Повага
Колонки

#metoo. Початок ери виходу з темноти  

 

Сергій Осока

«Вони зачинялися в залі засідань і пили. Щодня. Годинами. Не знаю, домагався він її чи ні, вона не казала. Тоді про таке було не дуже заведено говорити. Він просто змушував її пити: Пий! Вона боялася втратити роботу. А про якийсь розголос навіть говорити не можна. Усі б сказали: сучка не схоче, кобель не скоче. Її репутації настав би кінець. Та й сказати так, щоб її почули, було нікому. В газетах про таке не писали. А де ще? На паркані?», – таку історію днями розповіла мені одна знайома, яка двадцять років пропрацювала на заводі ще в СРСР.

Коридори на радянських заводах були темні. Двері в зали засідань зазвичай зачинялися міцно. Та що там узагалі казати про час, де навіть алкогольний коктейль називався «Сльоза комсомолки»?

Розповідати про насилля було не заведено, було соромно, було просто неможливо. У школі змалечку привчали тлумити в собі особисте на користь суспільного. Та власне, цей пуризм, якщо казати правду, сягає коренями куди далі, аніж в СРСР. Згадаймо лишень Меггі з роману Колін Маккалоу «Співаючі в тернині», яка боялася сказати матері про початок критичних днів і думала, що в неї рак.

Згадаймо панночок з інститутів благородних дівиць, яким на горіхи діставалося від матерів, якщо вони в присутності кавалерів, не дай Боже, наважувалися сказати щось на зразок «Я вранці брала ванну».

Словом, говорити про насилля було і нікому, і ніяк. А якщо жінка й наважувалася на це, то часто винною визнавали її саму – поводилася виклично, натякала, очі були якісь не такі, якісь наче вологі. Сучка не схоче… До речі, у цієї огидної приказки є й чоловічий відповідник, а точніше – антагоніст: на козаку нема знаку.

Подруга, яка вчилася в школі в дев’яностих, розповідала, що цими двома приказками всерйоз аргументувала свої думки вчителька на класних годинах, присвячених сексуальному життю: хлопчикам – усе можна, а вам – зась. І дискутувати було ніяк. І говорити соромно. І писати нікуди.

А тепер, як співалося в пісні тих же дев’яностих, усе інакше. Соціальні мережі вже давно стали дуже серйозним майданчиком для обговорення різних, у тому числі й дуже болючих, проблем. Останніми роками тільки на Фейсбуку та Твіттері відбулося кілька тематичних флешмобів, покликаних витягнути з темноти забуття жертв насилля, а також часто і їхніх кривдників.

Минулого року це явище навіть отримало свою назву – Ефект Вайнштейна: феномен масових публічних звинувачень у сексуальних домаганнях і нападах, за якими йде реакція з боку підприємств, організацій та установ.

Улітку 2016 року у флешмобі #ЯНеБоюсьСказати, започаткованому на Фейсбук Настею Мельниченко, взяли участь тисячі дописувачів соцмереж – і не тільки жінок, і не тільки з України.

У жовтні 2017 року справжнісіньким маршем по соцмережах пройшов хештег #metoo – це сталося якраз після відомого скандалу з американським продюсером Харві Ванштейном, якого одразу кілька жінок обвинуватили в домаганнях сексуального характеру. Тоді ж, у жовтні 2017, голлівудський актор Ентоні Репп звинуватив у домаганнях Кевіна Спейсі – у відповідь Спейсі зробив камінг-аут, зізнавшись у гомосексуальності.

До слова, не так давно з’явився в соціальних мережах ще цілий ряд цікавих хештегів.

#IDidThat, тобто #ЯРобивЦе. Індійський письменник Деванг Патак опублікував у своєму Твіттері повідомлення про негідну поведінку стосовно жінки й закликав чоловіків усього світу приєднатися до флешмобу: «Справа тепер за вами, хлопці, а поки я бачу, що змінити ситуацію прагнуть тільки жінки».

#HowIWillChange, тобто #ЯкЯЗмінюся. Австралійський письменник і журналіст Бенджамін Лоу заявив: «потрібно визнати, що якщо всі жінки, яких я знаю, піддавалися насильству і сексуальним зазіханням, значить я знаю й імена злочинців. Або я один з них».

Сьогодні важко спрогнозувати, настільки масово кинуться чоловіки зізнаватися в сексуальних злочинах, але очевидно одне: для насильників настає складний час. Яскраві лампочки, вебкамери, Твіттер і Фейсбук усерйоз загрожують їм миттєвим розголосом. А розголосу якраз найбільше бояться насильники. Правильно, вони й мають усього боятися.

Сергій Осока

Схожі записи

Мама-зозуля ваша зовсім на роботі поселилася?

Право на слабкість і до чого тут фемінізм

Чи можна освідчитися в коханні Конвенції ООН?

1 comment

Cialis 16 Березня 2018 at 4:36 pm

Прикольный стенд. Знаете, ни разу не фоткался со стендами. А вы?

Відповісти

Залишити коментар