Колонки

Хто миє останню тарілку

Сергій Осока

Моя мати завжди працювала та думала і за себе, і за чоловіка. Так уже склалося. Чи то їй не траплялися такі, що могли би скласти конкуренцію, чи то твердий характер не давав їй поступитися кермом. І хоч вона часто повторювала чиїсь слова про те, що краще коритися чоловікові розумному, аніж керувати йолопом, скоритися й відпочити в чоловічій тіні їй так і не вдалося.

Усі вісімдесяті й початок дев’яностих вона працювала на державу. Перший, а потім і другий вітчим у цей час сиділи вдома. Латали шкарпетки, витирали пил і куховарили – щодня. Знайти собі роботу не спромігся ні один, ні другий. Вони зате забезпечували такий-сякий тил, тільки іноді зриваючись на мимолітний запій. Тому суто традиційного патріархального стереотипу про те, що жінка їсти варить, а чоловік гроші приносить, у мене ніхто не заклав. Я й сам із п’ятого приблизно класу непогано вправлявся з газовою плитою й умів не тільки яєчню посмажити, а й зварити «середньої паршивості» супчик.

Мити посуд навчився приблизно тоді ж і робив це нарівні з сестрою – без жодних статевих забобонів. Іноді, щоправда, хитрував, залишаючи в каструлі зо дві ложки супу, аби її не мити. Але то вже інше. Замітати й робити вологе прибирання у квартирі теж було нашим із сестрою святим обов’язком. Мати, ясна річ, не посилала мене рубати дрова чи носити воду з колодязя – у нас на четвертому поверсі було централізоване опалення й водопостачання.

Буваючи в гостях в однокласників, я часто дивувався: багато моїх шкільних товаришів не те, що не мали уявлення про те, як варити чи бодай підігріти суп, вони досить приблизно уявляли, де знаходиться кухня. Така безпомічність мене тоді смішила. І Вовка, і Сашко, і Толик змушені були чекати, поки прийде мама й поставить їм миску перед носом. Знайомий розповідав, що чоловік його тітки не почне їсти, якщо дружина не покладе йому ложку біля тарілки. Сидітиме й чекатиме, якщо треба, і десять, і двадцять хвилин.

Приблизно так поводився перші шістдесят років свого життя мій дід. Його мати – моя прабаба – була свято переконана, що готувати, мити посуд і замітати в хаті – то геть не чоловіча справа. Чоловіки для неї взагалі були напівбогами. Мій дід не знав, у якій руці тримати віник, на якій поличці шукати миски й ложки. Він навіть учорашнім борщем гордував, щодня вимагаючи свіжого.

Уранці прабаба або баба варила каструлю борщу, а ввечері половину виливала в помийницю: «Дідусь уже не їстиме…». Дід зазвичай не завдавав собі труду роззуватися, був узагалі мало схильний пильнувати чистоту – сміливо човгав брудними чобітьми по щойно заметеній підлозі.

Так тривало, аж поки моя баба не померла від саркоми. Рано, їй ще не було й шістдесяти. Через кілька років дід одружився вдруге. Буквально за кілька місяців друга дружина, яка звикла жити інакше, навчила й діда. Він слухняно роззувався по сім разів на день мало не на вулиці, ставив рівненько чоботи й обережно, щоб не зсунути доріжки, ішов у хату – як по тонкій кризі.

Читайте також колонку Сергія Осоки: #metoo. Початок ери виходу з темноти  

Повторюю, кілька місяців знадобилося, аби забути аргументи на зразок «Та що я – десять раз убуватимусь і розбуватимусь», «Мені й у грязному непогано» тощо. Нова дружина так само швидко навчила мого діда Михайла їсти підігріті, а не свіжозварені страви. «Я не батрак, щоб їсти перебовтане» – «А я не наймичка – щодня над борщем упрівати. Їстимеш!» І він їв.

Після смерті другої дружини дідова еволюція пішла ще далі. Посидівши деякий час на сухом’ятці, він обережно поцікавився в мене – як його варять, той чортів борщ? Я, звісно ж, поділився тим, що знав. Не минуло й року, як дід вправно, навіть хвацько, плавторив червоні борщі з м’ясом. Ще згодом запитав мене, що кидати в окрошку. Приїхавши в село, я до сліз сміявся, коли побачив, що дід кришить в окрошку ріпчасту цибулю замість зеленої. «Нічого, воно й так добре. Їй же Бо, добре!»

Я рішуче переконаний, що аби рак не забрав моєї баби, дід так і не дізнався б, як почистити картоплину та коли в борщ кладуть томатну пасту. Тут уже, як не крути, а «буття визначає свідомість». Із матері та з першої жінки він міг мотузки сукати, а от другій дружині дуже суперечити вже побоявся. Чи то її характер просто виявився сильнішим, як і в моєї матері. Хтозна. Ці речі здебільшого визначає життя.

Досі існують матусі, які підносять синочкам тарілки і ставлять десь перед монітором. Вони мріють передати своїх хлопців дружинам, як знамено – на, мовляв, дбай про нього, лелій, догоджай, припадай. Їхня любов настільки сліпа, що не бачить далі цього, не враховує можливих обставин, у яких син може бути просто безпорадним перед ножами й каструлями. Добре, якщо заробляти навчиться – якщо не на ресторани, то хоча б на кулінарію з супермаркету. А якщо ні?

А от із посудом дід так і не подружився. В останні роки життя на його кухні була ложка, миска, кухлик і каструлька. «Щоб не мити. Я на горище виніс зайве. А то тільки глядь – а її вже гора…»

Отож, хто помиє вашу останню тарілку, життя ще покаже. Проте, мабуть, не завадить освоїти деякі прості навички загодя, зарані, так би мовити, напередодні. Бо хтозна, як воно там складеться…

Сергій Осока

Схожі записи

Закриті політичні й бізнесові чоловічі клуби активно знищують країну

admin

Чому важливо ратифікувати Конвенцію про нічну працю?

admin

Американські нотатки на полях українських проблем

Ірина Славінська

Залишити коментар