Повага
Колонки Статтi

Покоління рефлексії

Олена Ребрик. Фото

Мені минало далеко не 13-й, і навіть не 21-й, коли я нарешті намацала свідомістю розуміння того, що перебіг сучасного життя в реальності багатьох людей повністю підпорядкований постійному пошуку балансу між своїми потребами, щирими бажаннями та якимось невловимим суспільним уявлення про те, “як має бути”.

Я народилася 1991 року, і згадуючи спілкування з моїми подругами та друзями-однолітками, я дедалі більше розумію — наше покоління кинули в басейн і сказали “пливи”.

Мабуть, історично так склалося, що будь-яке покоління може заявити про подібне, і як часто я відповідаю на вигуки: “Время сейчас такое, тяжелое”, — “А когда было легкое и простое?”.

Але тут інше. 

Міленіали

Я насправді можу на декількох прикладах нарешті сформулювати те, що ж так сильно муляло мені протягом життєвого шляху.

Я розумію, що, як і більшість моїх знайомих, фактично “іду по приборах” (за все покоління не маю права висловлюватися, тож виборкою є оточення, а надалі – споглядання за життям інших у соцмережах).

Спробую пояснити. 

Річ не в тому, що ми покоління мілленіалів, живемо в цифрову, небачену досі епоху та ще й у пострадянському, найсвіжіше пострадянському просторі. Хоча, звісно, перерахувавши це, уже можна злякатись за свою психіку.

Ми не мали паттернів і чіткого шляху, яким треба йти. Ми зростали в суспільстві, вихованому за старими шаблонами та правилами, яке,  своєю чергою, виховувало нас із урахуванням власного бунтування (мами були революціонерками в своїх спідницях 60х-70х і джинсах) і непорушних істин, які втлумачило їм попереднє покоління. 

Ми народилися тоді, коли суспільний тиск і моральні норми поступово почалися відступати перед потребами вижити. Обов’язковість суспільних ролей не була на передньому плані, але отримавши довгоочікувані свободи, люди мають отримувати і рекомендації щодо них.

Наші ж бабусі, та подекуди й мами, мали ненависний нам сценарій життя. Що таке правильно і коли потрібно народжувати. Відлуння того часу досі знаходить нас у питаннях “Коли заміж” або апокаліптичних одкровеннях “Ты уже старородящая, чего еще ждешь?”.

Моя бабуся була старшою з 9 дітей, вона народилася 1923 року, пережила Голодомор, Другу світову, життя в гарнізонах із дідусем, народження дітей у лютий мороз та в армійських умовах, аварію на ЧАЕС (уся моя родина з Чорнобиля), евакуацію. Цікаво, яким чином я могла би запитати мою дорогу Тетяну Степанівну про те, що я страждаю від нерозуміння, хто я? Коли життя може бути і було настільки важким, що можливість повечеряти і спати у теплі було благословенням.

Хоча  досі для стількох людей у світі навіть такі базові речі недосяжні, і в цьому парадокс нашого часу. Коли смартфон може буде доступнішим, ніж чиста питна вода або, Господи, кисень (!) у лікарні.

В корейському фільмі “Сонячні” у флешбеках в минуле головних героїнь, показували, як вони сміялися у 80-х роках: 

— А ще люди майбутнього купуватимуть звичайну питну воду.

— Хаха, оце ти придумала!

Для мене це підходяще зображення того, з якою невпинною швидкістю змінюється світ. І ми в цьому світі зі спадком древності маємо виплисти в цьому басейні зі зв’язаними руками і ногами.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Плотненькая девочка» та «завелика для 12-річної»

Жалітися на розгубленість соромно. Люди живуть в умовах війни, бідності, голоду. Досі. Так, коли у припадку рефлексії я не розумію, хто я і навіщо живу, я присоромлюю себе, порівнюючи своє життя з життям тих, кому набагато гірше.

І я знаю, що ви робите так само. І я маю це сказати.

Простіть собі те, що ви розгублені, те, що ви страждаєте від дезорієнтації.

Так, навіть у тяжкі часи простіше чітко знати, що ти дівчинка. Ти у платті. Ти йдеш у школу. Зі школи — в інститут. Потім на роботу. Там знаходиш чоловіка. Народжуєш дітей. 

Mission Complete

Але я от виросла в іншій парадигмі. І навіть чуючи відголоски старих звичаїв, старої “правди”, я не розумію, навіщо у час, коли дитина за день поглинає більше інформації, аніж доросла людина 200 років тому за місяць, змушувати жвавих, активних дітей 12 років сидіти на твердій лавці й калічити спини, нерви, внутрішні органи, щоб у 473 розділах розповісти їй те, чому не має практичного застосування у житті, а коли їй це знадобиться, вона дізнається все, що їй буде потрібно, за тиждень. 

Я не розумію, чому ми досі маємо приводити в цей світ дітей не для любові, а для “праці, навчання тощо”. Хіба все це не є лише засобом у пристосуванні, а не метою життя?

Але наш час і боротьба багатьох попередніх поколінь вільних людей, які не зупинялися виборювати нам інакшу свободу, дають нам можливість обирати. І це не просто. Робити правильний вибір, коли головною метою є твоя реалізація. Коли для надзвичайної кількості молодих людей найвища точка славетної “піраміди Маслоу” стала несподівано ледь не базовою. 

Світ буде змінюватися, але повільно. І нашим дітям буде ще важче, ніж було нам. Тому що прірва між минулим і майбутнім уявленням про інформацію, шляхи розвитку, можливості, робочий день, стосунки, права, стає дедалі глибшою. 

І, мабуть, рефлексуючи вдень і вночі, потрібно пробачити собі страх і дозволити не контролювати в цьому світі абсолютно все.

Олена Ребрик

Схожі записи

Як дати поштовх кращим жіночим ініціативам? — проект «Woman to Woman»

Коли соромно відкривати стрічки

«Це такі заходи виховання» – Алевтина Кахідзе про цикл малюнків проти сексизму та жовтизму у медіа

Залишити коментар