Повага
  • Головна
  • Статтi
  • «Емпусіон» Ольги Токарчук: історія демониці, розказана нею самою
Книжкова полиця Статтi

«Емпусіон» Ольги Токарчук: історія демониці, розказана нею самою

Ольга Токарчук. Емпусіон / Переклад Остапа Сливинського. Київ: Темпора, 2023. 

Ольга Токарчук

Коли Ольга Токарчук грається

В одному з давнішніх оповідань нобеліантки Ольги Токарчук є розкішний дотеп. Жінка середніх літ із нудотною роботою й пісним шлюбом розраджується читанням детективів. От і нині купує нову книжку, а там, як на зло, нічого не відбувається. Збираються щовечора автори детективних романів і грають у «вбивцю» (щось типу «мафії»). Роздратована читачка не витримує: сама переходить у роман і починає по черзі вбивати повільних героїв. У кінці її арештують за серію вбивств відомих літераторів. Скажіть, яке смішне! 

Токарчук точно знає, що одного разу винайдену активність читача в житті художнього твору вже й не спинити, і не обмежити. Якщо привчила, щоб читачі самі вбивали твоїх героїв, то так тепер і буде.

В останньому на сьогодні й першому після Нобелівки романі Ольги Токарчук, в «Емпусіоні», письменниця робить ставку саме на читацьку активність. Для гіперактивного читача залишають у тексті силу-силенну підказок до неочевидного сюжету, наче мапу скарбів малюють. Але більшість підказок ведуть аж ніяк не до печери чудес, а до суду, де тебе покарають як маніячку. Скажімо, цілу книжку ти, дорогенька, читатимеш, як мужлани початку ХХ століття тренуються, хто вигадає дотепніший мізогінний жарт. А наприкінці Токарчук скаже: я оті огидні репліки насмикала з усієї світової літератури — від Овідія й Аврелія Августина до Шекспіра і Єйтса. Насолоджуйтеся, мовляв, скарбницею світової мудрості, дівчата. Така собі печера скарбів, чесно. Та і входи до печери тут заповзято трахають вуглежоги, що здичавіли на зимівлі. І ні, це не метафора, буквально, ліплять із багна й паличок жіноче тіло навколо отвору в землі – і нумо грати матінку-сиру-землю… 

Почну я розказувати про «Емпусіон» все таки по-порядку, либонь, а то мені не вдасться вас переконати, що це — страх який розумний і достобіса дотепний роман, один із найкращих у Токарчук.

Коли Ольга Токарчук серйозна

1924 року виходить роман «Чарівна гора» Томаса Мана. Інженер-початківець Ганс Касторп, майбутній суднобудівник із Гамбургу, трішки за двадцять, приїздить у санаторій провідати кузена. Але захоплюється вишуканістю жінок і чоловіків, що помирають від хвороби легень, і залишається серед них. Вони там міркують про політику, філософію й культуру, вони міркують про любов, поки десь поза горою вирує політика та філософія, яка їх у носі мала. 

Подібність «Емпусіону» до «Чарівної гори» настільки очевидна, що й самі герої про це згадують. Коли їхні бесіди виносить на рівень пообіднього філософствування, вони кажуть, що почуваються героями Манна. Власне, ніхто тут не приховує, що «Емпусіон» стартує з імітації «Чарівної гори» — напрочуд саркастичний акт, до речі. 


Читайте також: Prima Donna Сюзан Зонтаґ: хто ця жінка з білим пасмом на фото


Нижня Сілезія. Осінь 1913 року. Студент Львівської політехніки, майбутній інженер каналізаційних систем, католик Мечислав Войнич, світлокоса з довгастим обличчям і синіми очима молода людина 24 років, приїздить у санаторій для хворих на легені. Ґерберсдорф (нинішнє Соколовське), так зветься невеличке селище, що власне складається з великого санаторію й численних пансіонів навколо нього серед густих лісів поблизу невисокої гори. Войнич пересік якусь сакральну межу: його прибуття в Ґерберсдорф епічне, він переходить із затінку лісу до рівнини, де є селище. У цей момент сідає сонце, і Мечик буквально проривається через темряву до тьмяно освітленого вікна санаторію. Він перетинає межу між світом живих і мертвих… Що ти тут забув? Ти не побачиш поганих знаків, малий?

Мечислав та інші чоловіки

Мечислав поселяється в одному з пансіонів за порадою лікаря. По-перше, жити в санаторії дорого, а він незаможний. По-друге, юнак сором’язливий, не може оголитися навіть перед лікарем, переймається, що за ним слідкують. Приватність він собі може забезпечити лише в крихітній кімнатці, заткнувши всі щілини і знаючи повадки всіх сусідів. По-третє, так було треба, прорекли і врекли. А ще в пансіонаті Вільгельма Опіца гостям подають особливу лікувальну настоянку — лікер, витриманий на місцевих грибах, має ефект неперевершений і дещо отруйний. Уже наступного ранку в пансіоні з’являється й перше мертве тіло: покінчила з собою дружина господаря, над якою — поговорюють — він збиткувався, бив і ґвалтував. Жінку поклали на стіл, де харчуються гості. Мечик уважно роздивляється її тіло та одяг, згодом він буде потай навідуватися в її кімнату на горищі. Та жінка зачарувала його. Є така одна й серед живих — хвора з сусіднього пансіону для жінок, явно на Мечислава накинула оком. Та він воліє проводити час здебільшого серед чоловіків (коли не копирсається на горищі в речах самогубці).

