Повага
Колонки

Навіщо дякувати Кенові?

Нещодавно голова Черкаської районної військової адміністрації Валерія Бандурко написала на своїй сторінці в фейсбуку: 

«Легше бути жінкою, навіть жінкою-начальницею, коли поряд із тобою справжні чоловіки-керівники. Нещодавно мені сказали таке: «Валеріє Олегівно, як правильно ви зробили! Ви оточили себе справжніми  чоловіками на роботі, які допомагають бути вам жінкою на посаді, яку ви займаєте». І це, дійсно, так. Мені пощастило…» (орфографію збережено).

Далі в дописі йшли подяки чоловікам, які допомагають пані Валерії по роботі, і тим, які є в її особистому житті. Після зауважень у коментарях пост кілька разів відредагували, і в ньому з’явився абзац: 

«У моєму оточенні багато й жінок професіоналів своєї справи. Які так само якісно виконують свою роботу, встигають волонтерити, виховувати дітей та бути ніжними і жіночними водночас». 

І оце «багато й жінок професіоналів» не врятувало ситуацію, а тільки підтвердило посил жіночої меншовартості. Так само, як у фільмі «Барбі» – в епізоді, коли запанував патріархат, і одній Барбі нагадали, що вона отримала Нобелівську премію. Вона відповіла: «Але я цього не заслужила. Я маю сказати, що дякую Кену за неї».

Фільми про жінок у тіні чоловіків

Кінематограф часто використовує тему гендерної меншовартості, екранізуючи сюжети, у яких жінки з різних мотивацій лишаються в тіні чоловіка, навіть маючи видатні таланти й заслуги. Часом – так глибоко в тіні, що всі промені слави ій визнання дістаються їхнім чоловікам. 

Драма «Дружина» (2018) про Джоан Кастельман, яка майже сорок років писала книжки, які під своїм іменем видавав її чоловік і, відповідно, отримував визнання і славу. Дія відбувається в період із 1958 до 1992 року.
 

Фільм «Очиська» (2014) про Маргарет Кін, чиї картини присвоїв її чоловік, видаючи за власні – отримуючи гроші та славу. Дія відбувається в Америці у 50-ті роки минулого століття.

Кінострічка «Колетт» (2018) (перегукується за сюжетом із «Дружиною») про Сідоні-Габріель Колетт, яка була справжньою літературною рабинею для свого чоловіка. Дія відбувається на початку ХХ століття.

Усі ці історії мають приблизно однакову кульмінацію – у певний момент у жінок з’являється бажання забрати собі свої здобутки та отримати визнання свого таланту. Не буду спойлерити, чим закінчилася кожна з цих історій. Лише підсумую, що ситуації, коли жінка стає заручницею думки, що, мовляв, ні на що не здатна без «мужнього чоловічого плеча», – непоодинокі. Я недарма зауважила, коли відбувається дія цих фільмів. В одному з них рішення віддавати свої здобутки чоловікові було зумовлене чоловічим же напучуванням. Мовляв, творів, які написала жінка, ніколи не опублікують. Однак такі ситуації спостерігаю і в нинішньому столітті.

За кожним успішним чоловіком стоїть…

Підсвідоме бажання жінки, аби чоловік був яскравішим на її тлі, виникає зазвичай із суспільних стереотипів. Пам’ятаєте прислів’я про те, що чоловік – голова, а жінка – шия, куди поверне – так і буде? Така образна установка спонукає жінку залишатися в тіні свого чоловіка, бути надійною помічницею, натхненницею, опорою й тилом. А ось ця фраза – за кожним успішним чоловіком стоїть мудра/любляча/(потрібне підставити) жінка? Це те, що нібито й визнає впливовість, талант чи працелюбність жінок, але разом із тим лишає їм тільки другорядну роль. Другий вагомий фактор – та ж реальна суспільна гендерна нерівність, коли чоловікові досі справді простіше будувати кар’єру й отримувати більші гроші за аналогічну працю.

Зізнаюся, колись мене на якомусь лідерському зльоті в юності спитали, чи хотіла б я стати президентом. І я відповідала, що хотіла б бути першою леді, тобто мати статус, який надається за сімейною ознакою. Нібито й перша, але ж не більше, ніж дружина свого чоловіка. Хоча мною дужче керувало бажання займатися благочинністю, як більшість перших леді, але все ж я усвідомлюю прагнення займати другорядну «жіночу» роль. 

Я знаю кілька життєвих історій, у яких дорослі та впливові чоловіки допомагали просуватися кар’єрними сходами зятям, а не донькам. Якщо «не пощастило» з сином рідним, біологічним.

Якось моя колежанка лобіювала свого чоловіка на керівну посаду. Вони до цього працювали в одній і тій же установі, мали відносно релевантний досвід та професійні скіли. Разом звільнилися. Обоє були безробітні. Але вона надіслала його резюме на вакансію, а не своє.

Колись мені запропонували спробувати свої сили, балотуючись у депутати міської ради. Я була заміжня й відмовилася одразу, бо знала, що це мрія мого чоловіка, і хотіла її здійснення залишити йому. Врешті лишилася й без чоловіка (бо ми згодом розлучилися), і без досвіду балотування. Зате дотрималася того неписаного правила, що в парі жінка має йти на крок позаду чоловіка.

«Дякую, Кене!»

Чоловікам дуже зручно використовувати оце: «Ви, звісно, начальниця, але без чоловіків не впоралися б». Як і загалом використовувати жінок для задоволення своїх амбіцій. Попри те, що вже десятиліттями жінки не повинні просити дозволу на роботу в чоловіків, багато з них продовжують поводитися так, ніби дозволяють жінці займатися тією чи іншою діяльністю. Бо все-таки чоловік негласно лишається «головою».

Такі ситуації, які демонструють комплекс меншовартості жінок, породжують чутки (та й реальні випадки) про те, що чоловік «подарував» посаду для своєї дружини. А жінка приймає правила гри. І дякує. Дуже дякує. Погоджуючись, що сама б, без чоловіка, нічого в цьому житті не досягла.

Читайте також: Барбі у світі реальних жінок: феміністична постмодерністська сатира

Звісно, жінок, які заявляють про те, що вони повноцінні й без чоловіків, стає більше з кожним днем. Завдяки гендерним квотам у жінок з’явилася можливість частіше заявляти про себе в галузі місцевого самоврядування й доводити, що вони можуть керувати й ухвалювати важливі рішення не гірше, а навіть краще, ніж чоловіки. 

Однак такі висловлювання про успіх завдяки чоловічому оточенню знецінюють успіх і тих жінок, яким не треба «допомагати бути жінкою на посаді». Вони самі цінують у людях професіоналізм, а не стать. Вони не є маріонетками чоловіків. Вони передовсім є фахівчинями й керівницями, а не «дівчатками», які нібито випадково потрапили на посаду й не впораються без чоловіків. 

Але навіть за системної державної політики з питань гендерної рівності один отакий допис «Дякую, Кене» зводить нанівець усі зусилля і лише тішить патріархальне его чоловіків.

Юлія Фомічова

Схожі записи

Як подолати сексизм у рекламі?

Ольга Полякова

10 років закону про гендерну рівність в Україні

Тамара Марценюк

Наша приватність

Христина Семерин