: і побут, і робота, і діти. Я багато чого дізналася про свої вміння в організації, у менеджменті за останній час. Виявляється, я можу набагато більше, ніж про себе думала. І головний мій «скіл» — вміти все організувати», — розповідає про себе Анастасія Багаліка.

З побутом їй допомагає няня: вона приходить протягом робочого тижня, з понеділка по п’ятницю, забирає зі школи середню дитину, допомагає робити уроки, дивиться за найменшою дитиною, поки в Анастасії — робота. Також допомагає їй готувати. 

«Коли люди запитують, мовляв, у тебе четверо дітей, як ти справляєшся, і на це відповідаєш, що є няня, всі такі: «А, ну, ясно». Типу з нянею це тобі не рахується як якийсь особистісний героїзм, — ділиться Анастасія. — А насправді справа не в тому, наскільки ти героїчно сама чи не сама виховуєш чотирьох дітей. А в тому, що можеш це робити, залишаєшся адекватною людиною, можеш при цьому заробити гроші і не поїхати дахом. Ми ж не міряємося заслугами і геройствами, хто сам виховує дітей, а хто за допомогою няні». 

Робота під час вагітності та допомога від старших дітей

Анастасія Багаліка сама автівкою розвозить дітей по школам зранку. Каже: з одного боку, цей ритуал допомагає, тому що їй подобається водити машину як спосіб відволіктися, з іншого — коли найменша Меланія не засинає в дорозі, її буває складно чимось розважити так, щоб вона не плакала:

«Їй треба терміново вилізти з автокрісла, і нічого не працює — ні пісеньки, ні казочки. Коли старші з нею поруч їдуть, то вони їй вмикають пісеньки, і починається Little Duck, ква-ква, на всю машину. В такому акомпанементі ми їдемо в школу. Але якщо не пощастило і вона протягом цього турне не заснула, тоді може істеричити. Вона не любить світлофори, стояти в заторах. Їй треба або їхати, або не їхати».

Журналістка продовжувала працювати під час вагітності та швидко повернулася до роботи після пологів. Каже: фінансової потреби в цьому не було — могла дозволити собі півтора місяця відпочинку, бо мала «подушку». Проте не могла цього зробити, адже у січні на роботі почався новий грантовий проєкт — ефіри про полонених, який не можна було не виконати. Тож довелося іти й працювати. Вона зізнається: весь час працювати — це звичка. Проте зараз має вихідні в суботу й неділю, які збігаються з вихідними дітей у школі. Так можуть проводити час разом та відпочивати. За її словами, загалом зараз — значно легше усе менеджерити, аніж якщо порівнювати з часом, коли народилася її перша дитина. Старші діти зараз також допомагають з Меланією. 

На питання, чи могла вона подумати, що її життя буде таким, коли наважувалася на четверту дитину, відповідає: ні, бо тоді вони з партнером розраховували на те, що зможуть отримати статус багатодітної родини, і це стане підставою для його демобілізації. Проте поки вони готували документи, правила змінилися, і реалізувати цю ідею не вийшло — зокрема через те, що з усіх чотирьох дітей біологічною для нього є тільки одна. 

«Зараз так не працює. Мобілізація, людей, щоб міняти військових на фронті, немає, тож і такої можливості, як була тоді, щоб отримати посвідчення багатодітної родини і демобілізуватися завдяки цьому, також немає. І ці складнощі почали проявлятися якраз минулої осені — тоді, коли ми готувалися подавати ці документи. Взимку, коли народилася Меланія, ми зробили посвідчення. Спробували подати. Не вийшло», — розповідає Анастасія Багаліка. 

