Я православна християнка, але не прихожанка котроїсь із церков. Релігія в сім’ї, в якій я виросла, наче й була, але це не дуже помітно.
Мене таємно похрестили в радянські часи, коли через релігійність могло бути непереливки. Бабуся на свята приносила свячену воду, але де вона її святила, я не знала. Дідусь читав молитву перед тим, як їсти, але ненавидів «московських попів» і казав, що найбільший гріх — сотворити собі ідола. У них були ікони на стінах, обрамлені рушниками. А в нас удома був церковний календар, із якого можна дізнатися про всі заборони на релігійні свята — такий собі графік дозволів влаштувати позачерговий вихідний. У церкві я бувала хіба що з класом на шкільній екскурсії. І свідомо з власної цікавості до храму божого я прийшла вже дорослою.
Бог усе бачить
Оскільки певної культури відвідування церков із дитинства я не мала, то перед першими візитами питала порад у людей обізнаних. І чула, що дівчина могла ходити до церкви тільки в хустці. Тільки в сукні чи у спідниці. Бажано довгій. Якщо не маєш сукні чи хустки — можеш узяти в користування на вході до церкви (якось я так і зробила — досі пам’ятаю таргана, який на мене звідти подивився й поглядом своїм відбив бажання заходити всередину). Не можна йти до церкви під час менструації ( я наївно перепитала, чи хтось перевірятиме, і почула, що «бог усе бачить»). А якщо вже й плануєш свою менструацію нести з собою до церкви, то треба покласти в кишеню іржавий цвях (чесне слово, мені таке радили). Звісно, суть релігії не в формі, але ж…
Я час від часу ходила до храму — за душевною потребою й на святкові служби. Дітей своїх хрестила, щоб вони мали хрещених батьків — бо вже тривала війна й «запасні» батьки не завадять. А ще я дуже люблю традиції, пов’язані з хрещенням дітей, і кумась своїх, які дають справжню підтримку й духовне наставництво дітям. Я ретельно обирала храм для обряду хрещення — без принизливої та жорстокої для матері немовляти заборони бути присутньою на хрестинах власних дітей (мовляв, вона «нечиста» після пологів), без роздягання догола новоспеченої «раби божої» й без занурення чужими людьми немовляти у воду. Збіг чи закономірність, але поблажливий, приязний до матері і дитини обряд був у храмах так званого київського патріархату, на відміну від московського.
Мій храм — у мені
Якось я стояла з дитиною у слінгу в храмі божому. Прийшла туди, щоб знайти спокій, помолитися за тоді ще свого чоловіка, який був на війні і протягом довгого часу не виходив на зв’язок. Уже значно пізніше я дізналася, що не відповідав він не через бойові дії, а через те, що грішив перелюбом, хоча й отримав у монастирі благословення захищати свою землю і хрестився, коли проїжджав повз церкву.
Так ось, стояла я в храмі, плакала, на голову завбачливо накинула каптур від сукні (навмисно вдягнулася так, щоб не нести з собою хустку). Дитина потягнулася до мене руками, каптур спав – і я мимоволі озирнулася, чи ніхто цього не бачить. У приміщенні церкви були тільки ми з дитиною і ще один чоловік, який ніби пильнував, щоб одразу зробити мені зауваження. Так і сказав: «Покривай-покривай голову, чого дивишся?»
До храму я тоді прийшла з глибокими душевними переживаннями, які були важливіші, ніж покрита голова. І так мені паскудно стало на душі. Чому я з острахом озиралася, щоб мене ніхто не насварив за те, що голова непокрита? Чому мені врешті зробили зауваження там, де мали б любити ближніх? Чому той чоловік міг прийти в повсякденному одязі, а я — продумувати хустки й сукні? Чому сповідатися я можу тільки священнику, а не священниці? Такі запитання поставила я собі. І після того намагалася вже не заходити до храму. Роблю це вкрай рідко — на подвір’ї поруч із церквою почуваюся вільніше. Дітям і собі кажу, що бог живе в серці, і він є любов. А храми… Храми — це красиво, але застаріло. Мій храм — у мені, вільній, незалежній, самодостатній. Я відтоді почала думати про те, що було першим: сексизм у релігії, який поширився на інші сфери життя, чи патріархат у суспільстві, який лишив свій відбиток у релігії.
Заборони чи забобони?
Релігія й віра — це, звісно, не про хустку й не про менструацію. Але якщо з порогу жінка зіштовхується з такою кількістю заборон за формою, то можна припустити, що є питання й до суті.
