Повага
Колонки

Патроніми на чатах патріархату

Кожен епізод із мого подружнього життя досі наздоганяє мене болісними тригерами. Їх у мене назбиралося на цілу книжку, і я живу з ними щодня. Із деякими вдалося порозумітися завдяки психологам. Від деяких досі охоплюють панічні атаки, прискорюється серцебиття, тремтять ноги й руки та починається безсоння. П’ять років шлюбу-помилки, яку я виправила розлученням. Я продовжую виправляти багато всього — жадібно роблю те, що забороняв чи унеможливлював чоловік, витрачаю гроші на свій розсуд, їм, що хочу, їжджу, куди хочу, спілкуюся, з ким хочу, і намагаюся не робити того, що точно не хочу.

Робота над помилками

Так склалося, що старша донька отримала моє прізвище, а молодша — татове. У період народження другої дитини мій емоційний стан був настільки пригнічений, що мені було байдуже, яким буде її ім’я та прізвище. У мене не було ні фізичних, ні моральних сил опиратися будь-якому рішенню чоловіка, як і зважати на його зради, відсутню фінансову та ресурсну допомогу. Борсалася, як так жабка, збиваючи молоко на масло, щоб не потонути. Відволікатися було ніколи: я багато працювала, допомагала тоді ще чоловікові вчитися в двох університетах, ростила дітей, змушена була жити в таких умовах, що починаю плакати тільки від згадки про них.

Щойно цю саму молодшу дитину прийняли в садочок, мені трохи розвиднилося. Я занурилася в роботу і за кілька місяців збила грудочку масла — відклала достатньо грошей, аби винайняти окрему квартиру та оплатити послуги адвоката з розлучень. Відчула, що я теж жива. І що хочу жити, а не існувати в світі забаганок і заборон чоловіка.

Як бути із прізвищем?

Цікавий момент. Перед одруженням він переїхав жити до мене в налагоджені побутові умови — квартиру зі свіжим ремонтом та новими меблями, маючи з собою тільки власний одяг. Протягом п’яти років, що передували розлученню, я планувала забрати з собою все — до найменшої дрібниці: меблі, посуд, постільну білизну врешті-решт. Але настав день Х. Коли я вже подала позов на розлучення й винайняла квартиру, одного ранку потелефонувала вантажникам.

— Коли ви найшвидше можете приїхати перевезти речі з квартири на квартиру?

— Через дві години.

От що я за дві години встигла зібрати, те й зібрала. Здебільшого це були дитячі речі. Стало байдуже на посуд, меблі, побутову техніку, хатні дрібниці. Як я спатиму на ліжку, знаючи, що на ньому спав він? Як я їстиму з посуду, з якого їв він? Куплю собі. Все куплю. Єдине, що я не зможу купити, — нову себе.

Та дечого я таки не змогла залишити в нашій спільній п’ятикімнатній квартирі, в яку більше ніколи не хочу повертатися. Прізвища молодшої дитини. Мені часто доводилося називати його — у медичних, освітніх закладах. І крім того, що це було для мене болісно, це було ще й незручно. Часом мусила доводити, що саме я, людина з іншим прізвищем, мама цієї дитини, додатково показувати свідоцтво про народження дитини, а за кордоном — ще й перекладене іншою мовою. Запитань не виникало, чи моя дитина — старша, а от чи моя молодша — так.

Патроніми як пережитки минулого

Навіть якщо не зважати на мої тригери й бюрократичні незручності, я замислилася: а чи не забагато честі татам? Навіть якщо уявити рівноправну сім’ю, де обов’язки з догляду за дитиною, хатні справи та гроші ділять порівну, у більшості дітей і прізвище, й по батькові — від тата. Що ж від мами? Від тієї, яка виносила, народила, ростила… В Україні досі здебільшого в ідентифікації людини одразу два патроніми, які ніби натякають, що жінка належить чоловікові. Для багатьох чоловіків принципово, щоб дружина й діти носили саме його прізвище.

Читайте також: Непомітні тенета аб’юзу

Але чому? Чому матері-одиначки ховають очі в РАЦСі, вигадуючи ім’я для по батькові, бо не можуть записати дитину Юліївна, Галинівна, Вірівна? Чому в суспільстві, у якому нібито вже не панує патріархальний устрій, досі існує по батькові, але не може існувати по матері? Якщо тато винятково біологічний і, крім прізвища та по батькові, не дав дитині нічого, навіщо їй нагадувати про батька  на кожному кроці? І чому я в цьому відчуваю гендерну дискримінацію?

Патроніми з’явилися в епоху розквіту патріархату — коли жінка не могла мати жодних юридичних прав без батька, чоловіка чи іншого члена сім’ї чоловічого роду. Нині ж жінка отримує з кожним роком усе більше рівних із чоловіком прав, але її ПІБ здебільшого свідчить про чоловічу лінію її батьківської сім’ї і її чоловіка — якщо вона заміжня.

Вада в законодавстві чи патріархальні традиції суспільства?

