Повага
Image default
Колонки

Без стін

Андрій малює будиночки на всіх уроках – лягає на парту головою, лівою рукою затуляється, а правою малює будиночки. Потім оточує їх щільним-щільним парканом, далі – малює річку й ліс. У кожному зошиті, на останніх сторінках – будиночки, паркани, річка й ліс. На зауваження вчительки Андрій примружується й закриває зошит.

Андрієві та пляма здається порталом

Удома в Андрія – кімната. Вона зачиняється на ключ. Батьки кілька років тому розлучалися, потім мирилися, потім ділили майно. Урешті батько зібрав свої нечисленні пожитки й пішов до іншої жінки. То був і так не рідний батько. Тепер кімната має дещо сирітський вигляд – шпалери там, де стояла шафа, темніші. Андрієві та пляма здається порталом. Він дуже часто хоче туди зайти. Найдужче – після материних «Де ти взявся на мою голову?!», «Боже, от аби я була сама, як би мені було добре!», «Їсти! Їсти! Їсти! Хай тебе перерве!»…

Андрієва мама – продавчиня в овочевому магазині. У неї дуже мала зарплата. Ящики з погано обструганих дощок лишають скабки на шкірі. Капустяний розсіл щипає мамі руки. Узимку там і взагалі майже не топиться – мамин хазяїн каже, що так овочі повільніше гниють. Мама теж не псується. Вона – молода. У неї – величезні кільця «циганських» сережок. Мама вифарбовує чубчик у білий колір, сама, у ванній. Усе волосся чорне, а чубчик – білий, ну тобто рудий. Мама фарбує чубчик, а потім довго плаче на унітазі, стрясається від ридань, поклавши махрового рушника на коліна. «Уроки вивчив!? – кидає вона Андрієві. – Дивись, бо я завтра зайду в школу! Три шкури спущу! Зароблене буде полученим, ти ж знаєш!». Мама так каже, а тоді зачиняє Андрія в квартирі, а сама йде в гості до подруги тьоті Наташі в четвертий під’їзд. Туди ще приходять тьотя Люда й тьотя Ліля. І дядя Боря. І дядя Філіп. І дядя Валєра. А син тьоті Наташі Ігор приходить натомість до Андрія. Вони вдвох до пізньої ночі грають у шашки або малюють – будиночок, річку, дерева. Зимовими вечорами Андрій особливо ретельно «будує» паркан – щоб ані щілиночки…

«Рожатиму. Якось буде»

Андрієва мама хотіла зробити аборт. Вона тоді була молода, вчилася в університеті. 40-річний викладач читав мамі вірші й запрошував на чай. У них удома, на дуже високих антресолях, біля майже порожнього фотоальбому, лежить книжка з віршами того викладача. Там є дарчий напис. «Самому солнечному созданию в этом бренном мире…». Бабуся Ліда не відмовляла матір від аборту. Навпаки – домовилася з районним гінекологом. Навпаки – найняла машину. То були червоні «жигулі». Такі червоні, що Андрієвій мамі кров ударила у вічі. Вона не змогла сісти в машину. «Рожатиму. Якось буде», – кинула мама бабі Ліді й повернулася додому.

І якось є. Коли Андрій увечері виконує домашні завдання, мама часом стоїть у нього за спиною й дивиться в зошит. Пильно дивиться. Андрієві тоді хочеться перетворитися на малесенького тарганчика і шмигнути в щілину розкладного стола. Коли Андрій помиляється, мама вихоплює зошит у нього з-під носа, б’є ним сина по голові – зошит тоненький, не боляче, просто страшно – жмакає, викидає в куток і дає новий. Іноді за один вечір у смітнику опиняється сім-вісім зошитів, у яких можна було б намалювати…

«Бестолоч! Остолоп! Надолобень! Коровам хвости крутитимеш! Водієм мусорки робитимеш! На стройці кирпичі тягатимеш, тварь!» – кричить Андрієва мама, нервово закурює, зламавши кілька сірників, і безсило падає в крісло.

… у неї одні чоботи на п’ять років, а на Андрієві все рветься, дереться й забруднюється

Після того, як Андрій уже майже перестав реагувати на вчителів у школі, маму викликали. Спершу до класної керівниці, потім – до завуча. І нарешті – до психолога. Мати сиділа, незручно притулившись до низенького столика в кабінеті. Кулаком підперла підборіддя. Сумку притулила біля чобіт. Спершу психологиня розпитувала про стосунки – чи проводять вони з мамою час разом (треба проводити!), чи мама хвалить Андрія (треба хвалити!), а потім Андрія попросили вийти.

Він навшпиньках повернувся, притулив вухо до дверей.

Мати плакала. Говорила психологині про гроші. Про холод. Про капустяний розсіл. Про те, що вона молода жінка, а в неї тільки троє трусів і два ліфчики. Запрані. Що колготи доводиться клеїти лаком для нігтів. Що в неї одні чоботи на п’ять років, а на Андрієві все рветься, дереться й забруднюється. Що він виростає швидше, ніж вона встигає купувати йому одяг. Що він «їсть як не в себе».

Наостанок мати каже: «Правда, краще б я була не рожала». А психологиня, помовчавши, підтверджує: «Так, народжувати варто тоді, коли ви в злагоді з собою й з навколишнім світом».

Далі Андрій не слухає. Біжить сходами вниз, надвір, повз шкільний сад, повз туалети – до підвалу. І поки повітря пахне гумою й старими класними журналами, Андрій витягає зошит із природознавства й малює чорний квадрат Малевича. Прямокутний бокс. Куленепробивну камеру.

Сергій Осока

Читайте також: Уривок з книги «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» Олени Стрельник

Схожі записи

Пропаганда неполноценности 

Нам потрібно деміфологізувати Стамбульську Конвенцію

Радикальні феміністки руйнують відеоігри?

Залишити коментар