Повага
Image default
Статтi

«Головне — ні з ким себе не порівнювати»: фотографка про «більше, ніж фотосесії»

Про сприйняття себе, сексизм у професії, комплекси, токсичні стосунки та те, чому проєкт «Спалах» — це не тільки про фотографію жінок (навіть більшою мірою не про них)  говоримо з фотографкою Валерією Спалах. 

Валерія займається фотографією з 15 років. У різні періоди працювала моделлю, ретушеркою. Хворіла на анорексію, вийшла з токсичних стосунків та працювала з психтерапевткою. На фрілансі заробила на свою першу камеру. З неї 2019 року й почався проєкт «Спалах». 

Валерія: У мене тоді змінилося кардинально життя, бо я почала нарешті нормальну адекватну психотерапію. Було відчуття, що я нічого не варта й нічого не можу. Я пам’ятаю цей день у травні, десь число так третє. Я прийшла до психолога і сказала: «Я знаю, що ми мали не про це говорити, але я зрозуміла, що нічим у житті більше не хочу займатися нині, окрім як фотографією та відео». 1 серпня я провела вже першу фотосесію, але тоді в мене ще не було концепції чіткої.

Після неї я зустрілася з подругою і під час розмови з нею абсолютно чітко зрозуміла, що я хочу знімати жінок, мені важливо знімати жінок і не просто «щолкати, які красиві», а зробити щось більше, тому що я розуміла, що фотографувати я вмію, але мені цього недостатньо, мені треба щось цікавіше.

У чому концепт проєкту «Спалах»?

Валерія: Завжди перше, що я кажу на зйомках, що фото будуть і вони точно вийдуть, але мені це не цікаво, мені цікаво попрацювати з психологією дівчини. Мені цікаво, щоб під час зйомки вона відчула, а найголовніше – дозволила собі відчути. І найчастіше я стикаюся з тим, що немає розуміння нормалізації будь-якої емоції. Мені важливо, щоб вони проживали емоції до самого кінця – і це те, над чим я працюю під час фотосесії.

Як відбувається ця робота з емоціями? Як виглядають фотосесії?

Валерія: У більшості випадків вони всі плачуть, але це не тому, що я тисну на них, не тому, що я кажу: «Давайте страждати», просто в них такий стан і вони хочуть плакати. Буває, дівчата приходять і видно, що в них багато пристрасті, і вона якась нереалізована. Можливо, через якісь досвіди, де їй говорили «будь скоромнєє», не роби чогось там, не поводься надто розкуто. Вони все це в собі блокували, а я їм даю цей безпечний простір, щоб вони там нарешті побули мегазвабницями. У мене взагалі немає ніяких табу на зйомках. Я ніколи не кажу дівчатам, що робити, а чого не робити. Я, по суті, виступаю просто провідником – правильною мамою чи татом, які спрямовують їх на потрібну доріжку.

У більшості випадків вони сидять і я їх прошу дихати – якось більш свідомо, ніж ми це робимо на  автоматі, відчувати свій подих і думати. І коли я бачу вже, що вона трошки заспокоїлася, запитую типу: «Що ти зараз відчуваєш?» І вже від цього ми починаємо відштовхуватися. Хтось каже: «Я відчуваю спокій». Я починаю це розвивати. Хтось каже, що відчуває ніжність. Хтось каже: «Мені боляче» – і тут починається.

Кожна така фотосесія триває близько двох годин. Бо тільки 40 хвилин – годину Валерія говорить зі своїми замовницями, налаштовує на правильний лад.

Тобто це ще такий своєрідний сенс у психолога?

Валерія: Можливо, якоюсь мірою, але я завжди попереджаю, що я не психолог і не маю відповідної освіти. Я просто як подруга, але не та, яка щось радить, я нічого не кажу, я тільки вислуховую. Після зйомок дівчата часто пишуть мені: «Я звільнилася» або «Я розійшлася з хлопцем», «Я переїхала від батьків нарешті» або ще щось такого плану.

Що для вас означають ось такі зізнання-одкровення після зйомки? Як ви реагуєте на те, що, можливо, підштовхнули людину до такого рішення?

Валерія: Моє стандартне запитання: «І як тобі ? Що ти відчуваєш?» Бо це найважливіше, як на мене. Бо ми насправді в житті дуже рідко думаємо про те, що відчуваємо — щось зробили і ок. А мені дуже цікаво саме концентруватися на відчуттях. І жодного разу ще не було такого, щоб дівчина сказала, що шкодує про своє рішення, або загалом щось негативне. Максимум, що казали: «Мені зараз дуже сумно». Тоді я уточнюю, чи вона шкодує, і чую ствердне «Ні!» Я відчуваю гордість за себе, мені приємно розуміти, що люди стають щасливішими.

