На 30-річчя Незалежності підбиваються найрізноманітніші підсумки, зокрема в кіні. Я пропоную сьогодні згадати найкращі фільми, зняті українськими режисерками.
Кіра Муратова, «Три історії» (1997)
«Три історії» – один із найкращих фільмів Муратової. Водночас він спантеличує, навіть лякає. Тим цікавіше спробувати заглибитися під поверхню першого шокуючого враження.
Отже, головна героїня однієї з новел убиває жінок і могла б називати себе інакше. Проте вона обрала для себе ім’я шекспірівської Офелії, «безневинної потопельниці, найчистішої й найпрекраснішої».
Мотиви в неї прозорі. Медсестра, яку кличуть Офою або Офелією (Рената Литвинова), працює в реєстратурі пологового будинку, має справу лише з паперами, пацієнтів «не торкається», не любить ані чоловіків, ані жінок, особливо породіль, які відмовляються від власних дітей – так, як колись учинила її мати. Спочатку Офелія сходиться з юною дівчиною (Наталя Бузько), яка покинула щойно народжене немовля. Гуляє з нею містом, принаджує до під’їзду й душить панчохою. Потому, діставши доступ до лікарняного архіву, вистежує нарешті свою матір – Олександру Іванову, вулиця Квіткова, будинок 25, квартира 5, – і зіштовхує з пірсу в море безтурботним одеським ранком.
Ключ до розуміння цього сюжету – колір. Експансія червоного починається з двох акцентів: Офині губи й манікюр. Далі – пурпурова сумочка на побаченні з надокучливим лікарем; «я люблю білий, я люблю чорний, я люблю червоний». Героїню Бузько Офа душить у криваво-червоних шкіряних рукавичках. У ранковій сцені на пірсі вона вже вбрана в яскраву багряну сукню, як і Іванова з вулиці Квіткової.
На театрі Офелії не дають кольорів такої інтенсивності, адже вона – ідеальна жертва. Натомість медсестра в «Трьох історіях» – месниця, нападниця без жодного натяку на віктимність. Риторика кольору призводить до того, що червоний стає чітко зафіксованою образною прикметою нарівні з іменем: згадуючи про цю «Офелію», ми говоримо про «червоне» – до того ж, оскільки в медично-кримінальному сюжеті найближче значення червоного – кров, то й убивця обов’язково вбирається в червоне. Твердження очевидного дає гіперреальний ефект, що межує з ірреальним: занадто прямо, аби бути правдою.
Поєднуючи з червоними барвами ім’я шекспірової героїні та специфічні інтонації й пластику виконавиці (гра Литвинової – суцільна театральність), отримуємо симуляцію з бентежно відкритим кодом. У цілісній структурі образу червоне відіграє роль напису на картині Рене Магрітта «Це не люлька». Адже це лише кіно. Значить, не завдано жодної шкоди. Не пролито ані краплі крові. Це не Офелія. І це не вбивство. Заспокійливий сигнал – і пастка стискає здобич.
Надія Парфан, «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» (2019)
Авторка фільму Надія Парфан (народилася 1986 року в Івано-Франківську) — культурологиня, громадська активістка, кураторка різножанрових мистецьких проєктів, співзасновниця Міжнародного фестивалю кіна й урбаністики «86». Уперше спробувала себе в режисурі 2014 року.
Матеріал для повнометражного дебюту в Надії був під рукою: її мати працює на підприємстві, згаданому в назві фільму. Проте головний герой – голова профспілки Івано-Франківськтеплокомуненерго Іван Васильович. Коло його обов’язків доволі широке, але найулюбленіше заняття — профспілковий хор, у якому співають диспетчери, слюсарі, ремонтники, бухгалтери. Хор злагоджений, здобуває призові місця на змаганнях. Репертуар — народні пісні.
Надія будує фільм на конфлікті між комунально-побутовою прозою та пісенним ритуалом. Перша, утім, повна власних сюрпризів, а інколи й відвертого абсурду на кшталт гарячої дискусії щодо участі у змаганнях із перетягування канату. Розмови по прямій лінії з розлюченими споживачками та споживачами компослуг — узагалі апогей чорного гумору. Власне ж «комуналку», всі ці котельні й підвали, труби й бойлери режисерка представляє в дещо потойбічній стилістиці. Що, втім, аж ніяк не приховує жахливого становища всього цього хазяйства; місцями воно на фільм жахів і схоже.
І тим – на контрасті – яскравіші хорові сцени.
Фінал сумовитий: Васильович іде на пенсію, і проводжають його піснею просто в цеху.
Загалом у Надії вийшла місцями зворушлива, місцями смішна, переважно захоплива оповідь про комунальне підпілля завбільшки з країну — про яке ми, пересічні споживачі, майже нічого не знаємо. Тобто не знали. Дотепер.
Ірина Цілик, «Земля блакитна, ніби апельсин» (2020)
Назва повнометражного дебюту Ірини Цілик – цитата з вірша французького сюрреаліста Поля Елюара.
Сюрреалізм — це суміщення несумісного, це речі не на своїх місцях. Що, власне, й коїться під час війни. Цілик відстежує життя багатодітної родини в Красногорівці — донбаському містечку, яке постійно перебуває під обстрілами. На Анні Гладкій, яка сама ростить чотирьох дітей — Мирославу-«Миру», Настю, Владю й Стасика, — війна лежить особливо тяжким тягарем. Мирослава готується до вступу на кінофакультет й паралельно робить фільм про життя сім’ї, залучаючи до процесу родичів, сусідів і навіть українських військових.
Аня та її діти живуть усупереч жаху й абсурду, у які Красногорівка занурена вже шість років. «Війна — це порожнеча», — каже Мирослава. Проте в її домі сміються, фільмують, музикують, граються з котами й черепахою, яка з’являється в найнесподіваніших місцях.
