• Home
  • Статтi
  • Хто-хто в Рукавичці живе? Історії жінок, які переховуються від сімейного насилля
Статтi

Хто-хто в Рукавичці живе? Історії жінок, які переховуються від сімейного насилля

Що чекає на жінку, яка втікає від домашнього насилля або лишається одна з дитиною без підтримки й даху над головою? Якщо є рідні, близькі чи друзі, жінка може сховатися в них і пережити скруту з їхньою допомогою. Але що чекає на тих, хто нікого не має, кому нікуди йти? Соціальних будинків, шелтерів, тимчасових помешкань і свого роду «кімнат на вимогу» в Україні набагато менше, ніж треба. Заклади, які допомагають жінкам, зазвичай заповнені вщент. А їхні контакти й адреси не так уже й просто знайти у відкритому доступі – і від цього такі місця ще менш видимі, а проблеми їхніх мешканок ще більш замовчувані. В одне з таких місць, яке підтримують соціальні працівники організації «Мартін клуб», ми вирішили поїхати, аби розповісти, що переживають жінки й діти, на яких державі легше заплющити очі, аніж допомогти.

З Дніпра до Орлівщини, села, де розташований соціальний будинок «Рукавичка», близько 30 кілометрів. Їдемо туди рано зранку, везуть мене стареньким ланосом Вікторія і Світлана з команди «Мартін клубу». «Рукавичка» в Орлівщині існує з 2014-го, тоді волонтери «Мартін клубу» й жінки, яким вони допомагали, тікали з окупованого бойовиками Донецька. Три соціальні помешкання, у які до війни вклали десятки тисяч євро грантових коштів, залишилися в Макіївці. Звичайну сільську хату на Дніпропетровщині організація купувала на останні гроші.

«До нас може прийти будь-хто. Може прийти просто жінка з вулиці, і ми починаємо лікувати її, відмивати. А може бути і благополучна жінка, яка тікає від домашнього насилля, таке теж бувало. Але зазвичай до нас потрапляють жінки в поганому стані, після насилля, після інтернату, не навчені утримувати себе», – так Вікторія описує своїх підопічних.

Вікторія

Зараз у «Рукавичці» живуть троє жінок і шестеро дітей. Ще 37 сімей команда «Мартін клубу» обслуговує дистанційно.

В 2014–2016 було більше. Перед нашим приїздом трапилася сумна ситуація. Олю (ред. – ім’я змінене з етичних міркувань), четверту мешканку «Рукавички», приїхав забирати чоловік, який, власне, її й бив.

«Він посадив двох старших дітей у поліцейську машину. Вона вийшла, як заціпеніла, і без жодних заперечень поїхала з ним. Жінки в таких ситуаціях, коли діти в заручниках, завжди так поводяться», – каже Вікторія. Оля має приїхати сьогодні, забрати деякі речі. З нею ми в «Рукавичці» так і не перетнемося, але до історії її ще повернемося.

Рік тому команда «Мартін клубу» зрозуміла, що на спонсорській допомозі й пожертвах притулок довго не протримається. Грантів організація не отримує з 2016 року. Вирішили ризикнути і спробувати запустити соціальний бізнес. Так з’явилася пекарня «Мама1».

«Коли відкривалися, ми зовсім не вірили, що наші жінки там працюватимуть. Може, тому ми спершу й почали з бізнес-партнеркою. Ми ж до того 18 років працювали – і тільки зараз почали про таке думати. Наприклад, у нас є Наташа (ред. – ім’я змінене з етичних міркувань), яку ніхто нікуди на іншу роботу не візьме, бо вона може просто взяти і не прийти, сказати «ой, у мене голова болить». Ми просто не вірили, що вони ходитимуть, що вони ресурсні. Бо тут треба кутик рівно зробити, а тут рухи мають бути однакові тощо. Але вийшло все навпаки. Вони дуже навіть ресурсні, робота їх стабілізує», – Вікторія розповідає й показує руками, як ліпити кутики.

Пекарня «Мама1» з весни почала працювати без партнерів, виробництво довелося перенести в саму «Рукавичку», хоча раніше під цех орендували спеціальне приміщення. З собою забрали обладнання, а от кілька жінок, які раніше жили у притулку, захотіли лишитися працювати в бізнесі. Їм виявилося до снаги самостійно винаймати житло, ходити на роботу. Зараз у них усе добре виходить.

