«Тату, я тебе люблю. Ти найкращий тато в світі!» Який батько не мріє почути таке від своєї дитини? Серце тане від зворушення. Але повторити це двадцять разів треба було саме під час телефонного інтерв’ю». Такий пост написав журналіст Отар Довженко про свою доньку.
Під час карантину брати інтерв’ю та проводити редакційні планерки, писати тексти і збирати коментарі журналістам/кам доводиться одночасно з заколисуванням та розважанням дітей. Звісно, мова про тих, у кого діти є.
«Повага» дізнавалася, що змінилося в роботі українських журналістів, які є батьками, через карантин, та які лайфхаки вони для себе винайшли. Спойлер: найкраще працювати вдається тим сім’ям, де ділять обов’язки з догляду за дитиною порівну.
«Єдиний раз дитина чемно бавилася – коли я розплакалась»
Журналістка-фрілансерка Мар’яна П’єцух і до карантину працювала вдома. Але її шестирічний син Станіслав до першої дня був у школі. За цей час Мар’яна могла спокійно пописати тексти. Але для повноцінної роботи цього було мало. «З кінця зими я шукала варіанти офісної роботи, бо відчувала, що сидіння вдома затягнулося, треба було змінити ритм», – говорить вона.
Походити в офіс Мар’яна так і не встигла – почався карантин. Працювати, коли вдома постійно дитина шкільного віку – дуже непросто, говорить журналістка.
«Намагаєшся розібратися в законодавстві, антиконституційності карантинних обмежень, складаєш пазлики в голові, читаючи велике пояснення від юристів, і тут «Мам! Я вдааарився!», і в один момент ці пазли в голові сиплються. Хто збирає пазли, зрозуміє, як це боляче», – розповідає Мар’яна П’єцух. – Прямо зараз, коли це я пишу, дитина в лице мені пхає іграшку з вентилятором – намагається звернути на себе увагу й викликати в мені аніматора, бо їй нудно».
Ведучий економічної програми «Капітал» на «Еспресо ТБ» та керуючий Центром журналістики KSE Андрій Яніцький до карантину відвозив свого 4-річного сина Лева в садочок на 8 ранку та їхав на роботу. А ввечері – повертався, читав йому книжки та вкладав спати. Зараз працювати стало важче.
«Ми майже весь час удома втрьох, дружина в робочий день бере організацію дозвілля сина на себе, а я зачиняюся в окремій кімнаті та прошу мені не заважати. В обід або ввечері можу взяти сина на себе, а вона йде відпочивати. Тому з дружиною ми майже не бачимося. Добре, що в нас є кілька кімнат, де можна зачинитися та побути одному», – говорить Андрій.
Працювати вдома Андрію Яніцькому складно ще й тому, що він екстраверт і звик до багатьох соціальних контактів. А ще в нього немає вдома облаштованого місця для роботи.
Мар’яна П’єцух не може вдень лишити дитину на батька. Тому каже, що карантин дуже вплинув на її моральний стан та продуктивність.
«Десь двічі в тиждень я відчуваю, що я на межі нервового зриву. А дивлячись на зроблену роботу, розумію, що продуктивність низька. Єдиний раз дитина сиділа як зайчик і чемно бавилась – коли я розплакалась, – говорить Мар’яна. – Буває, що від двох людей приходить повідомлення: «коли буде текст?», а третім від учительки: «як справи у Станіслава? Займаєтесь?» Мені хочеться відповісти: «Не знаю, як у нього справи, у мене погано».
«Робота вдома – це не моє»
У редактора Depo.ua Володимира Миленка двоє синів – 10-річний Богдан та 1,5-річний Назар. Володимир працював удома й до карантину. «Школа старшого сина знаходиться у дворі будинку, де ми зараз живемо, тому головне «співжиття» було в тому, що дружина залишала на мене меншого, поки возила старшого на тренування», – говорить він.
Тепер старший син сидить удома і йому нудно, особливо без тренувань.
«Сидіти 24 години на добу в телефоні я йому не дозволяю, тому він починає грати з меншим у доганялки-хованки. У квартирі шум, гам… Звісно, працювати стало важче», – говорить Володимир.
Він говорить, що в наради у Zoom його сини не вривалися, бо Володимир цією програмою не користується. Але іноді молодший син сидить на руках та намагається дотягнутися до клавіатури, щоб внести свої «корективи» у текст.
«А ще варто відійти на кухню по бутерброд чи в туалет – як одразу ж із будь-якого місця в квартирі він біжить до столу й починає тицяти пальцем в клавіатуру чи в мишку», – розповідає Володимир Миленко.
У редакторки запорізького сайту 061 та журналістки Укрінформу Ольги Звонарьової – 12-річна Софія. «Докарантинні будні починалися для мене о шостій. Готувала сніданок для себе і дочки, будила її, вела до школи і їхала на роботу. Поверталася додому в кращому випадку о 19:20 або пізніше. Весь цей час Соня була з бабусею. А ввечері робили разом уроки», – розповідає Ольга.
На вихідних Ольга з Софією могли разом їздити на зйомки, а поки дитина грала в теніс, Ольга сиділа на стрічці новин. Зараз весь графік перевернувся.