У пансіоні Опіца живуть доктор Вальтер Фромер із Бреслау, теософ; Август Август — професор греки і латини, родом із Ясс, що в Румунії, нині мешкає в Празі, соціаліст; Тіло фон Ган, студент живопису з Берліну, гомосексуал, ідеаліст; Лонгін Лукас із Кролевця, католик-традиціоналіст. Ця компанія повільно помирає (хтось швидше, хтось повільніше), дихає холодним повітрям, гуляє горами, вечеряє і провадить довгі, жах які банальні бесіди, чому жінки — недорозвинений елемент людства, окрім ясно що відьом, яких треба без жалю знищувати.

Емпусіон Ольга Токарчук

Що буде, якщо Ольгу Токарчук розізлити

Тема відьом тут актуальна, треба зазначити. У містечку є три сестри, кажуть, їх троє. Старі і страшні. Люто страшні. Ніколи ніхто не бачив їх поруч утрьох. Усі кажуть, що ті троє — місцеві відьми, але їм ще далеко до місцевих демониць. Щороку в Ґерберсдорфі помирає лютою смертю чоловік. Під час повні в листопаді його розривають на частини.  Може, звісно, бути, що в усьому винні не демони, а місцева настоянка на галюциногенних грибах, але я б не зарікалася. 

Войнич ховається в кімнатці з речами мертвої жінки, це єдиний його безпечний простір. У лісах навколо селища місцеві наробили нірок і ґвалтують саму землю. Щороку вбивають одного чоловіка за завітами менад і вакханок. Шестеро чоловіків, сидячи колом за столом, де щойно лежало тіло покійниці, пожирають пісне м’ясо й теревенять про «Молот відьом» (канібальські асоціації обов’язкові й невипадкові). 

До того ж, листопад — на носі. А Мечик аж проситься на жертвоприношення.

Назва роману — слово, яке спеціально для нього вигадала Токарчук. Воно складається з «симпозіуму» — зібрання філософів, бенкету, де ведуть мудрі бесіди, на яких жінок не може бути за визначенням, де мудрець — це  винятково чоловік. І «емпуса». Емпуса — демониця з почету Гекати, богині Місяця й чорної магії. Вона може міняти свою зовнішність, але не єство, вона упириця, сукуб, спокусниця, людожерка. Вільно «Емпусіон» можна перекласти як «бенкет богинь жаху, на якому присутні мусять мудрішати».

Книжка не про чоловіків

До речі, якщо ви подумали, що три сестри, які ніяк не зберуться разом — це парки, богині долі, яка привела в містечко Мечислава, то ні. Це інші три сестри — ерінії. Втрьох вони збираються лише раз на рік, на повню в листопаді, коли призначеного в жертву чоловіка має прийняти ліс поблизу туберкульозного санаторію. Одна сестра — Мегера, значить гнів. Друга — Тісіфона, значить помста. Третя — Алекто, яка ніколи не забуває й не прощає. Саме ця приходить останньою. Між іншим, ерінії — доньки Урана, вони з’явилися, коли сперма і кров убитого бога впали на землю, ці три сестри — перші нащадки чоловіка, що зґвалтував землю.

А де сестра твоя Алекто?

В «Емпусіона» є епіграф, що якраз співвідноситься з третьою сестрою, якої ніколи нема на місці, з тією, що не забуває зла. Епіграф із Фернанда Пессоа: речі, які ми не можемо пояснити за допомогою закону, нас дивують і шокують, та ми відразу ж їх забуваємо. Епіграф: «Такий закон: все, що не можна пояснити, слід забути». Такий роман: забуте повертається жахом. Жіночих голосів у романі Токарчук немає (ну як немає… ну ок, немає…). Ключовим символом забутого непроясненого є ті секс-ляльки в лісі — тунчі, осквернена природа, яка за себе помститься, вийде на поверхню. Зрештою, Мечислав не випадково вивчає клоаки, підземні світи (тут я згадаю про Піфію, яка сидить у підземному Адітоні біля підніжжя храму, і швидко втечу, аби не заспойлити головну інтригу роману).

Ну от, ми читаємо ті безкінечні п’яні розмови шістьох чоловіків про зло, утілене в жінках. А поза тим відбувається щось, мало помітне за навалою дурних мізогінних розмов, чого інакше, як люте жорстке звинувачення чоловічому світу, і не прочитати. Бо це книжка взагалі, знаєте, не про чоловіків, вони тут — відкривають і закривають рота по команді, саркастичні копії «Чарівної гори», збірник недолугих цитат із білих мертвих літераторів.   