Найбільше рятує і допомагає у складні моменти звичайна рутина — коли все чітко і сплановано

З психотерапевтами вона не працює, хоч і каже, що морально буває дуже складно, і цю моральну важкість не виправить ніякий супер менеджмент. Навіть при бажанні партнера включатися у процеси виховання дити та приділяти цьому хоч якусь увагу дистанційно, це — дуже складно: 

«Те, що ви не бачитеся, вони не бачаться, він не знає, що це таке, коли немовля. Що з ним робити, як його одягати, що воно їсть, сидить воно чи не сидить, що воно вміє. І ти весь час оновлюєш гайд: дитина зараз вміє те і те. Але ж все одно інтенсивність подій у нього така, що пройде тиждень і він вже забуває, вміє вона це чи не вміє».


Читайте також: Наталя Яковенко: Материнство навчило мене бути левицею


Ще під час вагітності моральний стан міг ускладнюватися через гормони. Так двічі влаштовувала скандали: один раз посварилася з охоронцем у школі, де навчається дитина, іншого разу — із майстром, який мав встановлювати меблі у кімнату старшого сина. Попри те, що пообіцяв привезти матрац для нового ліжка до Нового року, затягнув на три тижні та сказав, що зробить все на початку січня — якраз у ті дні, коли Анастасія мала народжувати. А коли прийшов встановлювати ліжко-шафу, запізнився і пояснив це тим, що вони «об’їжджали блокпости з ТЦК». 

«В мене Женя тоді тільки два дні тому як приїхав з-під Бахмута. Я до цього майстра повертаюся і кажу, ще одне слово, і ви просто звідси викотитеся. Ви взагалі думаєте, що ви говорите? Це мене тоді дуже сильно вибило», — згадує Анастасія Багаліка. Пояснює: не завжди є сили реагувати на подібне, проте змушує себе знаходити на це внутрішній ресурс. Вона переконана — якщо не реагувати ніяк, такі ситуації будуть рости у геометричній прогресії: «Люди, які відчувають вседозволеність, нагліють». 

Найбільше рятує і допомагає у складні моменти звичайна рутина — коли все чітко і сплановано. Анастасія зізнається: якби почула про себе таке років 15 тому, сильно здивувалася б, адже побутові справи і планування — те, що найбільше не подобалося у материнстві раніше.

«Мені це дуже важко давалося. А коли я навчилася, то зрозуміла, що такі речі почали мене рятувати». 

Інна Варениця: Жену від себе думки про смерть, бо не можу собі це дозволити як мама-одиначка

«Напередодні повномасштабної війни я подумувала переїхати до моїх батьків у Сєвродонецьк. Мені хотілося відійти від новин, займатися більше різними темами, проєктами, іноді їздити на зйомки. Але коли я приїхала туди взимку, зрозуміла, що, напевно, це не найбезпечніше місце», — так згадує про початок повномасштабної війнивоєнна репортерка Інна Варениця. Війну висвітлює вже десять років: за цей час встигла попрацювати з крупними міжнародними агентствами, такими як Associated та Press Reuters. 

За тиждень до вторгнення вона саме була на зйомці: пригадує, як у 30 метрах від них впала міна. Тоді зрозуміла, що безпечно вже не буде. На Донбасі саме активізувалися бої, тож 21 лютого батьки Інни разом з її маленьким сином — на той момент вона тільки припинила грудне вигодовування — виїхали до Києва. Коли почалася велика війна, якийсь час перебували у родичів, проте довгий час бути там не могли — треба було робити якийсь вибір. У середині березня друзі Інни запропонували влаштувати її родину в Чехії, й вона погодилася. Поїхала до Чехії разом з ними, але пробула в Празі один день: сходила у центр реєстрації для українських біженців, зареєструвала там сина, та поїхала назад до України. Кілька місяців родина Інни Варениці жила у Празі спочатку у одних «знайомих знайомих», потім — в інших. До того, як отримати постійне житло, переїжджали тричі. Через три місяці переїхали у орендовану квартиру.  

«У батьків були речі на один тиждень, а вони домівку свою покинули зовсім — їх дім зараз окупований. У сина було дуже багато книжок, весь одяг на зиму. І все. Більше нічого не було. Батьки весь час думали, що, може, вони повернуться, може, вони ненадовго», — розповідає Інна Варениця.