З бізнесом у «Мартін клубу» теж потроху складається. Хоча спочатку команда засмучувалася, що не вдалося одразу заробляти значні суми.

«Наш бізнес-коуч нам каже: ще рік тому ви взагалі нічого не заробляли. Ви тільки витрачали і збирали гроші. А тепер у нас є ці 500 євро, які ми можемо стабільно пускати на потреби «Рукавички». Можливо, у масштабах організації це й не багато, це якісь 10% від того, що ми витрачаємо. Але є ще соціальна складова, жінки працюють».

Зараз пекарня працює на замовлення. А в «Мартін клубі» вирішили ризикувати знову – і за кілька тижнів відкриють у центрі Дніпра невеличку кав’яреньку. Це також соціальний бізнес, прибуток від якого піде на потреби «Рукавички». І хоча жінки звідти в кав’ярні не працюватимуть, там можна буде купити печиво, яке вони пектимуть. Через кав’ярню «Мартін клуб» вліз у борги, – каже Вікторія Федотова. Як і коли їх зможуть віддати – важке питання.

Коли «Мартін клуб» починав свої соціальні проєкти, під опіку брали тільки дітей, а жінок – ні.

«За цей час є діти, які виросли в нашому соціальному будинку, є такі, які й народилися тут. Але перші «наші» діти майже всі вже померли, це були діти з вулиць і теплотрас Макіївки. Серед тих дітей було багато жертв сексуального насильства. Була в нас одна дівчинка, яка в 14 років народила третю дитину, вона вагітніла й народжувала з 12-ти. Народжувала, дитину забирали, і вона йшла назад в інтернат. На голову не натягнеш, от правда! Це люди, яких «переїхало», величезна  життєва трагедія. З хлопців, яким ми допомагали, лише троє лишилися живі. Наркотики, алкоголь, тюрми забирали їхні життя. Потім було покоління, коли ми зрозуміли, що дитину треба брати разом із мамою й допомагати обом. Десь із 2009 року ми почали так працювати. Ми брали всіх, хто звертався.

Держава виділяє великі кошти на утримання дітей в інтернатах. Я думаю, що ці кошти можна було б використовувати ефективніше, якби допомагали жінці з дитиною, тобто послуги надавали сім’ї, а не дитині в інтернаті. Насправді державі нічого не заважає брати обох – у лікарню, в соціальний дім, ще кудись. Але для цього потрібна політична воля й мережа соціальних працівників. Дитина, яка виходить із дитячого будинку, у більшості випадків відтворює цикл: народжує власну дитину, яка часто теж опиняється в інтернаті й росте без уявлення про те, що таке сім’я, любов, піклування і відповідальність. Виходить, що ми зі своїх податків платимо за те, що це продовжується. Якщо до жінки буде раз, два рази на день ходити соціальний працівник і казати їй «Лена, дивися, треба робити так», то в більшості випадків, за належного контролю й нормального ставлення, вона виправиться й навчиться. Адже більшість жінок справді хочуть, щоб у них і в дитини все було добре. Про чоловіків не знаю, ми з ними не працюємо», – розповідає Вікторія.

І зізнається: тільки зараз почала розуміти, те що вони роблять в Рукавичці – це також і про фемінізм. В цей момент ледве стримуюся, щоб не розплакатися.

Люба

Люба з’явилася в «Мартін клубі», коли їй було 19. Зараз Любі 30 років. У Люби ментальна інвалідність, дитинство вона провела в інтернаті. Ймовірно, що вона з ромської родини. Її «загубили» прямо біля дитячого будинку.

«Коли ми її брали, ми розуміли, що Люба буде з нами пожиттєво», – пояснює Вікторія.

У «Рукавичці» Люба працює в пекарні, сіє борошно. Те, що зазвичай жінки роблять за півгодини, Люба робитиме цілий день. Але працювати в пекарні їй подобається. Світлана навчила Любу шити на швейній машинці. У швейній майстерні, маленькій кімнатці з трьома машинками, Люба радісно позує зі своїми виробами, показує нам святкову торбинку, яку пошила для сина. Так, у Люби є син. Звати його Нікіта. І заміжня Люба теж була, але від чоловіка втекла назад у «Рукавичку», він її вагітну бив.