А ще ховаються всією родиною в підвалі — не від обстрілу, а заради зйомок-реконструкції того, як пережили обстріл. Відданість Мири кіну — це того штибу пристрасть, що рухає гори. Місто з його простріленими стінами саме по собі красномовна декорація, яку Мирослава використовує на повну; але Анна з дочкою (повноцінні співавторки) постійно сперечаються: чи дати загальну панораму руйнувань, чи просто показати людей, які йдуть серед руїн. Кіно для них – настільки ж спосіб пригадування, наскільки й терапія; воно так само глушить війну, як і архівує її.
Фільмування фільму — історія не нова; проте Ірина вибудовує на цьому прийомі прецікавий візуальний сюжет. Зйомки тривають у різних ритмах, інколи дотикаються — і тоді дві кінореальності стають нерозрізненними, ці точки злиття породжують додаткове структурне напруження, що пронизує «Землю…» Щось на кшталт оптичного лабіринту: фільми відбиваються один в одному; війна відбивається у фільмах; усе відбивається на сітківках свідків — заручниць війни. Саме тому Цілик відвертає об’єктив від екрана з матеріалом Мирослави після титру «2014» і зосереджується винятково на очах глядачок. І цих поглядів цілком досить, аби зрозуміти все і про Красногорівку, і про людей у ній.
Наталія Ворожбит, «Погані дороги» (2020)
Наталія Ворожбит – відома українська драматургиня і сценаристка, лауреатка літературної премії «Евріка» за п’єсу «Галка Моталко» (2004) та премії «Women In Arts» (2020).
В українському кіні Ворожбит активно працює останні два роки, але знов-таки, як драматургиня. Вона написала сценарії до картин «Кіборги» та «Дике поле» й до серіалу «Спіймати Кайдаша».
Варто подиву, що не маючи режисерського доробку, Наталія одразу дебютувала з успішним повнометражним ігровим фільмом, що отримав на Венеційському фестивалі приз журі Тижня критики за найкращу новаторську картину.
Власне «Погані дороги» складаються з п’яти новел. Кожна з них витримана у своїй атмосфері, кожна – крок у все більшу темряву. По суті, «Погані дороги» – це такий собі спуск по спіралі в пекло.
Щоправда, у всіх історіях – умовні гепі-енди. Потерпілі рятуються, зло або покаране, або відступає. Але від цього не легше.
Адже жінки тут незмінно потерпілі. Невидима Людка, яка шукає порятунку від самотності та горя на блокпосту. Трійця дівчат, які тягнуться до дорослих чоловіків у формі, намагаючись знайти не так навіть секс, як бодай якийсь захист у нелюдському краєвиді «сірої зони». Юля, багаторазово принижена й побита ґвалтівником, знаходить порятунок, удало імітуючи закоханість і чекаючи миті, аби завдати удару у відповідь. Тетяна, яка через переохолодження втратила здатність до повноцінного статевого життя, але настільки прив’язалася до вже одруженого командира, що навіть не хоче блокувати його телефон, захоплений бойовиками, які шлють їй погрози. А занадто сумлінну вбивцю курки рятує щасливий випадок.
По суті, Ворожбит проводить сеанс кінематографічного психоаналізу. Вона виявляє й розбирає наші великі й малі травми – і робить це точно, безжально й майстерно. Як наслідок, її послання стає загальнолюдським: «Погані дороги» – про війну як таку – найгіршу з доріг, яка калічить передусім жіночі життя.
Аліна Горлова, «Цей дощ ніколи не скінчиться» (2020)
Аліна Горлова народилася 1991 року в Запоріжжі. Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення. Будучи студенткою, зняла низку короткометражок, а популярність їй приніс повнометражний дебют «Явних проявів немає» (2018). Ця історія про боротьбу ветеранки російсько-української війни Оксани Якубової з посттравматичним стресовим розладом після повернення з фронту здобула чотири нагороди на фестивалі DocuDays UA, нагороду «за видатну східноєвропейську картину» на фестивалі DOK Leipzig (Німеччина) та була номінована на премію Української Кіноакадемії «Золота Дзиґа».
Проєкт «Цей дощ ніколи не скінчиться» створювався майже чотири роки в копродукції України, Латвії, Німеччини й Катару. Головний герой фільму, знятого в чорно-білому зображенні й розбитого на глави – від 0 до 9 і потім знову глава №0 – Андрій Сулейман, син сирійського курда й українки, який утік від війни на своїй батьківщині на Донбас і там знову опинився на війні. Ми спостерігаємо, як Андрій бере участь у волонтерському русі «Червоного хреста» на лінії поділу, як він провідує родичів в Німеччині й Іраку, як намагається поховати передчасно померлого батька на рідній землі. Однак ця суто приватна хроніка розгортається на тлі цивілізаційного пейзажу, змальованого режисеркою як безперервний цикл лиха й протистояння лиху, як травмуючий рух по колу, що не має кордонів: цього дощу справді не зупинити. На думку рецензента сайту Moderntimes.review: «Окрім майстерної режисури, є центральне питання, яке проходить через «Цей дощ ніколи не скінчиться» і попередній фільм «Явних проявів немає». І саме це питання робить обидва фільми такими переконливими: що спонукає людину служити країні, яка не завжди цінує жертву? Це головоломка, навколо якої камера Аліни Горлової танцює, але ніколи не вирішує її остаточно».
На найбільшому фестивалі документального кіна IDFA в Амстердамі стрічка Аліни Горлової отримала нагороду «Найкращий повнометражний фільм» у секції «Перша Поява».
Дмитро Десятерик: «День» – спеціально для «Поваги»
Фото: ТСН, supportyourart.com, the-village.com.ua, tyzhden.ua