«Робота вдома – це не моє, – говорить Ольга. – Тепер мій ранок може починатися о 8:00. Доньки – після 9-ї. Головне не пропустити онлайн-уроки. Був день, коли кілька дітей із нашого класу проспали контрольну з математики, хоча вона була в обід. Страшенно дратує те, що дитина на карантині постійно сидить у телефоні. Якщо раніше я могла його забрати, то зараз у дочки залізний аргумент «вчитель пише, зараз урок почнеться, у мене там питають щось» і так весь день».
«Перетворюєшся на конячку»
Колишній журналіст 5 каналу, а зараз експерт із комунікацій в компанії EFCOM Олексій Гордєєв виховує трирічну Маргариту.
«До карантину життя з дитиною мало циклічний характер. Маргарита – рання пташка, вона прокидалася майже разом зі мною о 8:00 – 8:30, ми разом снідали, і в робочі дні я їхав у офіс. Додому повертався близько 19:30, разом вечеряли і йшли гуляти на вулицю. Повертались десь о 21:00 і разом лягали спати», – говорить він.
Карантин змінив усе: тепер Олексій проводить із дитиною майже весь час. Дружина Олексія вагітна, тому він дає їй можливість висипатися та відпочивати.
«Донька стає свідком всіх моїх вранішніх конференс-колів, інтерв’ю та телефонних розмов. Найважче в цьому – відсутність у дитини розуміння фрази «не можу зараз гратися». Це, на жаль, призводить до дратування і необґрунтованої агресії. Як кажуть, «найбільша небезпека для дитячої психіки – це дитяча психіка дорослого». Це теж зона зростання для мене. Але я вчуся», – говорить Олексій Гордєєв.
Журналіст-фрілансер Павло Лісниченко виховує сина Марка, якому в серпні буде 3 роки. «До карантину водили малого до дитсадка, він у нас за 2 хвилини від дому. Ввечері забирали, або ж разом з дружиною, або в кого на той момент закінчилася робота. Вечір у нас – традиційно сімейний час, граємося з сином, готуємо вечерю, трохи мультиків, трохи розвиваючих вправ. А як дружина з сином вкладаються, то йду дописувати свої «хвости», – розповідає він.
Працювати на карантині стало набагато складніше, адже 3 роки – це такий вік що гратися сама з собою дитина не може. Павлові доводиться менше спати та працювати ночами.
«Міняємося з дружиною, поки сил вистачає, – розповідає Павло. – Мені пощастило, адже в Тані – дружини – роботи на карантині в рази поменшало. Відповідно за дозвілля Маріка у нас більше вона відповідає. Та все ж якщо дитині хочеться, аби тато став конячкою, то виходу нема, йдеш перетворюватися на конячку».
Як працювати з дітьми: лайфхаки
Ольга Звонарьова радить чітко визначити робочі години та години відпочинку та обов’язково приділяти час одне одному. Володимир Миленко каже, що запорука успіху, коли працюєш в одній квартирі з дітьми – це окрема кімната, або навушники.
«Також чимось треба зайняти дітей, але телефон 24 години на добу – не вихід. А якщо є можливість – працювати, коли діти сплять, тобто вночі, чи навіть удень. Тоді, як показує мій досвід, працюється найлегше і найкраще», – говорить він.
Андрій Яніцький говорить, що рятує чіткий розподіл обов’язків між батьками та розклад роботи по годинах. «О 10-й я вже «на роботі», о 18-й я «повертаюся», – каже він. – А ще рятує бабуся на скайпі, та, як це не прикро визнавати, мультфільми. Але ми намагаємося, щоб це було корисно – ставимо їх англійською. Серед улюблених останнім часом 64 Zoo Lane та Caillou».
Порада Олексія Гордєєва – мати окремі години якісного часу з дитиною, а не вважати просте перебування з нею «вихованням» чи «проводженням часу».
«Наприклад, для мене це спільні 1,5-2 годинні прогулянки в ірпінському лісі, спільний спів під гітару, читання книжок перед сном та тривалий процес засинання», – говорить він.
Павло Лісниченко затарюється енергетиками та пише до 2-3 ночі, коли сім’я вже спить.
«Плюс звісно розподіляємо з дружиною час, коли ми умовно «на роботі», а значить потрібно по максимуму зайняти дитину, аби не лізла на голову чи не кидалася м’ячем в екран ноутбука, – розповідає він. – Тому моя порада – змиріться з тим, що не виспитеся, не встигнете пройти тисячуп’ятсот тренінгів та семінарів онлайн, не подивитеся всі фільми–серіали, які хотіли. Прийміть карантин як можливість більше часу приділити своїм дітям та дружинам\чоловікам. І тоді ваші половинки без проблем даватимуть вам час на роботу».
Авторка: Тетяна Гонченко
Ілюстрація: Вероніка Фартух
1 comment
Здати дитину в інтернат, або не заводити взагалі. Діти – це середньовічна практика, тваринний інстинкт. Завести дитину це як собаку завести. Спочатку цікаво і мило, але щодня годувати і вигулювати не кожному до вподоби. Дітей, як і собак, ніхто не питає, чи хочуть вони народжуватися чи бути під опікою. Отже, батьківство це насильство і лицемірство.
Коментарі закриті.