Відходять у минуле ці пережитки дуже повільно. Окрім зміни прізвища та імені, українці тільки віднедавна можуть змінити й по батькові. Поки що тільки з 14-річного віку. І тільки завдяки прецеденту. Його створила українка, яку ростив не біологічний тато. Коли вона захотіла носити по батькові й прізвище вітчима, їй довелося дійти аж до Європейського суду з прав людини, який і зобов’язав державу Україну дати можливість змінити по батькові, що до цього було анріал. Галасу наробив учинок казахської письменниці, яка змінила по батькові трьох своїх дітей на по матері. Однак такі випадки лишаються поодинокими.

Додаткову морально-психологічну травму наносить прізвище й по батькові тата, які змушена носити дитина, до котрої він застосовував насильство. Але законодавець залізобетонно хоче, щоб про такого тата дитині щоденно нагадувало її по батькові чи прізвище або все вкупі. І це не тільки вада в законодавстві, а й патріархальні традиції суспільства.

Стереотипи щодо того, чиє прізвище має бути в дитини

Перед тим, як змінити прізвище дитині, я оцінювала можливості й «закинула вудочку» у фейсбучну групу, де обговорюють права дітей. Здебільшого там ідеться про аліменти, визначення місця проживання дитини з кимось із батьків, позбавлення батьківських прав. Я спитала, чи може хтось поділитися досвідом зміни прізвища маленької дитини без згоди батька.

Коментарів було більше сотні. Багато хто писав, що це неможливо. Декому відмовляли у зміні прізвища дитини навіть у разі позбавлення біологічного тата батьківських прав. Але разом із тим, багато-хто намагався мене образити за моє прагнення дати дитині моє прізвище. Мене звинувачували, що я налаштовую таким чином проти тата дитину, намагаюся «насолити» колишньому, радили звернутися до психолога, бо якщо мене тригерить прізвище мого колишнього аб’юзера, то в мене щось не так із головою і мені треба лікуватися, виривали з контексту фрази з моїх коментарів, щоб якось мене обізвати, чи просто писали, що мені нічим зайнятись і я «дурію». Хоча були й ті, хто мене підтримували.

Читайте також: Сенс життя чи «причіп»: діти в житті жінок і чоловіків

«Мене, наприклад, не влаштовує, що дбаю про дитину я і мої батьки, і цілком природно, щоб дитина носила прізвище мого роду. Я — на боці жінки в тих умовах, коли батько ні сном ні духом не турбується про дитину, але десь дуже пишається, що є продовження його роду, яке якраз і висловлено у прізвищі дитини», — писала одна з коментаторок.

Коли я писала в коментарях до допису у вищезгаданій групі, що зі старшою дитиною в нас прізвища однакові, мене одразу підловлювали: «Ага, отже, перша дитина не його!» От таким сильний стереотип у деяких людей щодо того, яке прізвище має носити дитина.

Закиди, які довелося чути

«Хай би підросла, а тоді сама вирішила»

Так, вона ухвалить багато самостійних рішень, коли виросте. Але з цим прізвищем ще мінімум 14 років жити і їй, і мені. Багато хто вирішував міняти своє прізвище, коли виросли? Якщо не враховувати взяття шлюбу? Отож.

«Яка різниця, яке прізвище в дівчинки, якщо вона однаково його змінить?»

Не однаково. Я не міняла своє прізвище, коли виходила заміж. Друзі, колеги, люди, які знають мене по роботі, більше називають за прізвищем, а не за іменем. І в 30 рочків я вже не бачила сенсу його змінювати, аби продемонструвати світу, що одного дня «стала ребром свого чоловіка», а він, відповідно, моєю «главою».

«Не подумала про дитину»

Прав дитини я ніяк не порушила: у моїх дітей є по-батькові біологічного тата, та й іншого в них немає. Коли вони виростуть, зможуть змінити ім’я, прізвище,  може, й по-батькові. Чому б і ні, якщо й за тата, і за маму в них одна й та ж людина? Крім того, що Юліївна — цілком органічно звучить.

«Немає чим зайнятися»

Багато моїх подруг носять прізвище чоловіків, з якими давно розлучені, мають різні з дітьми прізвища, і їх це не бентежить. Але всі вони підтримали мене в моєму рішенні змінити прізвище моїй дитині. І я рада, що маю вибір — саме це запорука гендерної рівності.

***

…Мені вдалося. Служба у справах дітей стала на мій бік, комісія одностайно проголосувала за зміну прізвища моєї дитини. Звісно, враховано було думку батька дитини, який, щоправда, розповідав соцпрацівницям щось таке, чого вони не хотіли знати. Я теж не хотіла. І тільки вкотре впевнилася, що не хочу, аби моя дитина носила прізвище людини, яка навіть не з’явилася на засідання й вигадує нісенітниці про жінку, яка одноосібно і старанно ростить його дітей. Змінити всі документи було нескладно й порівняно швидко.

Юлія Фомічова

Схожі записи

«Гендерна дресура», «матріархальний расизм» та «скотомізація чоловіків»: про що захищають дисертації в Україні?

Історія бюстгальтера в буржуазну епоху

Саша Канцер

Новорічне привітання Зеленського: 30 чоловічих персонажів і одна «домогосподарка»