Люба

Вікторія розповідає: «Зустріли ми якогось на вулиці Любину виховательку. Розповідаємо, як у неї справи. Кажемо: от є син, Нікіта. А вона нам: А Люба что, умеет рожать? Тобто – вміє? Ну так, вона ж людина. Розумієте, для них, у системі, такі, як Люба – не люди вже. Щойно ти потрапляєш у систему, втрачаєш суб’єктність».

Нашому приїзду Люба радіє, вона привітна, багато сміється. Навіть коли розповідає, як колись мало не приймала пологи в іншої мешканки «Рукавички». Дівчина приховувала вагітність до останнього. А пологи в неї почалися пізно вночі, коли пішла в туалет.

«Швидка ледве встигла доїхати», – незворушно переповідає Люба.

У мешканок «Рукавички» взагалі прийнято ходити одна з одною на пологи. Хоча жінки живуть тут із дітьми, без чоловіків, але вагітності й пологи – в соціальному будинку не рідкість. Рідко хто має одну дитину. Але от у Люби Нікіта один, і заміж їй більше не хочеться.

Ілона

Спершу Ілона була підопічною «Мартін клубу», а потім стала працівницею. Її історія типова, але й особлива водночас. Починалася вона вкрай звичайно – дівчина-підлітка з інтернату, якій допомагали в соціальному будинку. Потім Ілона завагітніла й народила Розану.

«Ми всі дивувалися, як вона за Розаною доглядала. Часто в дівчат із інтернату функція піклування й догляду відсутня. Але Ілона весь час годувала дочку грудьми. У Розани були от-такі щоки», – показує пухкенькі щічки Світлана.

Сама Ілона худенька, з довгим світлим волоссям. У неї вольове підборіддя, яке видається вперед у характерному жесті, коли Ілона говорить тихим рівним голосом. Утім, у 2014 році, у розпал бойових дій, Ілона вивозила з Макіївки кількадесят жінок і дітей – тих, хто тоді жив у макіївських будинках «Мартін клубу». Вивозила сама, бо на той час команда «Мартін клубу» всі свої сили присвятила евакуації цивільних.

Ілона

«Евакуація в 2014 році – це було найстрашніше, що я бачила в житті», – описує ті дні Вікторія Федотова. – Ми відкрили гарячу лінію, щоб збирати й вивозити людей. Потім підрахували, що через наші телефони пройшло десь 40 тисяч звернень. А нас десятеро тоді було.»

В Орловщині Ілона якийсь час пожила в «Рукавичці». Потім вони з чоловіком почали винаймати будинок. Завели там город, сад. Вадим, чоловік Ілони, шахтар. Втім, до роботи в селі призвичаївся. Після всіх випробувань дитинства і юності на Ілону чекало ще одне – у їхнього, спільного з Вадимом молодшого сина діагностували аутизм. Тому повноцінно працювати Ілона не може, приходить у «Рукавичку», тут вона соціальна працівниця. Організовує роботу жінок у пекарні, контролює їхній побут, стежить за порядком.

«Якби не діагноз молодшого сина, дівчина жила б зовсім іншим життям», – каже Вікторія. Вона могла б учитися або працювати в кав’ярні. Відсутність допомоги для родин, які мають дитину з таким діагнозом, стримує її розвиток. В усьому, що Ілона робить, вона передусім орієнтується на потреби сина.

Наташа і Таня

Наташа і Таня (ред. – імена змінені з етичних міркувань) фотографуватися відмовляються. Наташа живе тут уже кілька років, а от Таня лише кілька місяців, спогади ще надто свіжі і страх нікуди не зник. У Наташі двоє дітей, вона з окупованого Дебальцевого. Чоловік її бив. Ймовірно, що через побої вона втратила зір. Але з’ясувалося це тільки в «Рукавичці».

