• Home
  • Статтi
  • Безпартійна, без київської прописки, жіночої статі — як починала кар’єру Ольга Герасим’юк
Статтi

Безпартійна, без київської прописки, жіночої статі — як починала кар’єру Ольга Герасим’юк

Говорити з Ольгою Герасим’юк – легко. Пам’ятаєте «Без табу»? Ота невимушена, довірлива, часто аж до задушевності, атмосфера, що панувала в передачі «1+1», – то не від техніки, досвіду й високої професійності. То насамперед від людини. Ольга насправді вміє перейматися, жити чиїмись проблемами, допомагати. І не через те, що часто брала участь у гостро соціальних проектах. Просто така вона є.

У цьому інтерв’ю ми говорили про початок творчого шляху, про становлення, про боротьбу з догмами, канонами і стереотипами, зокрема й гендерними. Деякі факти зі своєї біографії Ольга Герасим’юк тут озвучує вперше.

Вам припало починати свою журналістську кар’єру в час, коли загалом – для початку будь-якої кар’єри – доводилося улягати деяким умовностям, чіпляти певний «паровозик», ставати під якийсь прапор, підписувати щось мало не кров’ю. Трохи знаючи ваш характер (а він у вас точно є!), хочеться спитати – як? Як можна було торувати той шлях, не йдучи на компроміси з собою? Чи все-таки доводилося йти на компроміси? 

Свою журналістику я почала фактично одразу, з першого курсу навчання – але мова не про кар’єру, а про  професію, яка потім стала способом життя й поглинула мене. Я собі її тоді відкривала, відчувши й побачивши  зсередини, бо одразу почала працювати в редакції великої й дуже популярної молодіжної газети. І те, що це сталося в часи брєжнєвізму, все одно не відміняє того, що я сказала…

Так склалося, що я взагалі в журналістику втрапила випадково – вигравши три тури конкурсу на краще оповідання, оголошеного тоді тим самим «Комсомольским знаменем», що було насправді «КоЗою». І те, що журналістика – це  не проза з поезією, і далеко не художній вимисел, я зрозуміла, щойно мене відправили в перше ж відрядження в Черкаси. Я поїхала, як тоді було це заведено – за листом, «що покликав журналіста в дорогу» – як я з’ясувала, за листом  божевільного хворого, який пообіцяв мені потім випустити нутрощі ножакою…Та справа не в небезпеці – а в тому, що журналістика виявилася надзвичайно цікавою – бо вона ввела у світ людини. Після чого я визначилася з метою свого життя – вивчати людей, пробувати разом із ними опиратися мерзенному і смакувати красиве. Пафосно звучить? Але саме так можна визначити всі ті злети й падіння, яких довелося зазнати…

Назва газети зі «знаменем» на нинішній день звучить якось страшнуватенько – але, хто пам’ятає, це була чи не найпрогресивніша на часи «перестройки» редакція, напхана інтелектуалами, віртуозами професії, дотепними, веселими людьми. Ні, звісно, над усім цим нависав ЦК комсомолу, віддавав ідеологічні накази, на одному з поверхів  нашого комбінату друку «Радянська Україна» сидів живий, абсолютно реальний дядько-цензор, до якого ми носили на вичитку шпальти перед друком, над головами висіли кгбісти в разі чого, були партзбори, де нам, безпартійним, траплялося, виносили й вироки… Про все це треба буде якось назгадувати окремо… Але «КоЗа» – це було середовище, звідки розповзалася бацила вільнодумства, таланту відчувати життя, а головне – людяності… Це – головне! Читали в Оруелла – «якщо ти відчуваєш, що людиною бути варто – хай це нічого не дає – ти все одно їх переміг»? Там було багато саме переможців.

