Мене надихнула говорити про це Олена Ребрик. Вона написала прекрасну колонку, яку я дуже раджу прочитати. Її матеріал підіймає великий пласт проблем, з якими прекрасні талановиті жінки живуть десятиліттями, а подекуди – і все життя. І це результат роботи тих “дорослих”, які ображають дітей. Сильним крутим особистостям звичайними, на перший погляд, фразами обламують крила, хоча вони могли б перевернути світ.
Колись я зустрічалася з хлопцем із довгим носом. Принаймні так усі говорили, хоча хто визначає стандарти довжини носа, мені невідомо. Це була прекрасна людина, але моїх родичів турбувало тілько одне:
- Не дай боже, буде у вас дочка з таким носом.
А от доля нашого уявного сина, з носом чи без, нікого не турбувала. Того хлопця я давно забула, але фразу про ніс, яку я чула мінімум раз на тиждень, і досі пам’ятаю.
Красиво, як для дівчинки або некрасиво, як для дівчинки. Затовста, заголосна, мало посміхаєшся, недостатньо хазяйновита. Це все неправильно. Як для дівчинки. Тобто хлопчик із тим самим набором якостей був би нормальною собі дитиною, але ж у тебе інші зобов’язання перед суспільством.
Наприклад, завжди терпіти:
– Мені боляче!
– Терпи, рознилась. А як ти народжуватимеш?!
Тобто ні. Зобов’язання у нас не перед суспільством, а саме перед чоловіками. Бо саме чоловіки мають оцінити все, що ти вмієш та як виглядаєш, і на основі цього зробити доленосний вибір: одружитися з тобою чи ні. Адже абсолютно все, що ти робиш, не має ніякого сенсу, якщо в тебе немає чоловіка.
Так, про це вже тисячу разів говорили, ми росли в час, коли всі ці абсурдні тези вважалися нормальними: і мами наші, і бабусі так жили, і нічого. І памперсів не було, і якось усі вижили. Я теж пережила й виросла, та навіть пробачила майже все. Але тут у мене самої з’явилася дочка. Та сама, про відповідальність перед якою я чула з самого дитинства.
- От буде в тебе дитина, зрозумієш.
Отже, тепер вона у мене є – і що я зрозуміла? Що моя дитина, якій усього рік, може бути товста та лисувата. Як для дівчинки, звісно.
- У неї замало волосся, вже ж час в’язати бант! От у моєї подруги є онучка, так у тієї вже коси!
- Така вона… пухленька… А не перебирає з вагою?
- Дитині час проколювати вуха! Що значить “навіщо”?!
Тут ще й подруга подарувала іграшковий трактор, маленька прикольна іграшка із ковшем, яким цікаво загрібати пісок.
- Ви що не знаєте, які іграшки треба купувати? Вона ж ДІВ-ЧИН-КА!
Звісно, я чула і фразу “наречена росте”. І це сигнал, що час чіпляти бант, сережки, берегти фігуру і вчити “жіночому”.
В мене вже безліч таких історій, хоча дитині всього рік. І щоразу, коли я чую щось подібне, неприємні флешбеки у власне дитинство змушують знову переживати всі ці образи на дорослих. Про власне дитинство я писала тут: – А можна мені..? – Лайна!
***
Тепер про травми. Ви коли-небудь замислювалися, що спонукає дорослу людину робити зауваження щодо зовнішності дитини. Що такого сталося у вашому житті, що ви вважаєте нормальним перенести свої комплекси на інших? Та ще й виправдати це надуманою турботою.
Я розумію, що всі ці тези і стереотипи нам закладали з народження, але ж ми живемо в час, коли будь-яку інформацію можна перевірити, при цьому навіть не встаючи з дивана. Невже не цікаво? Невже не хочеться розібратися в собі, пропрацювати власні травми, щоб не перекладати їх на інших?
Фейки дужче утримуються в головах, бо вони приправлені емоціями. Так і тут. Дівчинка має бути красива, бо її не візьмуть заміж – і це страх. А хто ж бажає власним дітям і онукам страшної долі?
Найголовніше, що мене бентежить, – це те, що дівчат і досі не розглядають як цілісних особистостей, які можуть бути щасливими й поза заміжжям і материнством.
Нічиї вони не половинки. Наші дівчата самі можуть бути президентками, колонізувати Марс чи врятувати світ від пандемії, тільки дайте їм шанс. І абсолютно неважливо, чи носили вони при цьому бантик та які у них носи.
Вікторія Єрмолаєва
