Лише 19% експертів, що висловлюються в українських медіа, є жінками (тобто експертками), і лише 29% героїв публікацій є героїнями. Гівняно, правда? Такі результати досліджень Інституту масової інформації.
Від себе додам (дивіться інфографіку), що в сфері культури, де я працюю, цей показник… найнижчий. 4,3% експерток проти 95,7% експертів та всього 4,2% героїнь (з 100% !!).
Чому так? Ви не повірите. На 30% це брак часу, а на 27% – вразливість до критики і булінгу, особливо в соцмережах – іншими словами, намагання не стати жертвами мізогінії.
Як мізогінія та знецінення будь-яких здобутків та експертності виглядає на практиці?
Ось будь ласочка вам добірка прямих цитат: “Ваші книжки нікому не потрібні, як і ви сама”, “Легко бути такою розумною, напевне є мужик з грішми”, “Та ця Б. нічого б своїми силами не змогла, хтось її утримує”, “Канешно вона крутиться, щоб продати свої книжки та курси, її ніхто просто не хоче утримувати”, “Що ти можеш знати про життя (освіту, географію, подорожі, їжу, підставте любе взагалі), якщо ти не родила навіть?”, “Завела собаку? Краще б ти чоловіка та дітей завела”, “Вона пише статті про геїв і негрів, бо її книжки і так ніхто не читає”, “Якщо ти така розумна, чого не переїжджаєш в Європу? Бо нікому там такі не треба?”, “Лекції може читати той, хто сам щось вміє, нащо ви ходите на курси до Бабкіної”, “На машині їздиш? А хто тобі її купив, ту машину?”, “Висловлюєшся про права ЛГБТ? Та в тебе просто мужика нормального не було (як варіант “Та сама лесбіянка!”)”.
Я 15 років як буваю експерткою і героїнею в ЗМІ, і в середньому якась така херь прилітає мені ЩОДНЯ. В мене виробився міцний імунітет, бо я добре знаю: люди, які пишуть таке, висловлюються про себе і про те, як їм погано і незатишно в цьому світі і як страшно від того, що вони не знають, як це подолати;
але під настрій і на погоду неприємно часом навіть мені – а уявіть собі, як болить жінкам, які лише починають свій шлях, вперше потрапили в журнал чи висловили експертну позицію?
Для мене дуже показовим був кейс дорогого відомого ресторану, бургери і стейки з якого після цього викликають легкий блювотний рефлекс: я звернула увагу на їх супер-криву комунікацію “Жінка найкраща прикраса нашого ресторану до 8 березня”, типу що прикраса ресторану — це букет, торшер чи нова барна стійка – жінку не треба рівняти до прикрас, жінка є повноправна клієнтка і відвідувачка. Від керівництва та спільноти поціновувачів та поціновувачок стейків я отримала масу негативу, яка розділилася на два потоки за критерієм “Чи плачу я сама за свої стейки в цьому дорогому ресторані”. Якщо а) ТАК – то як я можу взагалі висловлюватися, я убога, мене навіть пригостити нема кому, ясно що я просто виливаю в ЗМІ свою злість. Якщо б) НІ – то як я можу взагалі висловлюватися, якщо як і всі, їм з чоловічої руки, я і є той торшер, в мене навіть на стейк в порядному місці нема і я просто виливаюв ЗМІ свою злість.
Я була в таких лещатах неможливого ідеалу багато разів стосовно чого завгодно (пише книжки? – та просто компенсує, що нема діток, яких бавити VS пише книжки? – та просто нема серйозної кар’єри, в якій реалізуватися – одне з моїх улюблених теж), просто з рестораном було супер наочно.
Так працює мізогінія – що б не зробила жінка, чи чого б вона не зробила – вона неправа, бо це означає, що саме вона не така як треба бути жінці. Тобто це передбачає, що жінка, як діячка, героїня та експертка має якісь неіснуючі рамки, в які апріорі неможливо влізти – не варто й пробувати. Це зупиняє багатьох – розуміння того, що що б ти не зробила і про що б не знала, ти все одно будеш НЕ ТАКА. Краще не нариватися і сидіти тихо.
Саме гівняне, що більшість такого негативу прилітає від… інших жінок. Знаєте, чому це аж так погано? Не тому, що нема віри в сестринство і підтримку, а тому що те, що вони стають такими агресорками в медіа чи соцмережах означає, що в своєму щоденному житті вони самі є… жертвами мізогінії щонайменше.
Мої книжки хороші, навіть якби я мовчки писала їх в стіл і відсилала до видавництв під псевдонімом, вони мали би читачів. Те саме стосується моїх статей і колонок, лекцій та курсів. В них вкладено багато роботи, знань та часу. Але все одно значній частині успіху, зокрема – поза кордонами України, – я зобов’язана тому, що навчилася не боятися публічності і розпізнавати мізогінію та ігнорувати її, а пізніше – боротися із нею.
Мені дуже хочеться сказати всім жінкам, котрі щось знають, вміють, зробили, дізналися, змогли – говоріть про це! І перестаньте чути тих, кому це не до вподоби, бо це насправді вони самі собі не до вподоби, а ви тут ні до чого.
Катерина Бабкіна
