«Я згодна. Як одна жінка, яка не вірила у шлюб, таки вийшла заміж» — це захоплива мандрівка-дослідження, у якій Елізабет Ґілберт із притаманною їй відвертістю, вдумливістю та гумором шукає для себе відповіді на одвічні питання про стосунки, намагаючись змиритися зі складним інститутом шлюбу.
Чи не вимагаємо ми занадто багато від кохання, обтяжуючи його надмірними сподіваннями? Як так стається, що сімейне життя зазвичай перетворюється на важку працю? Чому в сучасному світі, де формальності вже не настільки важливі, ми й далі відчайдушно хочемо мати той штамп у паспорті? На всі ці питання Елізабет Ґілберт відповідає у виданні «Я згодна», що є продовженням «Їсти, молитися, кохати».
Часом відповіді, які знаходить авторка, досить несподівані й неоднозначні. Часом породжують багато наступних запитань, а часом — не такі романтичні або навіть очевидні, як можна було б припустити. Та попри це, одна жінка, яка не вірила в шлюб, таки погоджується одружитися!
«Повага» з дозволу видавництва Старого Лева публікує уривок із книги.
Шлюб і сподівання
Після нічного переїзду з Ханóю на брудному поїзді-тарадайці совєтських часів ми з Феліпе добралися до одного містечка. Вже не пам’ятаю, чому ми поїхали саме туди. По-моєму, його нам порекомендували молоді туристи з Данії. Хай там як, а після подорожі брудним поїздом-тарадайкою на нас чекала довга подорож брудним автобусом-тарадайкою. Врешті автобус висадив нас на кордоні з Китаєм у неймовірно красивому місці — далекому, зеленому, дикому. Ми знайшли готель і, коли вийшли прогулятися містечком розім’яти ноги після довгого переїзду, до мене підійшла та дівчинка.
Пізніше я дізналася, що їй дванадцять років. Дівчинка була мініатюрніша за всіх її американських ровесниць, яких я бачила. І надзвичайно вродлива. Її шкіра була темна і здорова, волосся блискуче й заплетене в кіски, а худорляве тіло у короткій вовняній туніці — міцне і зграбне. Стояли спекотні літні дні, але її литки огортали яскраві вовняні легінси. Дівчинка нетерпляче тупотіла, взута у дешеві пластикові сандалі. Вона ще давніше крутилася навколо нашого готелю — я помітила її, ще коли ми заселялися, — і тепер наважилась підійти до мене, як я вийшла надвір сама.
— Як вас звати? — запитала дівчинка.
— Ліз. А тебе?
— Май, — відповіла вона. — Можу написати вам на папірці, щоб ви знали, як моє ім’я пишеться.
— Ти так добре розмовляєш англійською, — похвалила я її.
Вона знизала плечима.
— Ну так. Я часто спілкуюся з туристами. А ще я знаю в’єтнамську, китайську і трохи японську.
— А як же французька? — жартома спитала я.
— Un peu, — відповіла дівчинка, лукаво зиркнувши на мене. А тоді спитала: — Звідки ви, Ліз?
— З Америки, — відповіла я і знову задля жарту — бо я ж бачила, що дівчинка місцева, — запитала: — А ти звідки, Май?
Вона зрозуміла, що я жартую, і вирішила підхопити жарт.
— З маминого живота, — відповіла вона, і я тут же закохалася в цю малу.
Май справді була з В’єтнаму, але пізніше я зрозуміла, що вона ніколи б не назвала себе в’єтнамкою. Вона походила з народу хмонг — невеликої, гордої етнічної меншини (антропологи називають таких «корінними народами»), що живе у найвищих горах В’єтнаму, Тайланду, Лаосу й Китаю. Хмонги, як і курди, ніколи не почувалися своїми у країнах, де живуть. Вони залишаються одним із унікальних незалежних народів — кочівники, оповідачі історій, воїни, вроджені антиконформісти й жахливе прокляття для всякої держави, яка спробує ними керувати.
Щоб зрозуміти, яким нереальним здається те, що хмонги досі живуть на нашій планеті, уявіть собі, що індіанці могавки досі мешкають у штаті Нью-Йорк так, як багато століть тому: одягаються у традиційні костюми, розмовляють своєю мовою і категорично відмовляються асимілюватися. Тому опинитися у селі хмонгів на початку двадцять першого століття було справжнім дивом анахронізму. Їхня культура є рідкісним віконцем, крізь яке видно, як людство жило колись. Словом, якщо вас цікавить, як жили ваші родичі чотири тисячі років тому, подивіться на представників народу хмонг.
— Послухай, Май, а хочеш бути сьогодні моєю перекладачкою? — запитала я.