Ми, палички Коха

Ми вже з інших романів знаємо, як Токарчук уміє зробити природу жахітною, не самим джерелом жаху, жах тут стає наслідком, з яким має справу людина, коли вирішила об’єктивувати природу, розчленувати цілісний живий світ на корисні для людини кавалки. «Емпусіон» має підзаголовок «Фітотерапевтичний роман жахів», оця терапія травами насправді викриває одну з інтриг твору, але лише одну.

Події в «Емпусіоні» відбуваються 1913-го, рівно в цей момент, історія Мечислава триває просто тут і зараз. Буквально: використаний винятково теперішній час дієслів. Коли історії розказують у теперішньому часі, вони завжди нагнітають незручність. Читач нібито підглядає за героями, які отут просто ходять, говорять, дивиться в реальному часі на життя незнайомців. А тим більше, якщо в одного з героїв манія переслідування і йому здається, що за ним хтось спостерігає. Читати, м’яко кажучи, незручно: «Люди мають звикнути до того, що за ними спостерігають». А між іншим, один із пансіонерів — таки реально шпигун, полісмен під прикриттям. Бр-р-р. Нас із вами втягнули в цю бридку реальність на правах вуаєрів-збоченців. 


Читайте також: Із другорядної персонажки — у головну: «Гамнет» Меґґі О’Фаррелл як голос Енн Гетевей, а не Вільяма Шекспіра


Аж раптом наприкінці кожного розділу оповідь починає вестися в минулому часі, міняє особу — була від третьої, стала від першої. До нас несподівано хором починають говорити якісь Ми. «Нас притягують шпаринки між дошками підлоги, там ми і зникаємо», — щось типу такого. Ці Ми вже живуть у 2020-х, вони отут у нас під боком. Поки ми читаємо книжку, вони знають про нову польську назву селища, про способи лікування туберкульозу. Хто вони такі? На певному етапі, коли ці Ми починають скаржитися, що в 1920-х іще не відкрили палички Коха, виникає спокуса подумати, що до нас тут говорять самі збудники туберкульозу. До нас заговорила причина того, чому Мечислав приперся наголо в цю сакральну зону й шукає пригод на свою бліду дупу. 

Гриби?!

Але ні, то не палички Коха, Токарчук не може бути такою безжальною до читачів, ні.

Історію Мечислава Войновича натомість нам розказують гриби. 

«Ми» в романі, розповідачі в романі — оті гриби, на яких настоюють ліки, оті гриби, чия шапочка обрисами нагадує жіночі перса. Коли романи починають раптом писати від першої особи множини, видаючи себе за античний хор, то вони мають на меті а)сховати головного героя (Войничу є що приховувати) і б) передати спільноту, яка є моральним авторитетом (гриби, ясно. гриби?!) Іще раз: історію юнака, який вважає себе неповноцінним і якому стає добре лише серед спідньої білизни мертвої жінки, розказують галюциногенні гриби з лісів, де живуть демониці, яких породили чоловіки, що ґвалтують землю… 

Після того, як, будучи талановитим і правним літератором, отримаєш літературну Нобелівку, гальма можна відключати назавжди. І це добра новина для прихильників прози Токарчук.

Світ, кратний двом

Лікар із санаторію, який лікує Мечислава, дає йому пораду. Припини, мовляв, себе соромитися, уяви собі світ, у якому ти і твоє тіло, і твої думки, і твої бажання — досконалі. Світ, не кратний двом, а такий, що передбачає випадкову множинність. Усі герої в «Емпусіоні» змушені вибирати щось одне з двох варіантів: богиня чи демониця, чоловік чи жінка, здоровий чи хворий, гомосексуал чи гетеро, мертвий чи живий. Лонгін розказує щовечора: є світ і Бог та нічого між ними, дух і матерія, святе і мирське, розум і тіло та нічого поміж ними. І тут лікар каже: ті, хто думає, що світ складається з контрастів — хворі. Правда? Правда-правда? Ну та ладно, тут усі хворі, за визначенням хворі, це ж місто-санаторій, чого ж ви хотіли.

***

«Емпусіон» — останній на сьогодні роман Токарчук, його оприлюднили на початку літа 2022 року. Книжка тут же за лічені тижні вийшла на рекордні для Польщі продажі. Її почали перекладати, десь за місяць уже була чеська версія, дуже скоро з’явилася й українська, цього року — англійська. Щось ця історія зачепила в європейських читачах 2022-го, абсолютно ж безумна історія про світ, який тотально хворий і надія залишилася хіба на демониць, які хворих як не полікують, то бодай зжеруть… А-а-а-а, тепер зрозуміло, чим книжка так сподобалася читачам у версії 2022-23. Класний же план. Я — за.  

Ганна Улюра

Схожі записи

Пандемія коронавірусу може призвести до мільйонів небажаних вагітностей та випадків домашнього насильства — ООН

8 березня: день прав жінок VS квітково-шоколадний кіч

Поліцейських з Кагарлика, яких підозрюють у зґвалтуванні жінки, взяли під варту