Скільки разів доводилося чути: «Дівчата, не йдіть у політику – там так важко!». Або ж: «Будь мудрішою – помовч!», «Тут годиться бути чоловіку», «Тобі воно треба?». У цих «класичних» порадах, які начебто бережуть жінок, мене найбільше обурює їх масштабність, очевидність, ба – обов’язковість. Спитайте будь-яку жінку про цю «турботу», і кожна ствердно відповість, що неодноразово їй таке радили. А якщо раптом хтось заперечить, то це або приїжджі з-за кордону… або з іншої планети.
Жарти жартами, та за цими фразами видніється дуже невтішна картина. Бути лідеркою, приймати рішення на політичному рівні, економічному чи у військовій сфері, балотуватися на посаду президента – це не для українських жінок. І вже точно не смішно, коли сьогодні щораз доводиш, що такий підхід дискримінаційний, ба більше – абсурдний.
Тільки подумати, у Верховній Раді присутність жінок-депутаток за 28 років з 3% заледве дотягнула до 12%. Жінок настільки ще мало в політиці, що кожний їхній успіх легко розчиняється в тіні загалу, а кожна їхня помилка помітна і стає приводом для найсуворішої критики у ЗМІ (хіба що в той час обговорюється сукня чи підбори депутатки).
12 % – це найнижчий показник серед представництва жінок у парламенті в Європі, і один з найнижчих показників у світі. Це не просто сумна статистика. За нею – дуже практичні речі. Майже тридцять років в Україні поза увагою лишаються суто «жіночі» питання, як от материнство, здоров’я жінки, догляд за малолітніми дітьми, піклування за старими батьками.
З іншого – будь-яке питання, важливе для нашої країни та наших співгромадян, вирішувалося однобоко, без врахування досвіду жіноцтва. І як бачимо – без участі жінок поки приймалися не найкращі рішення. Ми маємо невилазні злидні, війну, незаконну анексію, скорочення населення, тотальну втому й недовіру в завтрашній день.
Одним з кроків, як залучити жінок до політичного життя країни, є добровільні партійні квоти. Їх сьогодні застосовуються в більш ніж 55 країнах світу, зокрема, в Канаді, Австралії, Німеччині, Франції, Великобританії, Іспанії, Швеції та в багатьох інших. І ріст економіки цих країн, соціальна забезпеченість громадян, рівень безпеки та впевненості в своєму майбутньому прямо пропорційно кількісному представництву жінок у парламенті (!).
Нещодавно низка громадських організацій України, деякі депутатки українського парламенту, міжнародні організації закликали керівників політичних сил та партій проявити політичну далекоглядність і сформувати списки із урахуванням гендерних квот на цих дострокових парламентських виборах. Зауважте, це не забаганка «навіжених феміністок».
Також ця вимога уже зафіксована в Законі України «Про політичні партії в Україні». Більше того, за дотримання квоти партії отримують додаткове фінансування. Поки таким солідним грошовим бонусом (10% від усього фінансування партій) може похвалитися лиш політична сила «Самопоміч». До слова, включення жінок до їхнього складу відбувалося не штучно: активних і талановитих жінок-політикинь було достатньо, щоб сформувати потужну фракцію.
Жінка в політиці – це не знецінення чоловічої ролі
Але це однозначно нові ідеї, можливості, підходи у прийнятті рішень. Це більша підтримка виборців. Ті партії, які матимуть у своєму складі паритетне представництво жінок і чоловіків, не просто оновлять парламент новими обличчями, а й зроблять його більш професійним й авторитетним у суспільстві.
…Недавно я познайомилися з дуже емоційною, але переконливою Наталією Делієвою з Асоціації жінок України «Дія». Це одеська організація, яка за кілька років стала впливовою у своєму регіоні. На початках жінки, серед яких було багато підприємиць, хотіли займатися питанням культури, освіти, вирішувати якісь підприємницькі проблеми. Але згодом активістки зіштовхнулися з тим, що, маючи навіть суперцікаві ідеї й під’ємно фінансово проекти, не могли переконати місцеву владу їх підтримати.
«Наші проблеми, наші інтереси зрозумілі більшості жінкам, аніж чоловікам. Та в місцевій раді немає з ким домовлятися, там немає жінок, які можуть приймати такі рішення», – за секунду Наталя перевела подих і ще палкіше продовжила: «Тоді ми запитали самих себе: а хто з нас хоче йти у владу? І знаєте – всі підняли руки. Ми усвідомили дуже просту річ: нам самим треба йти в політику, щоб справді мати змогу щось змінювати».
Про стереотипи і наші сумніви щодо жінок на перших позиціях можна написати, на жаль, гори книжок. Але допоки ми самі не почнемо змінювати цю застарілу «традицію», що жінка на кораблі – до нещастя, доти ми пастимемо задніх.
Тож для мене Наталина історія дуже надихаюча. Очевидно, попереду в її соратниць буде чимало перешкод, щоб таки опинитися серед тих, хто приймає важливі рішення для свого міста, області чи країни. Але вони подолають і відсутність досвіду жінки при владі, і тиск, що «берегині» мають піклуватися тільки про домашній затишок, і стереотипи, що жінка – нікудишній політик. І в тому, що їм це вдасться, я ні на хвилину не сумніваюсь.
Ірина Виртосу, Центр прав людини ZMINA
