Про неї важко писати так, як заведено писати про інших. І біографія, і мистецький шлях, і творчий стиль – усе це дуже важко вкласти в якусь сталу парадигму, у канон, у прокрустове ложе. Емма Андієвська, здається, все своє життя підпорядковується лише тим канонам, які творить сама. Вибравши своєю рідною українську мову з почуття протесту, вона весь час возить і носить за собою Україну по всьому світу. Вона використовує час ощадливо, живе скромно, а працює хоч і за власними правилами, але, схоже, не тільки для себе…
Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 року в місті Сталіно (теперішній Донецьк). Пізніше вона зізнавалася, що в дитинстві жила, наче Будда в палаці. Мати – агроном, батько – хімік-винахідник. Хороше оточення, серйозне. Але ж – початок тридцятих…
Емма росла слабенькою, і через її здоров’я родина переїхала зі Сталіно до Вишгорода, а згодом – і до Києва. Саме там Емма вперше почула українське слово.
«Єдине, в чому я згодом пішла проти волі мами, – це те, що змалку показала свій характер і почала розмовляти українською, хоч вона спершу була категорично проти. І це навіть попри те, що мамині предки – запорозькі козаки, які оселилися на Слобожанщині. Принесла цю мову мамі, а вона у відповідь: «Нє смєть! Рєбьонок омужичіваєтся!..» Бачите, вона хотіла зробити з мене панську дитину і не бажала, щоб я розмовляла «мужицькою» мовою. А я тоді про себе обурилася: «Ах так!..» І далі рішуче і вперто обстоювала своє право розмовляти саме так, як мені подобалося. Хоч досі ставилася до мов, як і всі діти, несвідомо, бо коли у школі питали національність, відповідала: «Я шахтьорка!» І це один з моїх життєвих принципів і головна мета, яку колись собі поставила: навіть якщо на всьому білому світі буду одна українкою, все одно зроблю собі Україну!» – згадує Андієвська.
Еммина шкільна наука була не такою, як у її ровесників – через погане здоров’я дівчинці доводилося навчатися здебільшого екстерном. Лежачи в ліжку, протягом одного вечора перечитувала конспекти однокласників за цілий місяць – а наступного дня все прекрасно складала! Організм давав збої, зате пам’ять – кожному б таку.
У чотири роки Емма напише свій перший вірш, у шість – зробить першу ілюстрацію. До книжки Джованні Бокаччо. А потім розстріляють батька. Без підстав. Як ворога народу. А потім почнеться війна.
«Мама взяла нас, дітей, за руку і в переддень того, як радянські війська зайняли Київ (це був кінець 1943 року), подалася на Захід. Мама не була певна, що нас не винищать – перед тим знищили батька. Він не був партійним, він був хіміком-винахідником, тому його, між іншим, і прибрали — аби його винаходи не дістались німцям».
Мати вирішила будь-що втікати на захід. Добиралися туди – і пішки, і кіньми, і сидячи на цвяхах у товарному вагоні. Мати затялася. У жодному разі вони не залишаться там, де…
«Зробити це було неймовірно важко, але ж мама! Одне слово, десь вона знайшла дядька Петю — п’янючого в дошку, але з конячиною і підводою. І ось уявіть: ми — мама, вітчим, я і мій брат — вмощуємося із клуночками на віз, і п’яний дядько періщить батогом коня. Мчимо через велике поле, яким відступають німці. Апокаліптична картина! Довкола танки, гармати, автомобілі з військовими, і поряд, де нікого з цивільних ніяк бути не може, мчить підвода з нетверезим візником».
1943. Берлін. Родина сяк-так улаштувалася жити – на «пташиних правах», на чемоданах, сьогоднішнім днем. Емма й тут примудрилася показати свій непохитний норов – навідріз відмовилася вчитися в дівчачій гімназії.
«У гімназії дівчаток навчали вишивати, причісуватись та мило усміхатись. Це не вписувалось у моє поняття освіти. Поставила питання руба – навчатимусь тільки з хлопчиками».