Мене тішило, як в останні роки православні священники почали розвінчувати міфи про необхідність дискримінаційних вимог до жінок. Виявилося, що більшість обмежень – навіть не церковні канони, а суспільними стереотипи й забобони. Навіть якщо вони мали якесь підґрунтя в Біблії, то швидше за все, по-своєму трактоване або ж вирване з контексту. Як, наприклад, покриття голови хусткою — це більше культурна традиція покривати голову заміжнім жінкам. Заборону оскверняти церкву кров’ю сприйняли як заборону відвідувати церкву жінкам із менструацією в часи, коли не було сучасних засобів гігієни. Напучування жінкам носити до церкви тільки спідниці з’явилося з цитати в Біблії не одягатися чоловікам у жіночий одяг, а жінкам – у чоловічий. Цю догму створили тоді, коли жіночий і чоловічий одяг був зовсім іншим. І якщо дотримуватися цього правила зараз, то це б призводило до абсурду, адже якщо сукні вважати винятково жіночим одягом, то виникають питання й до ряс, які носять священники. Цікаво було дізнатися, що навіть заборона на хатню роботу у свята пов’язана не власне з забороною, а зі звільненням від справ, щоб жінка мала змогу молитися. Тобто багато «церковних» заборон – забобони. І дотримання цих забобонів можна сприймати як гріх марнославства.
Доброзичливий сексизм
«Попускаючи віжки» щодо форми відвідування храмів жінками, церква «не розпрягає» по суті. Адже, скажімо, дозвіл носити штани, які давно не уподібнюють до чоловіка, не дає дозволу на інші винятково «чоловічі» права. На підмогу тут приходить так званий доброзичливий сексизм. Церква все одно продовжує наполягати на тому, що не обмежує жінку, а ніби дбає про неї, звільняючи від обов’язків, які під силу тільки чоловікам. Тож, на думку церкви, главою сімейства має бути чоловік. Не тому, що він хоче собі жінку привласнити, а тому, що має її берегти. І коли церква каже жінці бути покірною чоловікові, то вона нібито має на увазі не дискримінацію, а звільнення жінки від важких мук ухвалення рішень, можливість зосередитися на своєму основному жіночому покликанні берегині й матері.
Так, є успіхи подолання релігійної гендерної дискримінації. У моїй країні є вибір віри й можливість бути нерелігійною людиною. В українських протестантських церквах жінок призначають священницями. У православній церкві час від часу говорять про повернення інституту дияконес. Жінка керує секретаріатом Ватикану. У Швеції кількість священниць перевищує кількість священників. В англіканській церкві жінка — єпископ (я навіть дібрати фемінітива не можу, наскільки це нетипово).
Але регресу теж вистачає – наприклад, коли церква ініціює контроль держави над тілом жінки, як це було із забороною абортів у Польщі. І я вже не кажу про численні світові релігії, які досі встановлюють повний контроль церкви й патріархату над життям жінки.
Стереотипи призводять до насильства
Є дослідження, які свідчать: що більш релігійна людина, то більше вона притримується стереотипних установок щодо гендерних ролей. Ці стереотипи часто призводять до сексизму й гендерного насильства. Тобто навіть якщо своїх доньок я не водитиму до недільної школи, не читатиму їм Біблію перед сном, не водитиму на причастя й далі дотримуватимуся лінії, що Бог — це любов, а живе він — у серці, вони в будь-який момент можуть зіштовхнутися із кимось, хто змалку навчений, що жінка має бути «чемною». Має слухатися чоловіка. Що чоловік вирішує, що їй дозволено, а що — ні. Що духовність її залежить від зовнішнього вигляду. А фізіологічні процеси в тілі жінки можуть визначати ставлення до її особистості. Що чоловік ухвалює рішення замість жінки тільки тому, що він чоловік. І тому мені не байдуже, звідки такі установки в нього візьмуться.
Звісно, вони можуть бути скопійовані не тільки в церкві. Але можливо, такі установки походитимуть від почутої фрази, що Бог створив жінку з ребра Адама, а не, скажімо, з цитати Книги Буття, за якою «Бог створив людину, за образом Божим створив, як чоловіка та жінку створив їх». Можливо, ці установки з’являться десь, де пропагують «скрєпи» рускаго міра, де жінці відводять винятково роль берегині домашнього вогнища. Можливо, там, де кажуть, що жінку не ображають, звільняючи від обтяжливих і невдячних службових обов’язків бути священницею, учити людей моралі. Можливо, там, де жінці приписують тільки одну високу місію — бути матір’ю?
У суспільстві досі поширений стереотип, буцімто віряни – більш праведні. І ми щиро дивуємося, як вони чи навіть священнослужителі можуть здійснювати злочини – розбещення неповнолітніх, зґвалтування, домашнє насильство, створення й поширення порнографії…
Віра нам потрібна. Вона тримає на плаву. Кожен і кожна самі обирають, у що вірити — у цьому й полягає свобода. Але що робити, коли віра одних зазіхає на свободу інших? Що робити, коли твоя віра зазіхає на твою ж свободу?..
Юлія Фомічова