— Навіщо? — відповіла вона.
Хмонги славляться своєю прямотою, тому я теж відповіла прямо:
— Мені треба поспілкуватися з жінками у селі про шлюб.
— Навіщо? — знову запитала дівчинка.
— Бо я скоро виходжу заміж і хотіла би почути якісь поради.
— Ви застарі для заміжжя, — доброзичливо зауважила Май.
— Ну, в мене і хлопець старий, — відповіла я. — Йому п’ятдесят п’ять.
Вона уважно глянула на мене і, тихенько присвиснувши, сказала:
— Ого. Ну то йому пощастило.
Не знаю, чому Май зголосилася допомогти мені. З цікавості? З нудьги? Сподіваючись, що я їй дам за це трохи грошей? (Я, звісно ж, дала.) Хай там що нею керувало, вона погодилась. Ми піднялися крутим пагорбом і дійшли до хатини з каменю, в якій жила Май, — маленької, потемнілої від сажі, лиш з кількома віконцями, через які проникало тьмяне світло. Вона стояла в одній із найгарніших долин на березі річки, які можна собі уявити.
***
Май завела мене в дім і познайомила з групкою жінок. Кожна жінка чимось займалася — плела, готувала, прибирала. З них усіх мене найбільше заінтригувала бабця Май. Я вперше бачила таку радісну, реготливу бабцю, беззубу й метр із капелюхом на зріст. Я чомусь дуже її смішила. Вона дивилась на мене і без кінця реготала. Насадила мені на голову високого капелюха — з тих, які носять хмонги, — тицьнула на мене пальцем і як зарегоче! Потім вклала мені на руки немовлятко, тицьнула пальцем і знову — ха-ха-ха! Далі накинула мені на плечі розкішну традиційну шаль, пальцем показала і — го-го-го!
Мене її реакція, до речі, анітрохи не зачепила. Я вже давно переконалася: коли ти чужинка-гігантка і припхалася в далеку, незнайому тобі культуру, то бути об’єктом для насмішок — це практично твоя робота. Це найменше, що ти можеш зробити як чемна гостя. Чесно вам кажу. Незабаром до будинку зійшлися ще жінки — сусідки й родички. Вони також похвалилися мені своїми плетеними виробами, поначіпляли мені на голову капелюхи, поклали на руки купу немовлят, потицяли на мене пальцями й досхочу насміялися.
Май пояснила, що вся її родина — майже дванадцятеро людей — живе в цій одній хатині на одну кімнату. Усі спали разом на підлозі. З одного боку була кухня, з іншого — пічка на зиму. На горищі над кухнею зберігався рис і кукурудза. Свиней, курей і водяних буйволів теж тримали неподалік. Усамітнитися в цій хаті можна було тільки в одному місці — і те було завбільшки як комора, де тримають віники зі швабрами. Пізніше я прочитала, що саме там дозволяють спати молодятам перші кілька місяців після весілля, щоб ніхто не бачив їхніх сексуальних експериментів. Та після короткого періоду усамітнення молода пара вертається до решти родини і до кінця життя спить разом зі всіма на підлозі.
— Я казала вам, що мій тато помер? — запитала Май, показуючи мені дім.
— Дуже співчуваю, — відповіла я. — Коли це сталось?
— Років чотири тому.
— А від чого він помер, Май?
— Він помер, — незворушно повторила вона, і на цьому розмова скінчилась. Її батько помер від смерті. Так, напевно, як помирали всі люди, перш ніж ми дізналися про всякі «чому» і «від чого». — На його похоронах ми з’їли буйвола.
На цих словах її лице відобразило суміш емоцій: смуток через втрату батька і радість від згадки про те, як добре смакував буйвол.
— Твоя мама почувається самотньо?
Май зітнула плечима.
Тут важко було уявити самотність. Так само як неможливо було уявити, де в цьому переповненому, тісному домі можна відшукати ту щасливішу сестру-близнючку самотності — приватність. Май і мама жили у постійній близькості з цілою купою людей. Мене вже не вперше за роки мандрів вразила думка про те, яким ізольованим здається у порівнянні сучасне американське суспільство. Там, звідки я родом, поняття «сім’ї» звузили настільки, що у великих, широких, всеохопних кланах народу хмонг ніхто б у ній ніякої сім’ї не впізнав. Сучасну сім’ю на Заході треба досліджувати під мікроскопом. Двоє, інколи троє або четверо людей метушаться у величезному просторі, де кожен має свою фізичну і психологічну територію й де кожен проводить більшу частину дня геть окремо від інших.
