Небезпечно посягати на «святе». Особливо коли це толерувалося й замовчувалося суспільством і від того переросло в норму. «Слухай, ну так завжди було», «нічого ти з цим не зробиш», «та всі про це знають», «так було і буде». Ці та схожі фрази людям дуже потрібні, щоб захистити себе. Щоб виправдати свою байдужість і нічого чужорідного не впустити у свою зону комфорту і свій звичний плин життя.
Так, домагання в театрі чи театральних вузах були завжди. Про це розповідають актори, режисери, а також люди, дотичні до професії. Талановитим актрисам дають другорядні ролі або й узагалі можуть не брати у вистави, якщо вони відмовили режисеру. Ну щоб показати, хто тут головний і як у цьому світі, дитинко, усе працює. Практика щодо сексуальних домагань чи спонукань до інтиму з боку людини, від якої залежить твоя кар’єра, доволі поширена в театрі, кіно, на естраді. Так само, як і мовчання про це. І тривати це мовчання може 3 роки, 23 чи 43.
Психологи називають це феноменом плюралістичного невігластва. Це коли значна кількість сторонніх спостерігачів не здатні допомогти жертві, коли вона того потребує. Вони просто спостерігають і нічого не роблять. Але чому?
Поки злочинець убивав жінку, за цим спостерігало 38 її сусідів
Розкажу вам показову історію вбивства 30-річної Кетрін Дженовезе в районі Квінс у Нью-Йорку. Це сталося в 1960-х. На жінку напали, коли вона поверталася додому з роботи, ішла своєю вулицею. Столичний редактор «Times» Абрахам Міхаель Розенталь, розмовляючи з комісаром поліції міста, виявив приголомшливі подробиці. Поки злочинець убивав жінку, за цим спостерігало 38(!) її сусідів, і ніхто з них пальцем не поворухнув, щоб зробити щось для її порятунку. Убивця ганявся за нею й наздоганяв тричі, завдавав їй ударів ножем. Увесь цей час Кетрін Дженовезе голосно кричала. Ніхто з 38-ми свідків не подзвонив у поліцію. Лише коли мертва жінка вже замовкла, один сусід таки набрав номер поліції. Щоправда, було вже пізно.
Стаття Розенталя настільки шокувала читачів, що суспільство почало обговорювати, чому ж воно, суспільство, таке байдуже і коли ця байдужість стала нормою. Навіть самі свідки вбивства були собою здивовані. Більшість із них говорили одну фразу: «Я не знаю. Я просто не знаю». Декілька людей сказали, що «були перелякані» або «не хотіли вплутуватися». Психологи й біхевіористи почали вивчати цей феномен, науковці – писати дослідження, режисери – знімати документальні фільми. Тоді почало виходити багато статей у пресі про суспільну апатію, спричинену життям у великому місті (нагадую, це про Нью-Йорк), телебаченням чи ще чимось. І для людей єдиний спосіб захиститися від вторгнення на власну територію – це ігнорувати проблеми оточуючих і не влазити в них.
Скривджені жінки повинні мовчати, бо вони жінки і їхні голоси нічого не варті
І все ж пояснити, чому 38 свідків не допомогли жінці, змогли професори психології Бібб Латане і Джон Дарлей. Причин дві. Перша – свідків було занадто багато, через це особиста відповідальність кожного знижується. «Можливо, хтось уже подзвонив у поліцію», «можливо, хтось уже вибіг на допомогу», — оскільки всі думають, що хтось допоможе або вже допоміг, ніхто не допомагає.
І друга причина – більш психологічно тонка, але ви, ймовірно, зараз упізнаєте себе. Дуже часто критична ситуація не здається аж настільки критичною. Ну, наприклад, лежить собі чоловік на дорозі без свідомості – п’яниця. Чути гучні крики й удари за стіною – та то сусіди так завжди стосунки з’ясовують. Заявляє про домагання чи зґвалтування – та ж сама винна, бо одяглася так/зайшла в квартиру/знала, на що йшла/язик занадто довгий/вона просто мститься. І в таких випадках – як стверджують психологи – людині властиво озиратися на інших – а як же реагують усі, вона шукає соціального доказу, що це добре або це погано, що це може бути небезпечно, а тут треба підтримати чи допомогти. А суспільство що про це каже? А сусіди? А преса? Нам критично важливо мати цей соціальний доказ, щоб не виглядати аутсайдером. Страх бути викинутим із умовної громади психотерапевти відносять до одних із найбільших фобій, які нам дісталися ще з первісних часів. Бути викинутим із племені часто означало смерть. Тому ми живемо й погоджуємося з багатьма речами, які нам подобаються чи не подобаються, лише з причини «бо так живуть усі», щоб лише залишатися в цій своїй знайомій громаді.
Сексуальні домагання, як і будь-яке насильство, патріархальне суспільство толерувало протягом усієї історії свого існування. Причому незалежно від того, до кого проявляють це насильство, навіть до самих чоловіків. Скривджені жінки повинні мовчати, бо вони жінки і їхні голоси нічого не варті. А скривджені чоловіки повинні мовчати, бо інакше вони уподібнюються жінкам. Справжні ж, мени не скиглять, їх не б’ють жінки, справжні мени тут головні. І від цього страждають усі. Навіть їхня ж стать.
Історія Талашка: допомогти Кетрін Дженовезе
Усе життя — театр. Тому з нього й почнемо. Історія народного артиста України Володимира Талашка здивувала тих, кому мало що відомо про театральне життя. Жителі ж цієї кухні мають приблизно дві позиції – «так це ж завжди було» і «нарешті про це почали говорити». Це завжди було, бо це вважалося нормою суспільства, де чоловіки вирішували, вступить дівчина в університет чи ні, отримає посаду чи ні, співатиме на цій сцені чи ні. Отримати щось через ліжко – це ж сталий вираз, можна сказати «фольклор». І тут не йдеться про те, що цього не було – було і є, йдеться про те, що це – ненормальна норма.
Інша реакція – «нарешті про це почали говорити». Дівчата, яких схиляли до інтимних пестощів чи сексу, сказали: «Я цього не хотіла. Мені було огидно. Але я не знала, як треба діяти». І відразу стали аутсайдерами. Бо ти автоматично починаєш руйнувати усталений комфортний світ людей, у яких і так забагато проблем, а ти тут ще зі своїм харасментом. «Ой, ну з ким такого не траплялося», «у мене теж таке було в школі/на роботі/в побуті. Та якби я про це сказала, мене би засміяли», «сама винна» – ці фрази – як наголошують психологи – можна прочитати як «будь-ласка, не порушуй нашу стабільність, хай вона якою б не була», «так, негайно повернися в «громаду», і будь як усі», ну або ж «ти нас лякаєш», «нічого не зміниться, бо я ніколи і нічого в своєму житті не здатен змінити». Але це вже відповідальність не аутсайдера чи потерпілої, чому ми так думаємо. А наша.
І навіть величезна кількість історій незнайомих між собою жінок, до яких домагався народний артист, та сотні коментарів обурень мало що змінять, якщо опустити руки й закінчити на цьому. Необхідно розуміти, що це боротьба з нормою, яка не хоче, щоб її викорінювали. Це боротьба з власною громадою, яка наголошує, що це ти якась не така. Щодня від цього страждає якась Кетрін Дженовезе. Усі це бачать, але ніхто не наважиться їй допомогти, ніхто не подзвонить до поліції, бо сподіватиметься, що це зробить хтось інший. Не зробить. Або що її ситуація недостатньо критична. Достатньо. І їй можна допомогти, поки вона ще жива.
Ірина Сампан
