Їду в гості до подруги. Вона тимчасово проживає в Іспанії. І я хотіла б залишити роботу, війну, свій особистий біль в Україні, але вони безкомпромісно пакуються в мою валізу з мінімальною кількістю речей.
Коли тіло звикло бути постійно в стресі
Квиток Варшава-Валенсія на літак може коштувати дешевше, ніж багаж. Тому я оплачую лиш маленьку валізку й домовляюся з дочкою не брати із собою всіх її іграшок та книжок.
Але я бронюю одну ніч у готелі. Бо стільки разів у подорожах спостерігала, як люди через затримки на кордоні втрачали свої квитки на автобуси й літаки. Тож готель — це додаткові витрати, але гарантія того, що встигну на літак.
Я можу не взяти із собою зубну щітку, але війна зі мною. Де б я не була.
Це ще гостріше відчувається, коли стається якась нестандартна ситуація. Хоча що може бути нестандартніше за війну?
Дві доби дороги. Колись дорога з Києва до Валенсії займала якихось 5 годин і прочитання кількох статей на сайті «Повага». Тепер із собою купа некорисної їжі, павербанк, щоб підтримати розряджений телефон від ігор і соцмереж, і книженція на 600 сторінок. Пів книжки — в один бік, пів — у зворотній. І не те, щоб книжка дуже цікава. Просто це чи не єдине, що дозволяє потрапити в іншу реальність і не тонути у власних думках.
Іспанія, як завжди, зустріла розслаблено щедрим сонцем. Поступово знімаю із себе кофту, шкарпетки, викидаю по дорозі обгортки від печива й порожні пляшки з-під води, придбані в дьюті-фрі. Не дивлюся на рахунок на своїй банківській картці, звідки неминуче зникають гроші. Бо витрати на дорогу зросли. Суттєво. Але це плата за скількись-там спокійних ночей без повітряних тривог, гучних вибухів та поганих новин. Свята наївність. Тримаюся за неї міцніше.
У перші кілька днів починаю відчувати своє тіло: як воно віддає тривогу гарячому каменю біля моря. Опирається. Звикло тіло бути в лещатах стресу, не довіряє спокійному морю й розслабленим іспанцям.
Найостанніше, що відпускає, — щелепу. Нарешті не затиснута. Новий нервовий біль з’явився не так давно — у травні, коли щоночі росія обстрілювала Київ і всю Україну. Коли страх за себе і свою родину замінював сон.
…У ці кілька днів ти вже не криво всміхаєшся. А якось так, м’яко, як колись. Хоча ти вже давно забула, коли.
Коли наївно купуєш спокій, але тривога застає тебе будь-де
І в мить, коли тобі здається, що ти бодай на трохи відпустила війну, вона кидається на тебе нізвідки й б’є під груди.
…Поспішаючи з квартири, яку тимчасово орендувала, випадково зачіпаю сигналізацію. І щойно я хотіла зачинити двері, як оглушливий звук сигналу розриває спокій будинку. І зносить мене в прірву, де я й так уже майже два роки. Тривожний звук сигналізації повертає тебе в перші дні атаки в Києві, у перший страх, у перший розпач війни. І це тим жорстокіше, бо втікаєш від того світ за очі.
Відшукую хоча б щось, що могло б її вимкнути. Натискаю на всі кнопки. Біля дверей збираються сусіди. Хтось відгукнувся по селектору іспанською, я відповідаю англійською, прошу вимкнути сигналізацію, майже кричу, щоб мене почули. Перелякана дочка тулиться до дідуся. Я одним пальцем набираю меседж власнику квартири — і всім кричу про одне й теж: вимкніть сигналізацію, негайно її вимкніть…
А потім, як остання боягузка, зачиняю двері й тікаю від квартири подалі. Хай розбираються без мене.
Коли повернулася, було тихо. Але щойно відчинила двері — знову все повторилося.
Знову пишу гнівні повідомлення власнику квартири й пояснюю, який для мене це великий стрес. Бо за гроші, що я сплачую за житло, купую собі не дах над головою на кілька днів, а трохи спокою.
Зрештою якось сигналізацію вимикають, мені пишуть полотно вибачень, але це не допомагає.
Некорисний корисний стрес
…А ще з війною я дізналася про нові втрати, про які ніколи не задумувалася.
Мені стало важко пізнавати щось нове. Бо пізнання нового — це стрес. Колись читала, що це корисний стрес. Але із суцільними тривогами ти втікаєш і від корисного стресу. Аби тільки не чіпало тебе нічого.
Тут, в Іспанії, я вже втретє. І ловлю себе на думці — повернуся сюди ще раз. Не тільки тому, що тут немає війни й тепло.
Бо сюди натоптана дорога, це те, що вже знайомо. Я знаю дорогу, як дійти до моря. Знаю, де магазин, у якому можу самостійно обирати продукти – і для цього мені не треба ні з ким спілкуватися. Мене не дратує іспанська: я її не розумію, тож вона – як музика з радіо, яке забули вимкнути.
Усе моє оточення тут — це дочка, мій тато, подруга та її син. І цього достатньо.
Інколи спостерігаю за собою й не впізнаю себе. Раніше так легко було зірватися й поїхати в невідоме — Казахстан, Йорданія, США, Соловки… І всюди був для мене простір і час.
Я докладала зусиль, щоб вивчити мови, познайомитися з купою людей, занурювалася в чужі культури й багато чого вчилася. Усе це потім я могла монетизувати. Нові проєкти, цікаві інтерв’ю з героїнями, творчі колоборації з колегами. Купа енергії й відчуття корисності. А ще це давало мені фінансову незалежність.
Зараз — не руште моїх кіл. Тільки те, що знайоме, тільки те, що перевірене, тільки те, що можу контролювати. Але це не можна обернути на суспільну користь. Лиш тримаєш себе в купі, щоб світ не кинувся рятувати ще й тебе. Бо точно є ті, кому підтримка важливіша.
Невидимі втрати
…Я вдома, в Україні. Міцніше обіймаю дочку, яка прокинулася від страшного сну. Дочка заснула, а я вже — ні. Іду на кухню, вмикаю чайник і комп’ютер. Пишу. Це те, що в мене не відібрала війна. А значить я можу свідчити проти неї. Що ця жорстока війна проти України, українських жінок і чоловіків – це не тільки вбивства найрідніших людей, руйнування пам’яток культури й пам’яті українців, відкидання країни економічно на кілька десяток років назад, зруйноване дитинство дітей.
Серед невидимих втрат — брак сил пізнавати нове. Не пошук креативних рішень, а хода по колу. Не прагнення здивувати себе і світ, а єдине бажання — дайте мені спокій.
Це те, що Україна може відчути в майбутньому: їй доведеться знову надто швидко бігти вперед, щоб наздогнати те, що країнам без війни дається само собою.
І це те, що може відкидати жінок назад: бо є сили дбати лиш про родину. Цього мені, освіченій жінці, з професійно успішним досвідом, замало.
Але сьогодні я піклуюся про тих, кого люблю, і роблю тільки те, що добре знаю. На більше я поки що не здатна.
Ірина Виртосу
