Mindfuck. Як позбутися бар’єрів у своїй голові: Петра Бок; переклад із нім. Анастасії Коник. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2022. — 232с.
Книжка німецької коучині Петри Бок «Mindfuck. Як позбутися бар’єрів у своїй голові» загалом не про фемінізм чи жінок. Вона про саморозвиток і про те, як людям різні психологічні установки заважають жити так, як вони заслуговують. Mindfuck — самосаботаж, що полягає в підсвідомих заборонах на певну поведінку чи діяльність. Один із основних лейтмотивів книжки — світ змінюється, а багато людей продовжує жити тими ж установками, якими жили їхні батьки, бабусі-дідусі та інші предки, бо ці установки передаються з покоління в покоління, хоч часто вже давно не є актуальними.
Що ж таке той самосаботаж?
Самосаботаж, на думку авторки, — це звичка встановлювати собі психологічні перешкоди й жити, ніби гальмуючи. Перший розділ — вступний, у ньому розкрито саме поняття самосаботажу. У другому — опис цього процесу: розпізнання проблеми — перший крок до її розв’язання, пише Петра Бок. У третьому розділі коучиня дає рекомендації щодо вирішення цієї проблеми, а четвертий містить практичні поради, що допомагають позбутися ментального самосаботажу й навчитися реалізовувати свій життєвий потенціал.
Із-поміж іншого, мене зацікавили приклади, які авторка наводить про гендерну рівність і про те, як реалії наших предків заважають жінкам досягати успіхів у кар’єрі й саморозвитку в сучасних реаліях.
На думку Петри Бок, корені унікальних оцінювальних моделей та соціального зне- чи переоцінення, які часто відіграють важливу роль у самосаботажі, — там, де люди заводять себе в безвихідь правилами або розподілом ролей. Наприклад, «так не роблять», «чоловіки завжди кращі», «жінкам ліпше мовчати й не висовуватися». Так, одна жінка вважала екзистенційним фактом, що представниці її статі можуть досягти більшого, якщо не говорять чітко, чого хочуть. «Стратегія успіху жінок у доемансипаційні часи перед появою феміністичного руху була для неї досі чинним правилом, якого слід дотримуватися», — пише Петра.
Обмеження породили стереотипну поведінку
Коучиня наводить конкретні історичні віхи, під час яких у жінок були обмеження, що породили стереотипну поведінку, люди її підсвідомо проявляють досі. Наприклад, у Німеччині та в усій Європі жінки були залежними від чоловіків навіть у ХХ столітті. Вони переходили з рук батька під правління чоловіка, якщо виходили заміж, чи опікунові, якщо не виходили заміж чи овдовіли — навіть коли були годувальницями для своєї сім’ї. Лише на початку 1970-х заміжні жінки у ФРН отримали право підписувати трудовий договір і відкривати рахунок у банку без участі чи згоди чоловіка. 1993 року в Німеччині зґвалтування в шлюбі зрівняли з позашлюбним із кримінально-правової точки зору й почали карати так само суворо. У 1970 році, коли Петра Бок народилася у ФРН, жінок дискримінували юридично й соціально.
Читайте також: Слова мають значення: 6 книжок для гендерної самоосвіти
Нерівність відображалася і у психологічній науці. Скажімо, творці транзакційного аналізу Берн і Гарріс жили в розпал авторитарних перших десятиліть ХХ століття і відповідно дуже поверхнево підкреслювали самостійне використання розуму, описуючи дорослих.
«Особисто мені воно нагадує шкільні підручники з мого дитинства, в яких дорослі постійно рахували, конструювали або ухвалювали рішення — за умови, що вони були чоловіками. Дорослі жінки, яких пропонували як взірець для наслідування, були зайняті опіканням своїх чоловіків та дітей. На малюнку у цих книгах вони зображалися у фартухах біля плити, у момент, коли батько повертався додому», — пише Петра Бок.
Ніхто не хотів, щоб жінки здобули власний досвід
Окрім того, до ХХ століття освіту вважали непристойною й навіть шкідливою для здоров’я жінок. Їм відмовляли в праві дослідження власного тіла — чи то в сексуальному сенсі, чи в сенсі здоров’я або спорту. Петра наводить приклад — тільки в 1972 році жінок уперше допустили на знаменитий Бостонський марафон. До цього організатори вважали, що жінки не можуть і не мають витримувати такі великі навантаження, і говорили, що це шкідливо для матки та грудей. Перша жінка Роберта Гібб неофіційно й без стартового номера прокралася на змагання 1966 року. Друга жінка, Кетрін Світцер, зареєструвалася, підписавшись К. Світцер. Тож організатори вирішили, що вона чоловік. Її викрили й намагалися вивести з перегонів.