Сталося так, що зміст, яким я жила, не заохочувався тодішньою керівною політикою в країні, і все моє майбутнє зависло одного разу  під великий і тупий знак питання. У мене на той момент були всі мітки для життєвої поразки – безпартійна, без київської прописки, жіночої статі, з критично неправильним вибором людей, із якими спілкувалася, книжкові ідеали, що пов’язували моє життя з неправильними людьми. Кожна з цих міток витікала з попередньої у списку і створювала наступну – розірвати цю ланцюжкову реакцію було неможливо. І університетський диплом із відзнакою втратив сенс, і всі мої журналістські подвиги. Я мусила втікати від обставин. І так у Полтаві якось і з’явилася стрижена «під панк», у довгій шинелі, перешитій з дідової – матроса царського флоту, нова співробітниця молодіжки, як, здається, підозрювали, дуже непевна. Але мало хто підозрював, що ще й вагітна.

Не скажу, що я була печальна. Лише один раз мені було дуже гірко – коли пізно ввечері гепнулася спиною на кригу, послизнувшись… Лежала й думала – як там моя таємна дитина? Чи замортизувала я її своїм хребтом? Повз мене пройшла пара – він ніжно підхоплював її під лікоть, щойно підбори починали ковзатися… Вони мене не бачили в темряві…

Признатися про свою вагітність я не могла з самого початку – адже хто би взяв на роботу… Я бігала у своїх ботфортах по всіх ямах, що траплялися на дорозі в сільські відрядження, тряслася у смердючих вантажівках-попутках – ніхто не мав здогадатися про справжні  причини того, що  життя моє мчало у прірву… До речі, втекти в Полтаву мені допоміг якраз працівник ЦК комсомолу, якого я ніколи не бачила – а він, як мені сказали, читав мої репортажі, і вони йому подобалися. Він «зробив дзвінок», і мене зарахували у штат.

І, коли я пізніше таки позбулася роботи, сиділа в Пирятині з маленьким хлопчиком на руках і тупо дивилася в одну точку – подзвонив наш старий чорний, деренчливий, як трактор, телефон. Дзвонила Марина, телефоністка «КоЗи»: «Оля, приїжджай на роботу». Без прописки. Без партійності. Самотня мама. З дитиною на руках. Приїжджай…

Мене викликав на роботу до Києва тодішній редактор «КоЗи» Юрій Константінов. Колишній працівник ЦК комсомолу. Між іншим письменник-фантаст. Дехто посміювався з цієї особливості. Але я досі вважаю це прекрасним знаком. Він знав усі обставини, йому, до того ж, іще й нашіптували – але Юрій Іванович, до якого я прийшла й почала було щось на своє виправдання казати, перебив мене: «Я знаю. Не обращайте внимания. Работайте».

Тим, хто не знає подробиць минулого часу, напевне, трохи незрозуміло, у чому проблема. І хай. Я рада, що це вже незрозуміло.

Я, здається, не відповіла вам про «торування шляху». Але я його не торувала – і тому мені не треба було мучитися з компромісами. Це було захопливе життя – серед надзвичайно виразних людей! Це була насолода, страх, жах, кураж – яка там кар’єра проти цього…

Коли залізна завіса впала, це стало відчутно просто зразу – вам як журналістці? Чи все-таки оті роками напрацьовані номенклатурні норми-догми-канони ще довго давалися взнаки? Якщо простіше – «свіжий вітер» повіяв зразу чи трохи перегодом?

Норми-догми-канони – вони ще й досі живі, хоч і покоління змінилися…

Мене одразу викинуло на інший кінець світу. Моя подруга професорка Марта Дичок (Торонто), тоді одна з перших молодих українок західного походження, що кинулися на батьківщину своїх матерів і батьків піднімати її, рішуче наполягла, щоби я взяла участь у конкурсі та поїхала на журналістське стажування у США. Моя англійська, вивчена в часи, коли живого іноземця ніхто не бачив, теоретично непогана, але практично марна. Мої сумніви та вагання не переконали Марту – і вона мене фактично виштовхала у світ. Я потрапила в «Gannet News Service» до людей, для яких я теж була «невідомим звіреням», вони вивчали мене, а я їх – і цей час, мабуть, створив ще один пласт мене, на якому добре будувалися подальші стосунки з мінливим середовищем, трагічним і зворушливим, важким, непідйомним часом.

