Першого вересня з десяток моїх знайомих у стрічках пригадували свої шкільні роки. Вони ненавиділи початок навчального року. Я ж школу любила, бо мала там свободу. Хоча зараз, аналізуючи те, що відбувалося навколо, розумію — це парадокс.
Пам’ятаєте шкільні анкети? Відповідники сучасним сторінкам у соціальних мережах. Товстий зошит, який ходив по класах і збирав секрети. Чомусь, коли я вчилася у 8 класі, усі в цьому зошиті були максимально відвертими.
Стандартні запитання про хобі й улюблений колір, звісно, нікого не цікавили. Там було кілька сторінок із таблицею. У лівому стовпчику були імена всіх учнів 8-х і 9-х класів. І навпроти треба було поставити позначку: дружу, люблю, ненавиджу.
Так от із цієї анкети я дізналася, що мене ненавидить декілька однокласниць, які вважалися популярними дівчатами. А от двом хлопцям я подобаюся. Що, звісно, спровокувало неабияку лють популярних дівчат.
За декілька днів мене й мою найкращу подругу запросили «поговорити» після уроків на територію дитячого садочка біля школи. З десяток дівчат нас обступили, а потім били. Били кулаками в живіт, ногами по стегнах. Обличчя не чіпали. Щоб не було слідів.
Того дня я багато плакала, але жодного слова не сказала вдома. Так само моя подруга. Бо були б «самі винні».
Приниження дівчат, які чимось вирізнялися, було нормою. Більшість мали прізвиська. Часом дуже образливі. Клеймо «шалава» легко прив’язувалося після будь-якої брехливої плітки.
Звісно, від знущань страждали не тільки дівчата. Але якось так сталося, що хлопцям у моєму середовищі було простіше «дати здачі». А це єдина порада, яку ми в той час чули від дорослих. Бо змалечку хлопчиків учили битися, а дівчат — бути тихими й зручними.
У нашому класі навчалася дівчинка, у якої рано виросли груди. Мої однокласники вчотирьох-п’ятьох ловили її у шкільному коридорі, затискали в кутку й мацали. Вона не пручалася й не скаржилася. Вже розумієте, чому?
Знущалися й із найрозумнішої дівчинки в класі. Привід банальний — кучеряве волосся. І з її подруги. За волосся на ногах.
Принижувати дітей дозволяли собі й учителі. Вчителька біології перед усім класом на уроці називала дівчат «драними кішками», якщо ті дозволяли собі відвертий, на її думку, одяг. А директорка школи постійно з огидою питала, чи бачили ми себе у дзеркалі.
Був учитель, який залицявся до старшокласниць і постійно коментував зовнішній вигляд учениць. До слова, він же, як тільки я випустилася зі школи, написав, що хоче намалювати мій портрет і запросив на зустріч.
Слова «булінг» та «домагання» у моєму лексиконі з’явилися дуже нескоро. Так само нескоро я зрозуміла, що часом і сама була тією людиною, яка цькувала інших. Наперед. Щоб більше ніхто не чіпав мене.
Я жила в маленькому провінційному місті й розповідаю про 2005 рік. Звісно, часи змінилися. І, на щастя, змінилися ми — люди, які виховують нове покоління школярів та школярок. Проте тема булінгу, на жаль, не втрачає актуальності.
За даними ЮНІСЕФ, в Україні 67% дітей від 11 до 17 років стикалися з проблемою булінгу, а кожен п’ятий підліток визнавав себе жертвою онлайн-знущань. Хоча деякі експерти зазначають, що ситуація ще гірша.
Окремо йдеться і про сексуальні домагання. Сестрі моєї подруги було 10, коли батьки знайшли в неї листування з людиною, яка пропонувала ляльку за «фото без маєчки». Вони спілкувалися Вконтактє. Людина під іменем і фото дорослої жінки спочатку просто вела діалог, а потім перейшла до конкретних пропозицій.
Так, ситуації, коли школярок групами б’ють на вулиці, знущаються в класі та в мережі — це все ще наша реальність. Однак я щиро радію, що проблема булінгу вже не замовчується.
Упроваджуються програми, удосконалюється законодавство. Зараз із легкістю можна знайти багато матеріалів, які вчать правильно відреагувати та вчасно допомогти. На цю тему роблять дослідження, пишуть книжки та знімають кіно. Та й серед дітей модною стає інакшість і толерантність.
На щастя, і діти, і дорослі змінюються. Моя дочка піде в школу за декілька років. Колись я розкажу їй історію про два сердечка у шкільній анкеті. Наведу це як приклад того, наскільки безглуздим було тодішнє ставлення один до одного. І запевню: що б не сталося, вона ніколи не почує від мене фрази «сама винна». Я, звісно, не зумію відгородити дитину від усього зла, але точно можу залишатися поруч. Бо головне — не тільки слухати, але й чути.
Вікторія Єрмолаєва