Робота в Україні, рідні — за кордоном

Вона почала жити на дві країни: в Україні, де чекала робота на фронті, та у Чехії, де чекали батьки і дитина. Спочатку намагалася розподіляти час таким чином: працювала в Україні місяць, півтора або два, а потім приїжджала на два, три тижні до Праги, і була з сином. Каже: якби не повномасштабна війна, так не робила б. 


Читайте також: Бути мамою: 5 книжок про виховання дітей


«Зараз у мене графік трошки змінився. Планую свою поїздку в Україну і своє життя в Україні як часткову роботу. Відрядження на Донбас або на Південь, Запоріжжя, Херсонщина. Це можуть бути активні зйомки, але після трьох тижнів ефективність роботи зазвичай знижується. Так само працювали колеги в Сербії і Югославії. В якийсь момент ти починаєш втрачати ефективність, око замилюється, не бачиш історії, тому варто робити перерви», — пояснює Інна Варениця.

Коли приїжджає до Чехії, може іноді брати роботу з собою — те, що можна зробити віддалено. В ці моменти доглядати за дитиною допомагають батьки, особливо — тато, розповідає воєнна кореспондентка:

«Він багато гуляє з ним. Ми домовляємося, що в такий-то день мені потрібно буде дві години. І за ці дві години я призначаю якусь розмову, або планую собі написати запит, почитати новини, написати листа і таке інше. Тому що відкладати на вечір, коли дитина засне, як виявилося, неефективно. Навіть попри те, що я сова. З дитиною я просто засинаю. А можливо це від втоми, від війни, від переїздів, від усього»

Війна і раніше торкалась, але після повномасштабного вторгнення стало більше особистого

У березні 2022 року, висвітлюючи повномасштабний наступ росіян на Київщину, загинув батько Інниного сина — фотожурналіст Максим Левін. Зв’язок з ним зник 13 березня, коли він разом з іншим колегою вирушив у село Гута-Межигірська Вишгородського району. Його тіло з вогнепальним пораненням знайшли 1 квітня.  

«Мене війна і раніше торкалась, але після повномасштабного вторгнення стало більше особистого. Я зрозуміла, що не зможу працювати, якщо мої батьки будуть в окупації. Що можу працювати з темою безвісти зниклих, поки це не стосується мене особисто. Коли загинув батько мого сина, на якийсь час я вирішила відмовлятися від зйомок, де є загиблі», — говорить Інна Варениця. 

Тодішній роботодавець запропонував два сеанси у психологині. Це була українка, яка тривалий час живе у Франції. Журналістка відмовилися: не була впевнена, що саме ця людина має розуміння, емпатію і кваліфікацію достатні для того, аби працювати з її запитом.

«На той момент мені було краще просто помовчати і навпаки не говорити про це. Чекала моменту, коли буду шукати ресурс в собі. Я не змогла поїхати до сина одразу, тому що не знала, як йому пояснити, що його батько загинув — а я принципово говорю відверто з дитиною абсолютно про все. І тому поїхала вже коли була готова морально до розмови з маленькою дитиною. Коли я приїхала, розказала йому дуже коротко. Ми понад тиждень весь час були разом: ходили на майданчик, гралися, готували разом. Саме це було для мене тим, що надає силу», — згадує Інна Варениця. 

Як говорити з дитиною про смерть батька

У травні 2023 року у виданні «Лівий берег» вийшла її колонка «Замість колискової (Страшна мамина казка)» про те, як говорити з дітьми про смерть батька. На питання, чи навчилася вона з того часу говорити про це зі своїм сином, Інна Варениця відповідає: «Мені здається, я вчитимуся цього все життя»

Вона читає колонки психологів, специфічну літературу та книжки про смерть, які покликані пояснювати дітям, що смерть існує як така. У цих книжках — багато слів, зрозумілих саме дитині, тож якщо їх бракує, книжки допоможуть знайти ці слова. 