Здається, завдяки моїм тодішнім колегам я укріпилася у своєму тепер уже непорушному сповідуванні прийняття світу людей «інакших», не зацементованих у догми, упередження, канони… По-друге, там я одразу потрапила в середовище, де панувала транспарентність. По-третє, повернувшись в Україну я, як мені здається, подивилася на свій світ інакше. І з того часу він для мене надзвичайно цікавий – при всіх драматичних поворотах цієї хроніки я з насолодою читаю її сторінки й пишу.

У величезному відкритому ньюзрумі (у нас це стало нормальним далеко опісля) я дивувалася, як, наприклад, Ліз, що сиділа в мене за спиною, замість погукати й сказати словами – писала мені на пошту месседж: «Чи не підемо разом на ланч?» Я згадую це зараз, коли люди сидять за одним столом на сніданку, усі втуплені в свої дівайси – й пишуть одне одному. Втім, у Вашінгтоні тоді це мало інший вигляд: отримавши від мене згоду, Ліз підхопила під руку й потягла мене до японського кафетерію. Вручивши мені тонюні японські палички, вона хитро стежила, чи я вправлюся з ними – і визнала мене за свою, коли я не здалася й почала тими спицями підчіплювати локшину. Я це робила вперше взагалі-то.

А моя кураторка була японкою. І, певно, Ліз їй доповіла про цей ланч. І Мей після роботи покликала мене до себе в гості. Ми їхали в її авто, яке мені на той час видавалося шикарним, сиділи в її просторому будинку в лісі, де вона жила сама – і я, мешканка київської комуналки, тоді особливо заскучала за приватним простором, свободою, а разом із тим чомусь написала після того якісь перші рядки про самотність, про примирення з нею і її сум

А на Passover (я тоді не знала, що це єврейська Паска– у нас її не святкували на той час, як і свою) разом із половиною ньюзруму мене запросив до себе додому дуже чудний мені перукар, що працював у цьому ж агентстві. Він вбирався в яскраві жилетки, мав доглянуте довге волосся – і був веселою подружкою тут усім.

За столом ми в нього сиділи дружно й весело, він подавав якісь традиційні страви, а потім усі перейшли до частини свята, яку я запам’ятала на все життя. По черзі кожен мав розповісти про те, з якої несвободи хоче вирватися – і як він це робить… Песах (Passover) – це ж про визволення з рабства. Я, пам’ятаю, говорила про Незалежність, бо вона ось лише щойно в нас починалася… Вони затримали мене найдовше – бо ніхто про Україну майже не знав… Повторювали за мною якісь слова, дивувалися… А останнім говорив господар – яскравий перукар. Він цього вечора вбрався в найбарвистішу жилетку. Він заплакав. Говорив, що дуже хоче мати дітей, що дуже хоче сім’ю. І що для нього, гея, цей шлях закритий… Я вперше таке чула…

Я думаю, ті сльози багато чого додали до мого сприйняття світу. В США, до речі, тоді був саме той 1993 рік, коли ухвалили закон «Не питай, не кажи» (Don’t ask, don’t tell). Тоді йшла кампанія за право для геїв служити в армії. Бо з часів Другої світової геїв виявляли й звільняли, що потім не давало їм можливості взагалі знайти роботу, бо ці відомості про них були перешкодою. У рік, коли я все це спостерігала, дійшли компромісу з категоричними прибічниками заборони – і закон «Не питай, не кажи» дозволив геям служити в армії до того моменту, коли би вони не розкрили свою орієнтацію. Про це багато писала преса, стояли дебати. Закон потім проіснував аж до 2010, коли його відмінив Барак Обама. Наступного року з’явився знову. А зараз, здається, його збирається скасувати вже Дональд Трамп. Життя – це найдраматичніший серіал. І мені судилося вже побачити не один його сезон.

Вітер змін не змітає історичні декорації назавжди – їх носить світом, переставляє з ніг на голову, і спостерігати це – неабиякий fun, насолода й біль.