Розкажіть про ваш досвід роботи з психотерапевткою і про токсичні стосунки, про які ви пишете в соцмережах. Як це вплинуло на вас?

Валерія: У мене зі школи, з підліткового віку, була думка, що я товста. Для мене була абсолютна норма постійно думати, що мені треба схуднути. При тому , що я не так давно відкрила свої випускні альбоми, і я там навіть близько не товста, навіть не ледь повна. Перший травматичний досвід пов’язаний із цим – мені подобався хлопчик у школі, і він сказав однокласникам, а вони мені передали: «Вона прикольна, але я буду з нею зустрічатися тільки якщо вона схудне». І я тоді прийшла додому, я тоді жила з бабусею й дідусем, і сказала, що буду тільки снідати і трошки вечеряти, а більше нічого не їстиму. І вже відтоді, це я вже зараз розумію, у мене почалися розлади харчової поведінки. І в 15 років (я тоді вела онлайн-щоденник і зараз періодично його знаходжу і прочитую) в мене з’явилася звичка їсти коли погано, коли стрес. І тоді ж я ввійшла в ці токсичні стосунки. Він був типовим аб’юзером. Спочатку все було добре, а потім я навіть не помітила, як усе перетворилося на якийсь «тотальний триндець». Він дозволяв собі постійно мене принижувати, казав, що я дура, тупа. Він мене ніколи не бив, але міг дуже боляче стискати. Також, коли я погладшала трошки, він казав, що не хоче, щоб його дівчина «була з боками». Він дуже шеймив мене, коли я там, наприклад, вчасно не поголила ноги, але водночас забороняв мені фарбуватися.

Приблизно в той самий період я перефарбувалася у блондинку, і він постійно сміявся, погано жартував про те, що от тепер я тупа. Крім того, він мені погрожував , у нього була папка під назвою «Компромат» – і в тій папці були папки на всіх його колишніх із якимись там оголеними фотографіями, переписками, скріншотами і ще чимось, тобто я розуміла, що на мене така папка теж була, навіть досі є, бо ця людина абсолютно не забуває нічого.

Валерії вдалося вийти з цих стосунків. Після вона зустріла свого майбутнього чоловіка, із яким згодом розлучилася. Після цього в неї почалася тривала депресія, з якої їй допомогла вийти робота з психотерапевткою.

Дивилася у вас відео на Youtube, де ви розповідаєте про свої комплекси. Чи можна сказати, що після роботи з психологом і прийняття вами себе ви тепер намагаєтеся донести це і до дівчат, які замовляють у вас фотосесії? Бо часто на фотках хочеться бути кращою версією себе, без жодних недоліків.

Валерія: Так, звичайно. Я відзняла вже більше сотні дівчат – і вони всі думають, що тільки в них є якась там «штучка», який унікальний недолік, але насправді вони навіть не підозрюють, що вони всі говорять одними й тими самими фразами:  «В мене жирні ляшки», «в мене харя». Іноді аж ляснути хочеться і сказати: «Алло, подивись на себе». Це не «подивись на себе, ти прекрасна» – ні. Я не хочу переходити в якесь менторство типу: «Подивись на себе у дзеркало і скажи 100 разів, що ти красива». Я хочу до них донести, що вони мають усе, що вони мають робити з любов’ю до себе. Типу, якщо тобі не подобається твоя вага – ти можеш схуднути, але не тому, що ти себе ненавидиш, а тому, що ти себе і так любиш, ти і так кльова, все прекрасно, просто є якийсь момент, який тобі не дуже подобається, і було б непогано його змінити.Як вони переважно говорять про комплекси? Як ви це вирішуєте під час зйомок? І чи бачите ви якісь зміни у межах однієї зйомки у дівчат?

Валерія: Так!

У мене у травні була зйомка в Києві. Знімала дівчину з такою дещо східною  зовнішністю, як мені здається, і типу в неї кльова фігура, вона абсолютно насправді конвенційної зовнішності, тобто нічого такого аж незвичного немає . Але я відчувала, що в неї є якась дуже глибинна незадоволеність собою. Вона її не проговорювала, нічого про це не казала, але я бачила. Ми десь 40 хвилин із нею говорили, «розігрівалися», а потім я попросила її переодягтися й помістила її трошки в інакший простір по студії, попросила трошки почати рухатися, вона була дуже скута. Я їй підказувала: «Зараз плечі розправ», «зараз спину розслаб», «відчувай зараз талію».