І зробила так, як сказала.
Щоправда, про все це легко тільки написати і прочитати. Насправді навчання давалося Еммі тяжко – особливо якщо зважити на те, що в юному віці аж цілих три роки вона була просто прикута до ліжка. Не вставала. Туберкульоз хребта. Потім ще кілька років носила спеціальний корсет.
Прагнучи трохи забути про жахливу недугу, Емма несподівано для всіх почала… брати уроки оперного співу – мала красивий і рідкісний голос – контральто. До речі, послухати її можна тут. Вона читає вірші.
Там же, у Берліні, у 1945 році бачила останні бої, спостерігала крах третього рейху. Там же – її ледве не зґвалтували.
«Після взяття міста також пережила страшні події. Цивільних людей тоді грабували просто на вулицях: забирали одяг чи взуття, жінок і дівчат нерідко ґвалтували і вбивали. Я й сама ледве уникла такої долі. Якось мама попросила мене забрати частину наших пожитків, що зберігалися у знайомої жінки. І дорогою мене схопила якась п’яна потвора у військовій формі. Тягне мене з вулиці до зруйнованого будинку, а я не боронюся, а голосно повторюю: «О, як чудово! Яка я рада! Почекай мене тут хвилинку, я зараз прийду!» Він, по очах бачу, одурів від моїх радощів і опустив руки. Тоді так дременула, що ніхто б не догнав».
Друкуватися Андієвська почала в 1949 році, у діаспорній періодиці. Першу книжку видала в 1951.
«…мене цікавить коріння кожного слова, саме ядро кожного слова. Бо, скажімо, кожне слово має кущі й коріння, яке сягає в глибину, і що первинніше слово, то глибше коріння. І мені, звісно, лежать найбільше на серці ті, які мають найглибше коріння. Це первісні слова: вода, світло, ріка, вогонь, життя, – вони страшенно насичені. Для мене знак – це якийсь вищий ступінь слова, тобто за тим стоїть намагання побачити все, що тільки можливо в ньому побачити».
Згодом, у 50-х, Андієвська працювала на радіо «Свобода». У 1957 – закінчила український вільний університет за спеціальностями філософія та філологія. У 1959 – вийшла заміж за відомого критика й письменника Івана Кошелівця.
«Іван, наче лицар, чекав десять років, коли я скажу “так”. Таку шляхетність треба винагороджувати. Мені імпонувало, що чоловік був на 24 роки старшим за мене. Молоді хлопці виглядали страшенно примітивними. Жінці, яка цікавиться не тільки ліжком, важко в житті. … спочатку, як тільки побралися, нарікав, мовляв, “скільки можна малювати ті ковбаси”. Я його заспокоювала, казала, що все буде гаразд. І про те, що я написала нову книгу чи створила чергову серію полотен, чоловік дізнавався вже на відкритті виставки чи на літературних вечорах».
Як вона живе? Швидко. Устигає стільки всього, що вистачило б на кілька цілком пристойних і дуже не порожніх людських життів. Її потроху виживають із помешкання книжки й власні картини. Проте заробляти творчістю в Андієвської не виходить.
«З літературної чи художньої праці можна прожити тільки, якщо творити спеціально для якоїсь публіки. Але тоді я була б змушена підроблятися під ту публіку, а це для мене неприйнятно. Тому я досі маловідома й малочитана»
До цього часу Емма Андієвська не втратила ані хисту до життя, ані сил, ані бажання творити. Єдине, що її непокоїть – що в добі тільки 24 години.
«Коли щось по-справжньому робиш, підключаються сили, над якими ми не пануємо, вони тоді обдаровують ласкаво. Треба справжніми бути, слово має бути справжнім, бо воно магічне. Кожному своє, але хай кожен робить у житті те, що може чи хоче робити у ту секунду, коли захоче. Але треба робити по-справжньому, тоді прийде оте провидіння… Я хочу робити справжнє»
Сергій Осока