Я не кажу, нібито всі атрибути «звуженої» сучасної сім’ї конче погані. Якщо жінки народжують менше дітей, їхнє життя і стан здоров’я, безперечно, поліпшуються — а це серйозний удар по привабливості жвавої кланової культури. Крім того, соціологи давно сказали, що коли стільки родичів різного віку живуть разом так близько одне від одного, випадків інцесту й розбещення більшає. У великій юрбі важко встежити за всіма чи захистити кожну особу — не те що особистість.
Але і в наших сучасних, суперприватних і відгороджених оселях теж, безсумнівно, щось втрачається. Я спостерігала за тим, як жінки з народу хмонг спілкуються між собою, і думала, що еволюція нуклеарної сім’ї на Заході, все меншої і меншої, додала напруги сучасному шлюбу. Наприклад, у спільноті хмонгів чоловіки й жінки проводять не так вже й багато часу разом. Так, у тебе є партнер чи партнерка. Так, ви займається з ним чи з нею сексом. Так, ваші долі пов’язані. Так, цілком можливо, ви кохаєте одне одного.
Але поза тим життя жінок і чоловіків досить чітко розділені й вони мають різні гендерно обумовлені обов’язки. Чоловіки працюють і спілкуються з іншими чоловіками. Жінки працюють і спілкуються з іншими жінками. Ось конкретний приклад: того дня я не побачила в будинку Май жодного чоловіка. Не знаю, чим займалися чоловіки (обробляли город, пиячили, балакали, грали в карти), але вони робили це деінде, разом з іншими чоловіками, окремо від жіночого всесвіту.
Тобто якщо ти жінка-хмонг, то не особливо розраховуєш, що твій чоловік буде твоїм найліпшим другом, найближчим повірником, психологічним порадником, інтелектуальним рівнею і втіхою у сумні часи. Зате жінки з народу хмонг отримують чимало емоційної поживи й підтримки від інших жінок — сестер, тіток, матерів і бабусь. Жінка-хмонг має багато голосів у своєму житті, багато думок та емоційних опор. Простягни руку — і натрапиш на родичку, а коли жіночих рук багато, життя — справа дуже серйозна — стає трохи легшим.
Урешті-решт усі вітання було висловлено, усіх немовлят погойдано, а увесь сміх затих і перетворився на ґречну увагу. Ми посідали. Май була моєю перекладачкою. Спочатку я попросила бабцю розповісти мені про шлюбні церемонії народу хмонг.
Усе доволі просто, терпеливо пояснила бабця. Готуючись до традиційного весілля, родина нареченого обов’язково мусить прийти до будинку нареченої, щоб домовитися про все, визначити дату і скласти план. У той день завжди ріжуть курку, щоб задовольнити духів предків. Напередодні весілля вбивають мало не стадо свиней. Влаштовують бенкет, і з усіх навколишніх сіл сходяться гості. Обидві родини скидаються грошима. До весільного столу рушає ціла процесія, а родич нареченого несе парасолю.
На цьому я перебила бабцю й поцікавилась, що символізує парасоля, але моє питання тільки збентежило її. Напевно, через те, щó символізує слово «символізує». Парасоля — це парасоля, сказали мені, а несуть її тому, що на весіллях завжди носять парасолі. Ось чому. Так є і так було споконвіків.
Прояснивши питання з парасолею, бабця взялася пояснювати традиційний ритуал викрадення. Це давній звичай, сказала вона, але тепер його практикують не так часто, як колись. Та все ж він існує. Наречених викрадають — деколи з попередженням, деколи без — і везуть на поні додому до нареченого. Цей процес чітко організований і може відбутися лише в певні вечори під час року, на святкуваннях після ярмарку. (Не можна просто так взяти й викрасти наречену, коли заманеться. Діють певні правила.)
Викраденій дівчині дають три дні пожити з родиною викрадача, щоб визначитися, хоче вона виходити заміж за цього хлопаку чи ні. А далі, повідомила бабця, зі згоди дівчини відбувається весілля. У рідкісних випадках, коли викрадена наречена не приймає свого викрадача, їй дозволяють через три дні вернутися до своєї родини і про ту затію забувають. Досить помірковано, як на викрадення.
Розмова набула по-справжньому дивного характеру для мене — і для всіх присутніх у кімнаті, — коли я попросила бабцю розповісти мені про власний шлюб. Я хотіла почути її особисту історію та емоції. Але щойно я спитала ту літню пані: «Що ви подумали про свого чоловіка, коли вперше його побачили?» — все пішло не так.
На її поморщеному лиці з’явився здивований вираз. Я вирішила, що бабця — чи, може, Май — не зрозуміла мого питання, тому переформулювала:
— Коли ви зрозуміли, що хочете вийти за нього заміж?
Але й це викликало ввічливе зніяковіння.