До речі, певно, звідти десь тягне початок і моє уявлення про рівність. Одною з реперних точок, здається, була зустріч у колі «жінок – топів у медіа», куди я згодом теж прилетіла. Ми говорили про життя в світі, сформованому за чоловічими правилами. Про те, як, знаючи його закони, можна перемагати за рахунок того, що є лише в жінок – тонке відчуття емоції іншого, вміння залагодити ситуацію, знаючи тонкі психологічні нюанси спілкування, безстрашність, яка дана нам для того, щоби зберегти світ – починаючи з дому, з дитини, з себе, зрештою… Щось казала  Опра Уінфрі, щось –  інші, моєю товаришкою тоді стала журналістка з Колумбії, якій  вручили на цьому зібранні нагороду за мужність. Вона щойно вийшла з катівні, де перенесла страшні муки за свої статті про наркотрафік… Пам’ятаю, вона вечорами, перед сном, вела мене в сусідній ресторанчик, вчила: коли в тебе неспокій, тривожність і нерви – завжди візьми та з’їж велику порцію пасти зі свіжими помідорами… З того часу я не боюся їсти такого на ніч. Легше не стає – але я пам’ятаю її, ту мою випадкову сміливу порадницю.

Ви стояли біля витоків незалежного телебачення вже не радянського зразка. Ви власне робили те телебачення. Попервах чого було більше – «будування» нового чи все ж таки «ламання» старого? Були якісь ділянки, які ні за що не хотіли даватися змінам?

Я не люблю ламати…Будувати в мене теж не дуже виходить. Мені подобається просто говорити з різними людьми,  щось розказувати – так, як мені хочеться. З цього й складалися всі наші програми – «Проти ночі», «Версії Ольги Герасим’юк», «Хочу і буду», фільми… І якщо вони запам’яталися людям – то, значить, вдалося зробити це так, як нам хотілося! А головне, що я зараз уже бачу: здається, нам удалося свого часу розговорити суспільство, налаштувати його на те, що воно само змінювало ті обставини, які не давали нормально жити.

Я згадую всіх наших героїв – вони приходили не поплакати, а назвати вголос свої страхи й покінчити з ними. Це інших підбадьорювало. У наших студіях у публіці сиділи не статисти на гонорар – приходили люди, які хотіли бути свідками історій, хотіли брати участь – вони вчилися в наших програмах висловлюватися, реагувати, бо кожен у студії міг втрутитися в хід того, про що йшлося. Я згадую ці наші спільні «розбори польотів» із великою насолодою! І нині, розмовляючи з дуже різними людьми з дуже різних поколінь, неймовірно тішуся, коли чую – «ми чекали кожної середи о 22 вечора, коли почнеться ваша програма».

Якщо врахувати, що остання з них вийшла понад десять років тому, то це – Оскар, принаймні наш. Чути таке від зовсім молодих – особливо чудернацьке задоволення. Не раз я почула про те, що хтось, дивлячись наші програми, полюбив говорити українською мовою, а хтось став журналістом через те, що теж так хотів робити, як ми.  Кажучи «ми», я маю на увазі ту чудову нашу компанію людей, які тоді, «біля витоків» прийшли робити телебачення, не переробляючи нічого, не копіюючи когось, не купуючи формати й підлаштовуючи під тутешнє – ми просто робили все по-своєму. Здається, у нас вийшло. Ми створили тоді телебачення, яке люди любили – глядачі любили своїх ведучих, вірили їм, бо ті були до них уважні й берегли їх, не мучили обманом, старалися віднайти для глядача найцікавіше, вивірене, триста разів перевірене. Ми старалися людей не підвести. Цей час скінчився, на жаль. Але він був не марний: впевнена, ми зараз свідки тому, що найкраще – воля до свободи й відчуття гідності – проросли й пробили стіни.

 

Інтерв’ю записав Сергій Осока

Фото з особистого архіву Ольги Герасим’юк

Схожі записи

#FakeLove

admin

Жінки й діти в зоні конфлікту. Частина 2

admin

Опції статі, або Жінка у пастці свого тіла

admin

Залишити коментар