І мій улюблений момент на кожній зйомці – це коли я починаю просити їх себе торкатися , проводити руками по плечах, по тілу, по руках, по талії, по стегнах. Це не для того, щоб був супереротичний кадр – ні. Я взагалі нічого не прошу робити, щоб був кадр. Кадри просто виходять.  Це все для того, щоб вони самі себе відчули, щоб вони нарешті самі себе доторкнулися.

Я так сідаю навпроти них і кажу: в тебе є плечі, губи, груди. Торкайся! І вони починають спочатку так ніяково торкатися, як сліпе кошеня, і я розумію, що ніфіга вони не знають свого тіла. Потім я прошу торкатися себе дужче – щоб вони від своїх доторків щось самі відчували. Це щось типу «якщо ти сама від себе не будеш збуджуватися, то ніхто не буде збуджуватися». От вона почала це робити – почала і руки вгору підіймати, і стегнами рухати. Загалом рухатися впевнено, розкрито. Потім я  поставила перед нею дзеркало, переодягла її. І кажу: «Найпростіше у світі позування – ти дивишся на себе і просто милуєшся». І в цей момент вона на себе подивилася, як вперше побачила. І я у неї запитую: «Ти собі подобаєшся? Ти красива?». Вона: «так, я аху**на. І вона аж зупинилася. Каже: «Капець, я собі так подобаюсь». Це такий от просто приклад.

Чи часто отримуєте після зйомок такий фідбек, що вдалося змінити щось у голові замовниць?

Валерія: Такий фідбек після зйомок дуже часто буває і мені дуже приємно, бо я відчуваю, що це потрібно, що воно в них відгукується.

І ще хотіла б повернутися до комплексів. Тут до вас питання і як до фотографки, ви часто стикаєтеся з якимись затисками людей, і як до людини, яка сама розбиралася і вчилася долати свої комплекси.  Як перемогти власні комплекси? Чи є якась порада, випрацювана вами?

Валерія: Найголовніше – не порівнювати себе ні з ким. Ніколи. Ні в хороший, ні в поганий бік. Це базова річ, яка вам просто змінить життя  кардинально. Це буквально моя найфундаментальніша порада. Це, здається, дуже просто, але я не можу видумати тут велосипед. Немає універсальної пілюлі, точніше – це вона і є. І треба зупиняти себе. Ти тільки подумала «У цієї дівчни…» і відразу стоп. Тобі щось у ній подобається? І чудово. На цьому тему закрили. І в інший бік теж не треба. Ненавиджу ці розмови: «Ой, в неї такі ляшки, а вона в такій короткій сукні, а я шорти не вдягаю, соромлюся. Ну хто тобі лікар?».

Бачила у вас в Instagram, що ви часто називаєте своїх замовниць  «мої дівчата». Чому саме так, яке у вас ставлення до них?

Валерія: Я завжди кажу, що коли записую дівчину до себе в пленер, то вона автоматично стає «моєю», мені автоматично стає не все одно. Вони можуть мені написати і щось запитати (не пов’язане зі зйомкою). У мене є навіть дівчата, записані десь там на грудень, але ми з ними просто спілкуємося вже. І для мене не буває колишніх, навіть якщо це була одна-єдина зйомка пів року тому. Мені все рівно не пофіг. І якщо вона мені напише з проханням допомогти, то я їй допоможу. Також я дуже сильно емпатую їм. Коли вони плачуть на зйомках (що буває часто), я плачу разом із ними.

І на останок про сексизм. Чи доводилося вас стикатися з ним чи просто зі стереотипним сприйняттям вас у професії? 

Валерія: Так, тут більше саме питання сприйняття, інколи відчуваю несерйозне ставлення. Я білявка, на мене часто якась там суконька чи якась там маєчка, і були раніше замовники чоловіки, які просто ставилися до мене як до дурочки. Я працювала в різних сферах до фотографії, і по суті всюди я з таким стикалася.

Буває ще в студіях, коли приходиш знімати, а там адміністратори чоловіки. Ти наче нормально з ними намагаєшся поговорити, просиш конкретне світло, ще щось по техніці, а вони так реагують, ніби я дурочка якась: «Що? Світло тобі? Ну дамо тобі світло». Я тоді в цих студіях більше не знімаю.

 

Анастасія Горпінченко

Схожі записи

Сексизм як зброя російської дипломатії

Відтепер у кадрових документах можна вживати фемінітиви

Жінкам з інвалідністю складніше знайти роботу, ніж чоловікам – дослідження

Залишити коментар