«Потрібно просто бути і любити. Це найпростіше. Іноді для цього не потрібно говорити. Дитина має знати, що її люблять. І все. А далі потрібно бути відвертим — це найголовніше, — розмірковує Інна Варениця. — Але бувають моменти, коли я думаю: а що ж він собі думає? Я не можу його запитати напряму, бо він не зможе сказати, бо ще дуже маленький. І саме тому я вирішила, що я хочу зрозуміти це глибше»

Так народилася ідея зробити проєкт про те, як говорити з дітьми про втрату — через інтерв’ю з психологами, розмови з уже дорослими людьми, які виросли і прожили цю втрату в дитинстві тощо. Ця ідея з’явилася ще рік тому, але говорити по це Інна наважилася лише зараз, тож — почала працювати.  


Читайте також: Крістіна Бут: Ми виберемося із колективної травми, зможемо її разом прожити і знайти вихід


Ми говоримо також про те, чи думає Інна Варениця про власну смерть — враховуючи, що працює у зоні бойових дій та має високі ризики для життя та здоров’я.

«Я жену від себе думки про смерть, бо я не можу собі це дозволити як мама-одиначка. В чому можу, дбаю про заходи безпеки — першою біжу до бліндажа при найменшому свисті, наприклад. Мене не треба припрошувати. Якось із моєю колегою і подругою ми були у відрядженні на Донбасі й говорили про «що, якщо…». Ми подумували скласти заповіт, чи хоча б на відео записати свої «побажання». Я не змогла записатись. Не можу дозволити собі цього «якщо», — говорить Інна Варениця.

Материнство навчило ставити чіткі дедлайни

Вона розмірковує про те, чому навчило її материнство. Наприклад, ставити чіткі дедлайни, адже з’являється розуміння того, що в якийсь момент маєш будь-що закінчити роботу. Також материнство вчить оцінювати свою роботу і цінувати себе: 

«Жінки дуже часто не отримують таку ж зарплату, як чоловіки на тій самій посаді, або не можуть назвати справжню ціну своєї роботи. Власне, мене материнство навчило — і я ще досі вчуся — рахувати, говорити, скільки це коштує, і планувати. А також іноді приймати, що це можуть не прийняти. Але тоді я думаю про те, що, ну добре, але для мене і дитини цей час — дорожчий»

Найскладніше у материнстві — те, що немає можливості бути з дитиною постійно. Попри те, що Інна Варениця намагається користуватися принципом ефективного розподілу часу — окремо на роботу, окремо на дитину — у такому режимі жити важко, зізнається вона. Адже вона не бачить сина тривалий час — він росте без неї. Тому в її планах — скоротити тривалість відряджень, бути з сином частіше, хоч і на менший час. Інна не виключає, що за рік їй можливо доведеться переглянути свій графік або ж діяльність взагалі — це визначає для себе як виклик. 

«Мені було важко сприйняти, що щось іде не по плану. З материнством насправді усе йде не по плану. Я планувала знімати документальні історії або сюжети про екологію, які б монтувала потім вдома, і бути більше з сином. А потім почалось повномасштабне вторгнення. Я знову знімаю і пишу про війну, тільки зараз вже глибші і проблемні історії. Звісно, я думаю про те, що я, мабуть, погана мама. Якби не війна, я б не залишила дитину. Постійно ловлю себе на думці, що недостатню йому пояснюю те, що насправді завжди думками я повністю з ним, навіть якщо я далеко. Але я точно хочу, щоб він знав це»

Ольга Булковська: Самоцькування «я погана мама» переслідувало мене з народження першого сина

Коли почалася повномасштабна війна в Україні, журналістка, координаторка West Media Forum Ольга Булковська була разом з дітьми у рідному Луцьку. Вона має трьох дітей: двоє синів, Олександра 23 роки і Дмитра, 10 років, а також 13-річну доньку Аліну. Попри все, продовжувала працювати, шукаючи для себе відповідь на питання, як і що мають робити відповідальні медіа під час війни.

