Image default
Колонки Статтi

Ніде вона не дінеться  

Двох однакових життєвих історій немає, як немає двох однакових яблунь чи річок. Але є історії типові. І нетипові. Ви вже безліч разів чули типові історії про аб’юзинг і сімейне насилля. Про співзалежні стосунки, у яких кат і жертва – наче два кінці однієї палиці, і навіть найдосвідченішому психологові важко розібратися, про що йдеться – про проблему, чи ж про якусь затаєну потребу. Фахівці часто кажуть, що іноді проблеми, пов’язані з сімейним насиллям, нагадують ракові пухлини – тільки торкни скальпелем, як одразу ж з’являються метастази.

Ми самі часом викохуємо свої хвороби й не підпускаємо до них «лікарів». Таких прикладів – мабуть, мільйони. Ніхто ж не рахував, скільки жінок живуть в аб’юзивних стосунках – хтось за інерцією, звичкою, хтось – заради дітей, ще хтось – бо не знає іншого, і вважає, що іншого насправді й не буває.

Моя подруга дитинства Світлана вийшла заміж дуже рано. Ну не так рано, щоб це порушувало межі усталеної сільської пристойності. Вийшла заміж у 18. Устигла до того закінчити якесь училище, отримала диплом чи то швачки, чи то кухаря, чи продавця. За фахом попрацювати не встигла, бо по-перше – в селі не так легко знайти роботу, а по-друге – вийшла ж заміж. Спакували нехитрий посаг – трохи постільної білизни, трохи порцеляни, як у всіх – і перевезли до обійстя нареченого. Весілля як такого не було. Здається, трохи випили, закусили й заспівали «гоп-гоп, огірочки» під виноградом – та й годі.

Наречений жив у іншому кінці села. Тамтешнє життя – у сенсі побуту та щоденних клопотів – майже не відрізнялося від того, яким жила Світлана до заміжжя. Корова, кури, свині, город, кухня. Одвічне пекельне коло. Ним ходять і не знаходять виходу мільйони наших співвітчизниць ось уже кілька століть. Звичайно ж, свекруха, головний матріарх, без дозволу якої жодна насінина не впаде в землю, жодна гривня не витратиться. Усе довкола спільне, сімейне, надбане, нагорьоване. Усе наче й нічиє.

Раз умовила чоловіка з’їздити на море. Уже майже путівку купили – свекруха влаштувала театр однієї акторки з закочуванням очей, млосними передсмертними зітханнями й питтям валеріанових крапель. Скасували. Випросила в чоловіка нові чоботи – замість тих, зношених, ще од матері привезених. Свекруха зі сльозами, при образах переконала рідню, що краще купити 50 гусенят, бо взимку точно настане голод. Лишилася без чобіт.

Через півтора роки народила доньку. До корови, курей, свиней, городу й кухні додалися ще клопоти з немовлям.

– А я все встигала, – кидала через губу свекруха. – Вася додому повертався, а в мене й у хаті прибрано, і дитина чистенька, і їсти наварено.

Десь одразу після народження маляти чоловік її вдарив. Уперше. Кулаком у груди, повні молока.

«Уперше, – подумала Світлана. – Але востаннє».

Швиденько покидала найпотрібніші речі в дитячий візок, одягла малу, нагріла молока й, незважаючи на мороз та сутінки, пішла за два кілометри в батьківську хату.

– Ніде вона не дінеться, – вмовляла сина свекруха, – вернеться. Ти чоловік. А чоловіка треба слухать.

Чоловікова рідня чекала на Світлану й тиждень, і два. На третій усім сімейством пішли повертати невістку назад. Світланин батько далі воріт делегацію не пустив:

– Вона не хоче вас бачити.

І зачинив ворота.

Десь тільки через півроку, витримавши гідну паузу, Світлана пустила чоловіка зі свекрухою подивитися на малу, а заразом і на заяву про розлучення.

Три місяці вмовляв він Світлану повернутися. На колінах. Із погрозами – підпалити їй хату або накласти на себе руки. Із присяганнями, обіцянками й благаннями. Із квітами, парфумами, косметикою й біжутерією.

– Ніде вона не дінеться, – запевняла колишня свекруха, виряджаючи сина з подарунками повертати дружину.

Світлана справді ніде не ділася. Вступила в університет заочно. Вивчилася на землеміра. Зараз очолює відділ в райдержадміністрації. Вийшла заміж. Побудували з другим чоловіком хату. Донька вже теж навчається в університеті – на землеміра. Щоліта вони їздять на море. І чоботи собі Світлана купує, коли вважає за потрібне.

– Мені ще мама тоді сказала, – розповідала Світлана якось за кавою. – Якщо раз ударив, ударить і вдруге. Я з батьком 25 років прожила – він на мене руки не піднімав. Кидай і навіть не думай вертатися.

А Світлана, одначе, каже, що спершу й хотілося повернутися. Серце гукало. Ночами плакала. Переборола себе. Не піддалася.

– І бач, на краще вийшло, – говорить, відсьорбуючи кави.

«От тобі й аб’юзивні стосунки, з яких не можна вийти», – думаю, йдучи додому.

Сергій Осока

Схожі записи

JINHA — курдська агенція новин, де працюють лише жінки

admin

Як жінки вибороли право на біг

admin

Оголошено конкурс на кращий гендерно чуйний матеріал

admin

Залишити коментар