«Ніхто не хотів, щоб жінки здобули власний досвід участі в марафоні», — пише Петра Бок і робить висновок: ті, хто виростають у середовищі, яке неодноразово присвоює їм низький ранг і осуджує або навіть забороняє навчання, поступово починають вірити в свою дурість і приймають статус-кво щодо знань та досвіду як єдиної можливості в житті.
Читайте також: Уривок книжки Майї Тульчинської «Я забула труси»
Авторка припускає, що всім, народженим у ХХ столітті, знайома застаріла мисленнєва структура наказів і послуху. На її думку, усі сучасні соціальні покращення занадто нові, щоб справді вкорінитися в нашій свідомості.
«Хоч ми й живемо в демократичних державах західного світу з чинними правовими системами, непорушними особистими правами та іншими плодами народовладдя, всередині нас і досі стискає мисленнєвий корсет наших предків із авторитарних часів. І ці давним-давно засвоєні думки та почуття нерідко впливають на наше повсякденне життя більше, ніж наші уявлення про сучасне життя. /…/ У сучасні дні люди знову й знову намагаються зламати цю жорстку систему підкорення. Численні заворушення й революції організовували з метою звільнення одних людей від патерналізму інших. Ідея верху та низу з усіма стратегіями тиску та залякування, які ми сьогодні розпізнаємо в найбільш потаємних видах mindfuck, продовжувала своє існування», — йдеться у книжці.
Голос із давнини ніби запитує: «Хіба тобі як матері взагалі дозволено думати про себе?»
Петра Бок також пояснює, чому в людей виникають часто дві протилежні думки з приводу якоїсь теми. І наводить приклад багатьох жінок із маленькими дітьми, які відчувають докори сумління, коли турбуються про досягнення власних кар’єрних цілей. Із одного боку, вони знають, що сьогодні це нормально й важливо – продовжувати професійний розвиток. Із іншого — голос із давнини ніби запитує: «А тобі таке можна? Хіба тобі як матері взагалі дозволено думати про себе?» Ці дві думки співіснують у мисленні жінки й заводять її у внутрішню безвихідь. Тобто існує досі не лише логіка й структура авторитарного мислення, а й пов’язані з ними страхи попередніх поколінь.
Авторка посилається на дослідження, коли опитували жінок, що народжені в Західній Німеччині 1970 року. Жінки підтвердили, що вони живуть і думають так вільно, як ніколи раніше в історії, й одноголосно сказали, що їхні матері вже не слугують їм зразком того, як працює світ і як треба поводитися впродовж усього життя.
«Можливості, доступні жінкам сьогодення — це дійсно надійний показник свобод людей і суспільства в цілому. Здатність вільного вибору професії та кар’єри, отримання вищої освіти, планування й реалізація власних життєвих планів із фінансовою та розумовою незалежністю, а також свобода вирішувати, на які зв’язки погоджуватися, а які варто розірвати, — йновіше, що може запропонувати історія. Ніхто раніше не жив без чітких зразків для наслідування так вільно і незалежно, як жінки в сьогоднішньому західному світі. Отже, значних змін зазнала суспільна думка щодо нашого способу життя та його зовнішніх проявів, відповідно розвинулася і юриспруденція, зросло й соціальне прийняття нових речей. Однак із роботи з багатьма жінками, які обирають незвичний життєвий шлях, мені відомо, як тяжко боротися з тінями минулого всередині них та в їхньому безпосередньому приватному оточенні».
Жертвувати собою заради інших людей — беззмістовно, і це не робить світ кращим
Петра Бок робить висновок, що в сучасному мисленні завжди існують два рівні: офіційний рівень цінностей і переконань та неофіційний, який проявляється в прихованих переконаннях нашого мисленнєвого паралельного світу. Найінтимніше й найпотаємніше мислення при цьому відстає від тих думок, які люди виносять назовні. Соціальний світ став справді вільнішим, але в нашій свідомості та поведінці продовжують існувати старі шаблони мислення. Саме вони призводять до самосаботажу й нерідко змушують провадити життя, далеке від наших сучасних можливостей. Утім, давні механізми самозбереження можуть працювати й на користь замість перешкоджати розвитку. Як на мене, авторка в книжці подає достатньо інструментів для цього.
«Ви маєте право на щастя — однаково, чоловік ви чи жінка. Ніхто не має права жити коштом вашого потенціалу. Жертвувати собою заради інших людей — беззмістовно, і це не робить світ кращим. Навпаки: якщо ви відмовитеся від себе та своїх можливостей, світ на дрібку збідніє. Але якщо ви сповнені потенціалу, то можете дати світові більше», — наголошує авторка книжки.
Юлія Фомічова
Фото — Видавництво Старого Лева
