Про неї важко писати так, як заведено писати про інших. І біографія, і мистецький шлях, і творчий стиль – усе це дуже важко вкласти в якусь сталу парадигму, у канон, у прокрустове ложе. Емма Андієвська, здається, все своє життя підпорядковується лише тим канонам, які творить сама. Вибравши своєю рідною українську мову з почуття протесту, вона весь час возить і носить за собою Україну по всьому світу. Вона використовує час ощадливо, живе скромно, а працює хоч і за власними правилами, але, схоже, не тільки для себе…
Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 року в місті Сталіно (теперішній Донецьк). Пізніше вона зізнавалася, що в дитинстві жила, наче Будда в палаці. Мати – агроном, батько – хімік-винахідник. Хороше оточення, серйозне. Але ж – початок тридцятих…
Емма росла слабенькою, і через її здоров’я родина переїхала зі Сталіно до Вишгорода, а згодом – і до Києва. Саме там Емма вперше почула українське слово.
«Єдине, в чому я згодом пішла проти волі мами, – це те, що змалку показала свій характер і почала розмовляти українською, хоч вона спершу була категорично проти. І це навіть попри те, що мамині предки – запорозькі козаки, які оселилися на Слобожанщині. Принесла цю мову мамі, а вона у відповідь: «Нє смєть! Рєбьонок омужичіваєтся!..» Бачите, вона хотіла зробити з мене панську дитину і не бажала, щоб я розмовляла «мужицькою» мовою. А я тоді про себе обурилася: «Ах так!..» І далі рішуче і вперто обстоювала своє право розмовляти саме так, як мені подобалося. Хоч досі ставилася до мов, як і всі діти, несвідомо, бо коли у школі питали національність, відповідала: «Я шахтьорка!» І це один з моїх життєвих принципів і головна мета, яку колись собі поставила: навіть якщо на всьому білому світі буду одна українкою, все одно зроблю собі Україну!» – згадує Андієвська.
Еммина шкільна наука була не такою, як у її ровесників – через погане здоров’я дівчинці доводилося навчатися здебільшого екстерном. Лежачи в ліжку, протягом одного вечора перечитувала конспекти однокласників за цілий місяць – а наступного дня все прекрасно складала! Організм давав збої, зате пам’ять – кожному б таку.
У чотири роки Емма напише свій перший вірш, у шість – зробить першу ілюстрацію. До книжки Джованні Бокаччо. А потім розстріляють батька. Без підстав. Як ворога народу. А потім почнеться війна.
«Мама взяла нас, дітей, за руку і в переддень того, як радянські війська зайняли Київ (це був кінець 1943 року), подалася на Захід. Мама не була певна, що нас не винищать – перед тим знищили батька. Він не був партійним, він був хіміком-винахідником, тому його, між іншим, і прибрали — аби його винаходи не дістались німцям».
Мати вирішила будь-що втікати на захід. Добиралися туди – і пішки, і кіньми, і сидячи на цвяхах у товарному вагоні. Мати затялася. У жодному разі вони не залишаться там, де…
«Зробити це було неймовірно важко, але ж мама! Одне слово, десь вона знайшла дядька Петю — п’янючого в дошку, але з конячиною і підводою. І ось уявіть: ми — мама, вітчим, я і мій брат — вмощуємося із клуночками на віз, і п’яний дядько періщить батогом коня. Мчимо через велике поле, яким відступають німці. Апокаліптична картина! Довкола танки, гармати, автомобілі з військовими, і поряд, де нікого з цивільних ніяк бути не може, мчить підвода з нетверезим візником».
1943. Берлін. Родина сяк-так улаштувалася жити – на «пташиних правах», на чемоданах, сьогоднішнім днем. Емма й тут примудрилася показати свій непохитний норов – навідріз відмовилася вчитися в дівчачій гімназії.
«У гімназії дівчаток навчали вишивати, причісуватись та мило усміхатись. Це не вписувалось у моє поняття освіти. Поставила питання руба – навчатимусь тільки з хлопчиками».
І зробила так, як сказала.
Щоправда, про все це легко тільки написати і прочитати. Насправді навчання давалося Еммі тяжко – особливо якщо зважити на те, що в юному віці аж цілих три роки вона була просто прикута до ліжка. Не вставала. Туберкульоз хребта. Потім ще кілька років носила спеціальний корсет.
Там же, у Берліні, у 1945 році бачила останні бої, спостерігала крах третього рейху. Там же – її ледве не зґвалтували.
«Після взяття міста також пережила страшні події. Цивільних людей тоді грабували просто на вулицях: забирали одяг чи взуття, жінок і дівчат нерідко ґвалтували і вбивали. Я й сама ледве уникла такої долі. Якось мама попросила мене забрати частину наших пожитків, що зберігалися у знайомої жінки. І дорогою мене схопила якась п’яна потвора у військовій формі. Тягне мене з вулиці до зруйнованого будинку, а я не боронюся, а голосно повторюю: «О, як чудово! Яка я рада! Почекай мене тут хвилинку, я зараз прийду!» Він, по очах бачу, одурів від моїх радощів і опустив руки. Тоді так дременула, що ніхто б не догнав».
«…мене цікавить коріння кожного слова, саме ядро кожного слова. Бо, скажімо, кожне слово має кущі й коріння, яке сягає в глибину, і що первинніше слово, то глибше коріння. І мені, звісно, лежать найбільше на серці ті, які мають найглибше коріння. Це первісні слова: вода, світло, ріка, вогонь, життя, – вони страшенно насичені. Для мене знак – це якийсь вищий ступінь слова, тобто за тим стоїть намагання побачити все, що тільки можливо в ньому побачити».
Згодом, у 50-х, Андієвська працювала на радіо «Свобода». У 1957 – закінчила український вільний університет за спеціальностями філософія та філологія. У 1959 – вийшла заміж за відомого критика й письменника Івана Кошелівця.
«Іван, наче лицар, чекав десять років, коли я скажу “так”. Таку шляхетність треба винагороджувати. Мені імпонувало, що чоловік був на 24 роки старшим за мене. Молоді хлопці виглядали страшенно примітивними. Жінці, яка цікавиться не тільки ліжком, важко в житті. … спочатку, як тільки побралися, нарікав, мовляв, “скільки можна малювати ті ковбаси”. Я його заспокоювала, казала, що все буде гаразд. І про те, що я написала нову книгу чи створила чергову серію полотен, чоловік дізнавався вже на відкритті виставки чи на літературних вечорах».
Як вона живе? Швидко. Устигає стільки всього, що вистачило б на кілька цілком пристойних і дуже не порожніх людських життів. Її потроху виживають із помешкання книжки й власні картини. Проте заробляти творчістю в Андієвської не виходить.
До цього часу Емма Андієвська не втратила ані хисту до життя, ані сил, ані бажання творити. Єдине, що її непокоїть – що в добі тільки 24 години.
«Коли щось по-справжньому робиш, підключаються сили, над якими ми не пануємо, вони тоді обдаровують ласкаво. Треба справжніми бути, слово має бути справжнім, бо воно магічне. Кожному своє, але хай кожен робить у житті те, що може чи хоче робити у ту секунду, коли захоче. Але треба робити по-справжньому, тоді прийде оте провидіння… Я хочу робити справжнє»
Сергій Осока