«Наташа вже жила в нас кілька тижнів, і я трохи здивувалася, що вона весь час сидить на ґанку й нічого не робить. Жінки зазвичай починають відходити за тиждень чи два й потроху втягуються в наше життя. Ми її запитали: «Наташа, а як ти бачиш?». З’ясувалося, що погано. Купили ми Наташі окуляри, вона їх вдягнула, озирнулася довкола й каже:  «Ой, як у нас брудно», – і давай прибирати»,  – розказує Ілона.

Таня з окупованого Криму. У неї троє дітей. Вона знайшла роботу, але це робота не стабільна, а «коли покличуть», бо у разі чого з дітьми треба залишатися вдома. Діти ходять у школу, садок і на додаткові заняття. Всі освітні потреби дітей оплачує «Рукавичка». Їжею й одягом теж забезпечує, тож поки що заробленого і соціальних виплат вистачає. Таня боязка, не така, як Люба. Весь час, поки ми в гостях, вона більше сидить у своїй кімнаті. Тільки раз, коли я питаю, де ванна кімната, глянула мені в очі. У неї вигляд людини, яка ще глибоко в собі після всього, що їй довелося пережити.

Правила проживання у будинку

Оля

Олі в «Рукавичці» немає вже кілька днів. Але її присутність відчувається скрізь: у будинку стоять зібрані речі, їх накрили рядниною, щоб не забруднити. Обличчя мешканок будинку і соціальних працівниць стають похмурими і зосередженими, коли ми починаємо говорити про неї. Оля з’явилася в «Рукавичці» з трьома дітьми, доглянутими і акуратними. Найстаршій дитині – 6, найменшій – трохи більше року. Самій Олі 22, вона теж із інтернату, але виросла у прийомній родині. Зовсім юною вийшла заміж за хлопця з небідної, благополучної родини, який красиво залицявся і сватався. А потім почав бити.

«Він не просто б’є, він убиває її. На ній живого місця нема. Може прикувати до батареї, закрити вдома. Але дітей не чіпає», – розповідає Вікторія.

Оля, як переважна більшість жінок, які живуть в атмосфері насильства роками, навчилася у присутності чоловіка жодним чином не показувати, що відбувається насправді. Не злити його. В «Рукавичці» вона прожила недовго, але встигла влаштувати дітей у садочок і знайти роботу. Чоловік її вистежив, коли знімала гроші з картки в банкоматі в Новомосковську. Картка її, але прив’язана до його номеру телефона. Приїхав у «Рукавичку» з поліцією.

«Він має житло, роботу, виглядає респектабельно, він – батько дітей. Так його бачать соціальні служби. А вона хто? Сирота без житла, без роботи», – розповідає Вікторія далі. Поліцейським пояснювали про домашнє насильсто, про побої, але Оля при чоловікові боялася говорити. Він посадив старших дітей у машину. І все, що вона могла зробити – втекти з меншою в поле через город. Але поліцейські машини перестріли їх на сусідній вулиці. Їх доставили у відділок і «помирили». У день нашого приїзду Оля мала повернутися по речі.

«Ми підняли на вуха всю область», – каже Вікторія. – Адже питання стоїть так: побачимо ми її наступного разу живою чи мертвою. Зустрічатимемося з поліцією й соціальними службами в ОДА. Це їхня вина, що вона знову опинилася в нього в руках. І як вирвати звідти її й дітей – ми не знаємо. Бо тут, в Орлівщині, їх уже не сховаєш».

У “Рукавичці” є всі умови для мам і дітей

По дорозі назад Вікторія і Світлана кажуть, що найближчим часом братимуть у «Рукавичку» нову мешканку. Соціальний будинок ніколи не пустує. Вже зараз є кілька кандидаток на місце тут. Зворотна дорога завжди минає швидше, і мені встигають розповісти всього кілька історій. Щасливих історій про жінок, які жили тут і пішли. У самостійне життя, яке дається їм нелегко, але яке вони вистраждали й заслужили.

Анастасія Багаліка

Схожі записи

Зеленський як шоумен і як президент – це різні ролі, – гендерна радниця новообраного гаранта

admin

Жінки на дипломатичних теренах: поступ і зрушення

admin

Ініціативи Парламенту у сфері забезпечення гендерної рівності та недискримінації

admin

Залишити коментар