Старший син вступив до територіальної оборони, чоловік став волонтерити. Ольга згадує: була дуже зайнята роботою, тож менші діти днями залишалися у квартирі одні. 

«Мене розривало від хвилювання за них. Тим паче, що тоді активно мусувалися чутки, що буде наступ на Волинь із Білорусі. І я собі уявляла усі жахи того, що розпочнеться обстріл, а вони — десь в небезпеці без мене, — розповідає Ольга Булковська. — Тож ухвалила складне, але правильне рішення і 2 березня 2022-го повезла їх до рідної тітки у Варшаву, яка на той момент жила там уже близько двадцяти років. Доїхали до Любліна. Передала дітей і сіла на рейс до України. В дорозі ридала. Бо розуміла, що попереду — невідомість. І хоч найважливішим було те, що діти в безпеці, думала про те, що далі чекає Україну, коли ми знову побачимося і чи побачимося взагалі»


Читайте також: Едіт Еґер: Віднайти внутрішню дитину й бути собі хорошою мамою


Журналістка згадує: у зв’язку з цією історією чула від оточуючих багато різного, від «навіщо було вивозити» до «спихнула дітей, а мала б поїхати з ними і жити у Варшаві». Від «чи ти хоч їх провідуєш» до «коли вже забереш». Намагалася не реагувати, та виходило не завжди. Діти повернулися за три місяці: попри те, що у Польщі про них піклувалися, вони все одно пережили стрес, що спричинило погіршення стану здоров’я. Старший син в цей час був у теробороні на охороні стратегічно важливого об’єкта:

«Я не раз привозила їм на пост їжу і бачила, як там літали розвідувальні дрони. Досі пам’ятаю оте огидне липке почуття безпорадності, коли дивишся на блимаючі вогники над головою і чуєш звук польоту техніки. А потім ідеш додому і молишся, щоб нічого з твоєю дитиною не сталося».

Війна ще більше загострила гойдалки «мама чи фахівчиня» 

У журналістиці Ольга Булковська працює понад 20 років. В роботі називає себе активною — швидко посіла керівні посади, що додало їй обов’язків і, відповідно, забирало час. Коли їздила у відрядження, інші реагували на це так, що вона почувалася себе винною: мовляв, на кого залишила дитину? Війна ж ще більше загострила для неї гойдалки «мама чи фахівчиня». 

«Самоцькування, що я «погана» мама переслідувало мене з часу народження першого сина. Фраза звучала в голові різними голосами, з різних причин. Як я зараз вже розумію, переважно нав’язаних або надуманих на основі отих стереотипів, що жінка мусить бути ідеальною в усіх ролях і що час для себе — то не відновлення сил, а причина для розпинання. Але багато років жила і працювала з цим почуттям провини», – ділиться спогадами співрозмовниця. 

З весни минулого року старший син Ольги служить у ЗСУ аеророзвідником. Влітку 2023 року на їхнє авто, де було четверо воїнів, скинули боєприпас. Двох хлопців росіяни важко поранили — вони залишилися живі, але мають інвалідність. Двоє інших, серед яких син Ольги, постраждали від прильоту не сильно, хоча всі були в одній машині. Легко поранені, попри заборону так робити, використали для побратимів свої турнікети, щоб зупинили критичні кровотечі. Цим, як сказали потім у госпіталі, врятували їм життя. 

«Я бачила потім відео того прильоту. Ним як «успішною операцією» хвалилися у своїх ТГ-каналах росіяни. І хоч як я намагаюся про це не думати, проте ці страшні кадри в голові завжди, коли Саша триваліший час не виходить на зв’язок, коли на фронті гинуть знайомі, коли тут, у відносному тилу, стикаюся з впевненими у правильності власних дій і суджень «ухилятами» або тими, для кого ця війна — щось далеке і нечітке. Все разом криє дуже сильно», — розповідає Ольга Булковська. 

