Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Для жінок, які чекають: навіщо проєкт «Пов’язані» збирає клаптики
Статтi

Для жінок, які чекають: навіщо проєкт «Пов’язані» збирає клаптики

Наші пра-пра-пра збиралися колись разом і пряли, вишивали, ткали — творили спільний простір взаємопідтримки і проживали негаразди разом. І за рукоділлям. Під час війни важливо гуртуватися й шукати підтримку одне в одному, тож дві Тетяни з Ужгорода вирішили повернути традицію спільного творення й підтримки. Так виник проєкт «Пов’язані». 

Ми розпитали Тетяну Матвійчук та Тетяну Аллахвердієву, як спільний досвід може допомагати зцілюватися.

Історія «Пов’язаних» розпочалася влітку 2023 року із зустрічі двох Тетян. Таня Аллахвердієва каже, що зустрілася з Танею Матвійчук випадково — особисто вони знайомі не були, але бачилися на заходах у рідному Ужгороді. Таня різко опинилася в нових для себе умовах — стала тією, хто чекає коханого з війни, тож було бажання зробити щось і для інших зі схожим досвідом.

Психологія і ткацтво в симбіозі

«Я сказала Тані [Матвійчук — ред.]: «Давай зробимо щось разом, щось із рукоділлям для тих, хто чекає». Я вже бачила, що Таня купу всього робить, і була впевнена, що вона знає, як це організувати», — каже Тетяна Аллахвердієва.

Тетяна Матвійчук
Тетяна Матвійчук

Тетяна Матвійчук — психологиня та дружина військового, співпрацює з різними організаціями, які підтримують людей під час війни:

«Для мене важливо займатися чимось, що зараз у цьому контексті, а не просто ходити на роботу. Для мене це навіть більше ідейна історія про певну місію, мої особисті сенси. Співпрацюю з Veteran Hub, проводжу онлайн-групи підтримки, також приєднувалася до таборів для мам та дітей, які постраждали від війни в межах проєкту «Незламна мама» від Фонду Маші Єфросиніної».


Читайте також: Як цькування дружин військових грає на руку ворожій пропаганді


Тетяна Аллахвердієва за освітою бухгалтерка, але ніколи не працювала за фахом. Займається ткацтвом, керамікою. Виховує шестирічного сина.

Тетяна Аллахвердієва
Тетяна Аллахвердієва

«У нас вийшов такий тандем: я можу ткати, а Таня чудово спрямовує розмову, ставить завжди такі потрібні запитання, що інколи ти собі сама їх не поставиш», — каже Тетяна Аллахвердієва.

Разом жінки придумали сам формат проєкту — оголосили про збір клаптиків для спільного полотна. Тим, хто чекає, пропонують створити квадрат із текстилю в будь-якій техніці розміром до 10х10 см. А вже Тетяни зберуть їх у велике спільне полотно.

Спочатку хотіли збирати клаптики до 14 жовтня 2023 року, але згодом зрозуміли, що дедлайн такій ініціативі  не дуже підходить. Тож запевняють, що проєкт триватиме, поки триває війна:

«І я люблю додавати, що, можливо, триватиме й далі. Бо ми постійно відкриті, завжди чекаємо клаптики, з радістю їх приймаємо. І в принципі хочемо, щоб це полотно було живим і постійно поповнювалося новими клаптиками», — каже Тетяна Матвійчук.

Проєкт про людські історії

Зараз клаптиків небагато — близько 20. Але деякі жінки — в процесі виготовлення своїх виробів. Засновниці розповідають, що прагнуть переходити в офлайн і проводити більше зустрічей:

«Саме наживо можна відчути, як кожна говорить про себе, і коли навіть просто біля тебе хтось є, то вже від цього легше. Ми не маємо чарівної палички, але такі зустрічі надихають. Минулого разу на офлайн-події ми чули стільки історій! Це справді люди-титани і вони самі мають вирішувати, що їм робити, бо немає готових рішень. Вони опинилися в певних умовах і мають давати собі раду», — каже Тетяна Матвійчук.

«Пов’язані» постійно змінюються, кажуть засновниці:

«Це як якась жива істота, яка постійно реагує й відгукується на життя, на контекст, у якому ми живемо. З самого початку цей проєкт не так про клаптики, як про жінок та їхні історії. А ми — живі, з нами постійно щось відбувається», — впевнена Тетяна Аллахвердієва. 

Перший майстер-клас проводили саме із ткацтва, хоча фантазію не обмежують — клаптики можуть бути виготовлені в будь-якій техніці.

«Люди приходять у наш проєкт із певною зарядженістю і вдячністю. Хоча я завжди повертаю цю вдячність — кажу,  що це про вас і для вас, це ми дуже вдячні, що ви відгукуєтеся», — говорить Тетяна Матвійчук.

Обидві Тані кажуть, що поки не встигли зробити свої клаптики, бо клаптики інших жінок важливіші, але наздоженуть на наступних майстер-класах. Люди надсилали клаптики за тисячі кілометрів — Тетяни раділи неймовірно. Кажуть, вироби надходили з Харкова, Києва, Львова, Черкащини, Запоріжжя, Одеси. Тож удалося об’єднати майже всю країну. Цим проєктом хочуть сказати важливі речі всім, хто чекає:

«Ми такі самі, нас багато, і ми можемо бути разом, не обов’язково це все переживати наодинці».

