Image default
Колонки

– А можна мені..? – Лайна!

4 роки. Батько і мати волають на кухні, б’ється посуд. Мабуть, він її вдарив, сльози. Я лежу на ліжку, мені страшно, я накриваюся ковдрою з головою і уявляю, що навколо мене стіни до стелі, які мене захищають, і в цих стінах я одна. Я досі так роблю, коли хочу заспокоїтися.

Інший спогад. Орендована однокімнатна квартира. Батько хапає матір і починає трясти, я плачу, намагаюся відтягнути його від неї. Тягну його за футболку. Сльози, страх: “Таточку, будь ласка, не треба”.

***

А можна мені…? – тремтячим голосом запитую в мами в 6 років.

Лайна! – говорить грубо, навіть не дослухавши запитання.

Мені неприємно, я сумно опускаю голову й іду бавитися з іграшками. Я завжди граюся сама, мені мало приділяють уваги.

Батько давно пішов із родини, я про нього майже не згадую. Тоді в більшості друзів “папы нет” і це норма.

Мене не вчать щось розуміти. На будь-яке запитання, яке поза звичним побутом, – одразу крик. На мене завжди кричать. Я не розумію, що такого поганого роблю, я спокійна, навіть трохи забита дитина, яка не бігає, не псує речей і не заважає ніколи. Бо я боюсь. На мене знову волатимуть.

Щоправда, інколи чую: йди побігай, ти товста.

***

Школа. Однокласники страждають на уроках і говорять, що хочуть додому. Я не розумію, як можна хотіти додому. Там я робитиму уроки й за помилки у вправі з російської мови мама підійде, схопить за волосся й ударить головою об стіл.

Мені не можна гуляти з друзями в будні, тільки на вихідних. Я сиджу вдома і чую щасливі крики дітей, які граються під вікнами. Якщо пробую відпроситися – крик. Завжди крик.

Найстрашніше покарання – заборонити мені гуляти навіть на вихідних. Це трагедія, бо вирватися з дому на свободу в ці два дні – найбільша радість у житті.

При цьому я відмінниця, староста класу, душа компанії й улюблениця вчителів. На мене нема за що кричати. Але вдома ніколи не говорять зі мною: це або вказівка щось зробити, або…

–Мене запросили на День народження…

–крик

 

– Я не хочу цього їсти…

– крик

 

– Можна мені піти на вулицю?

– крик

 

– У мене не 10 у чверті по математиці, а 9…

– крик

 

– Але я маю право на власну думку!

– Ні, не маєш, ти гівно. Крик.

Якось однокласниця питає, чому я сумна. Кажу, що черговий раз покарана. За що цього разу? За світло, кажу. Я ввімкнула велике світло в кімнаті, коли робила домашнє завдання, замість настільної лампи.

Мене завжди критикують, ніколи не хвалять і не радіють моїм успіхам.

— Хто тобі сказав, що ти красива? Ти звичайна. Ти нічого не досягнеш – заспокойся, які там амбіції? Підеш торгувати рибою на базар.

***

9 клас. Мати вже декілька років як поїхала “на заробітки”. Спілкується зі мною максимум раз на тиждень. Грошима не допомагає. Приїздить додому – перший раз за рік. Риється в моїх речах, знаходить щоденник. Ламає замочок, читає повністю вголос бабусі й дідусеві.

Цей щоденник – єдина особиста річ, яка в мене є. Він єдиний знає, що зі мною відбувається насправді.

З нього, серед іншого, вся родина дізнається, що я (страшно сказати) цілувалася з хлопчиком.

— крик, розпач в очах рідних: шалава малолітня, що з мене вийде, всю душу вклали, а я невдячна шмаркля…

Бабуся не говорить зі мною 2 тижні, гуляти більше не можна ніколи, забрали косметику й заборонили користуватися телефоном.

Мама з почуттям виконаної виховної функції і чистим серцем повертається на свої “заробітки”.

***

Старша школа. Мати спілкується зі мною раз чи двічі на місяць. П’є. Побачила в соцмережі фото мого хлопця, який їй здався “некрасивим”. Телефонує п’яна, півгодини волає в трубку, що я дура. Він у цей момент поруч, намагається мене заспокоїти.

***

Другий курс інституту. Я їду в Київ на тренінг, зупиняюся в неї. Орендована кімната, за стінками якісь маргінали. Я прошу пояснити, як мені дістатися до квартири з іншого району, вона кричить і кидає слухавку. Правдами й неправдами приїжджаю до неї. Вона п’яна кидається на мене з кулаками, кричить, що я живу неправильно, що мій хлопець –мудак, який тягне мене донизу, і ще купу якоїсь єресі.

Я збираю речі і йду з тієї квартири, прошу хлопця позичити грошей, щоб найняти іншу, наймаю, живу там 3 дні, поки триває тренінг. Їду додому.

***

Пройшло 10 років. Більше ми не спілкувалися жодного разу. Я з дому поїхала – вона повернулася. Їй нецікаво, що зі мною, де я і як. Вона жодного разу не бачила онучку. Бабуся і дідусь, щоб поговорити зі мною телефоном, виходять на вулицю, бо коли вона чує, що вони спілкуються зі мною, починає скандал.

***

Що це все дало мені?

Комплекси. Комплекс відмінниці (бо треба ж бути кращою за всіх, це протест), у той же час комплекс самозванки (бо чогось я тут, а не пішла рибою торгувати). А ще всю вагітність я боялася, що не полюблю свою дитину (дякую, мамо).

Психологічні травми. Після того, як у мене з’явилася дочка, я час від часу чую голос мами чи бабусі, які говорять мені, як треба і як не треба. Флешбеки з дитинства, які псують настрій, теж привіт.

Неабияка витримка. Ще в садочку я заявила, що зароблятиму стільки, скільки потрібно, аби самостійно забезпечити себе і свою дитину. Вперше пішла працювати у 17 років – і з того часу все роблю сама.

Але сценарій міг би бути й іншим. Мене могли б доламати, допринижувати настільки, що я б здалася і прийняла себе “товстою малолітньою шмарклею/шалавою, що не має права на власну думку”.

Пощастило? Мабуть, що так.

А скільки дівчат та жінок, які не змогли? Не витримали цього насилля й перестали боротися. Скільки тих, які продовжують терпіти аб’юзерство в подальшому житті? Скільки тих, хто переносить ці норми виховання і на власних дітей?

Нас виховували жертвами, але зараз тільки від кожної залежить, розірвати коло чи терпіти й надалі. Я своє розірвала.

Вікторія Єрмолаєва

Схожі записи

Гендероване «тушкування» або Знову вибори

Оксана Ярош Ірина Гамбарян

Жінка – значить винна. Приваблива – ще винуватіша

Мельниченко Анастасія

Некороновані королеви

admin

1 comment

Якийсь анонім 21 Липня 2020 at 5:45 pm

Виріс в схожій ситуації. Ця дівчина емоційна і розуміє що їй не подобається, а я не звик розмовляти про те що мені щось не подобається чи емоції. Щось схоже в дитинстві зплишило якийсь слід в моєму житті. Але я не розумію як до мене відносяться насправді і чи можу я довіряти людям. Це не проявляється в роботі, але в особистому. Якщо якийсь абьюз в житті, то в кращому випадку я зрозумію що щось не так і перестану спілкуватись.

Reply

Залишити коментар