Вчила дітей слухати себе, приймати власні емоції, висловлювати думки

Минулоріч вона вперше відкрила збір на авто для сина. Якийсь час потреби сина закривали власними силами та з допомогою друзів і знайомих, які самі пропонували допомогу. Та на прохання задонатити гроші на авто відгукнулося багато доброчинців. Така підтримка дозволила закрити чимало потреб аеророзвідників. 

Менші діти дуже переживають за брата, тож з ними багато чого проговорюється. Ще на початку було видно, що вони хвилюються, але бояться це озвучувати. Так їхня мама вирішила робити те, чого ніколи не робили з нею — вчила слухати себе, приймати власні емоції, висловлювати думки, а не соромитися їх чи ховати.

За час, поки триває велика війна, Ольга Булковська отримала нову посаду в Києві. Діти залишилися у Луцьку. Так вона живе на два міста: двічі на тиждень їздить з дому до столиці, і назад. Робочі дні Аліни і Дмитра, тобто школа, гуртки і секції — під контролем батька. Саме ж навчання переважно на відповідальності дітей. Журналістка планує працювати у Києві до осені, а потім повернеться до проведення West Media Forum та роботи в редакції «Район.in.ua» в Луцьку. 

«Життя між Києвом і Луцьком — це важко. На роботі дуже непросто. А за вихідні по дому треба осилити тонну всього, що раніше робилося впродовж тижня. Добре, що я вже відчепилася від себе з бажанням бути ідеальною. Тому можу без докорів сумління обрати не прибирання, а поїздку з дітьми на прогулянку до лісу. Або спільний перегляд фільму замість готування, – говорить Ольга Булковська. – Насправді такий ритм життя — виснажливий. Іноді сил немає взагалі. Але з одного боку — перевтома, сльози, бажання все кинути, з іншого — нові можливості, знання та забезпечення потреб своїх і дітей. У тому числі й найстаршого. Тож балансую щодня, чудово усвідомлюючи, що мої нинішні проблеми взагалі не критичні, і пробую змінити не обставини, а своє ставлення до них».

Я вчуся жити з собою справжньою, а не відповідати чужим очікуванням

У 46 років Ольга вперше отримала фахову психологічну підтримку. Каже: це її врятувало. Передували цьому життя у стилі «я сильна, я сама все зможу», думками про себе як недостатньо хорошу маму і доньку, синдромом самозванки, помножені на тривоги про війну і старшого сина. 

«Я довела себе до виснаження та розпачу, які майже витіснили з голови все інше. Тому, відчувши, що вже край, восени звернулася із заявкою про психологічну підтримку від ГО «Жінки в медіа». І — отримала її. Зараз досі працюю з цією фахівчинею, але вже у межах іншого проєкту. Ми потроху, тиждень за тижнем, ділимо все, що є у моїй голові, на реальне і вигадане або нав’язане. Я вчуся жити з собою справжньою, а не відповідати чужим очікуванням, приймати допомогу, не згризатися помилками. Хвалити себе за успіхи, розв’язувати реальні поточні проблеми, а не намальовані моєю уявою».

Це, додає Ольга, непросто, але зміни — уже є, і вони допомагають бути в реальності, де попри війну, тривоги, складні робочі та особисті моменти, є багато доброго, позитивного і ресурсного. Це й надає сил рухатися далі, жити, працювати і вірити у перемогу, усвідомлюючи, що шлях до неї — довгий та важкий. 

Олександра Горчинська

«Жінки в медіа»

Схожі записи

«Натякає на нижчу роль жінки»: суд виніс рішення щодо реклами піцерії в Рівному

Must-see: п’ять жіночих реп-проектів України, які рвуть шаблони

НДІ оголошує про відкриття вакансії інтерна/-ки для програми Жінки-лідерки