Невидима роль і пошук опор

Є певна невидимість ролі тих, хто чекає, та цей проєкт також про те, щоб показати цей досвід. Тетяна Матвійчук каже, що в нас є багато соціальних ролей, і коли з’являється ще й роль людини, яка чекає, то це наче нова ідентичність:

«І в цій новій ідентичності дуже корисно знайти своїх людей. Великою опорою є якраз спільнота таких людей, які переживають такий же досвід. Звісно, ми можемо переживати його по-різному, але є якісь схожі моменти, власне на цьому працюють групи підтримки. Тож ми просто збираємося, єднаємося й говоримо про те, як ми почуваємося. І в цьому є надія й певна терапевтичність», — каже психологиня.


Читайте також: Ірина Виртосу: Найскладніше — визнати, що тобі потрібна допомога


Така група — своєрідне безпечне місце, де можна спокійно висловлювати свою думку й бути зрозумілою для інших, каже Тетяна Матвійчук:

«Ця спільнота — це своє плем’я, зграя. Це те, що спрацювало особисто для мене, бо коли мій чоловік тільки пішов у військо, то в мене взагалі не було нікого в оточенні, хто б мав цей досвід. Тут я бачу, що мені можна не добирати слова або не чекати, стиснувшись усередині, що зараз мені прилетить від когось якась тригерна фраза». 

Пошук власних опор — дуже індивідуальний, каже Таня Матвійчук, важливо дбати про своє фізичне та ментальне здоров’я, мати хобі й підтримувати вогник життя в собі:

«Бо навколо дуже багато танатосу, болю, горя. А коли ми в собі підтримуємо цей вогник життя, то це дає сили жити. Але що саме підтримуватиме цей вогник у вас — це таке питання на подумати».

Говорити про наболіле, слухати одна одну

Жінки кажуть, що їхній проєкт не лише для тих, хто зараз чекає. А й для всіх, хто мав такий досвід, — чия близька людина загинула або з будь-якої причини з нею розірвалися стосунки. Тетяна Аллахвердієва розповідає, що її хлопець загинув 23 серпня в Донецькій області.

«Зараз я не в стані очікування. Ніхто з моїх родичів не воює. І я наче трохи поза контекстом. Але цей досвід у мене був, я знаю, що це дуже непроста ситуація для жінок, для всіх, хто чекає. Завжди з дитинства я думала, що є якийсь вищий сенс усього. І я вірю, що всі ті чоловіки та жінки, які пішли воювати, вони пішли за нас усіх. І завдяки тому, що вони це роблять, Україна зможе по-справжньому жити. У моєму уявленні це буде остання така війна за Україну, бо після перемоги непотрібно буде вже нікому нічого доводити, і ніякий Путін не зможе сказати, що ми не держава», — каже Тетяна Аллахвердієва.

Вона зізнається, що спочатку не знала, чи може продовжувати брати участь у проєкті через зміну у своєму статусі. Але потім зрозуміла, що їй легшає від того, що жінки проводять час разом, говорять про наболіле і слухають одна одну.

У пошуках амбасадорок в інших областях

У проєкті була певна пауза, бо обидві жінки мали інші справи, відрядження. Кажуть, були дивні відчуття — наче проєкт є, але не рухається. Саме офлайн зустрічі вдихнули в нього нове життя. 

«Формат живих зустрічей дасть можливість ще більше єднатися, комунікувати й чути. Нам важливо, щоб люди знаходили своїх і не почувалися ізольовано й самотньо, як це буває, коли ти чекаєш когось. Найбільш цінним у цьому проєкті є люди», — каже Тетяна Матвійчук.

Невдовзі в Ужгороді знову планується така подія, всі охочі можуть приєднатися. Засновниці кажуть, що планують проводити зустрічі і в інших містах, тож якби ви хотіли запросити Тетян у своє місто, пишіть їм у соцмережі

«Ми раді були б поїздити або знайти амбасадорок цього проєкту в інших областях, які б теж допомагали збирати ці клаптики. Бо наш проєкт більше про процес, ніж про результат. Хоча й результати важливі. Бо одне із завдань  — візуалізувати, проявити цей досвід чекання. Але спільний час, проведений із тими, з ким безпечно та хто знає, як це — чекати, — найважливіший», — підсумовує Тетяна Матвійчук. 

Приєднатися до проєкту власним клаптиком можна з будь-якої точки України чи світу. Для цього треба заповнити форму,  в якій указана адреса, куди можна надсилати свої вироби. 

Леся Богдан

Фото Анни Семенюк та Дарії Гецко

Схожі записи

Уривок із книжки «Чому мені ніхто не сказав?» Емми Броквелл

Запрацював чат-бот для протидії домашньому насильству під час карантину

Оксана Луцишина отримала Шевченківську премію за роман «Іван і Феба»