Є речі, про які 99% людей ніколи не говорять. Ніколи й ні з ким. Ні з найближчими друзями. Ні з коханими. Ні з батьками. Ні з випадковими супутниками в нічному поїзді. Ні навіть із психотерапевтами, психологами, психіатрами. Якби можна було заперечити власну пам’ять, вони б це зробили. Але не завжди виходить заперечити її.
У мене дві сестри. Одна молодша на рік, друга – на три роки. У дитинстві нам купували, звичайно, різні іграшки. Моє дитинство було виразно радянське. Іграшки були вкрай мілітарні – танчики, літачки з червоними зірками. Військові автомобілі кольору темного хакі. Абсолютно чорні олов’яні солдатики. Ще якісь незграбні вантажівки, які я мав би тягати за мотузочку. А мені їх тягати зовсім не хотілося.
У сестер були ляльки. Теж радянські, але все ж дещо яскравіші. Коли я саджав ляльку на кузов вантажівки, мати з батьком дивилися скоса, але мовчали. Коли я брав ляльку просто так, мати показувала пальцем на картонний ящик із моїми – хлоп’ячими – іграшками: мовляв, твоє – там.
Материн світогляд міцно тримався на сталевих патріархальних каркасах. Жодного руху в певний бік цей світогляд не допускав.
До речі, якщо раптом одна з сестер починала возити по килиму мій запилюжений танк або автомобіль, у батьків це не викликало аж таких негативних емоцій. Жодної суворості. Поблажливість. Звичайно. Пеппі – довга панчоха та Роня – донька розбійника вже давненько жили в колективному підсвідомому й дозволяли певну похибку. «Хоробра відчайдушна дівчинка» – образ не настільки сороміцький, як «Ніжний мрійливий хлопчик».
Мої сестри носили і штани, і шорти. І інші речі, які я в ранньому дитинстві відносив до хлоп’ячого гардеробу. А що? Зручний одяг. Утилітарний. Сталеву стрілку, яка кілька століть здавалося намертво прикутою до уявної шкали, ще задовго до мене зрушили з місця – суфражистки, феміністки, Коко Шанель. Я нічого тоді не знав про ті їхні революції й безмірно дивувався – чому в один бік можна, а в другий категорично «ні»? Чому жіноча чоловічість і близько не така страшна, як чоловіча жіночість?..
Мені подобалася материна сукня. Глибокого вишневого кольору. З якоїсь дуже приємної тканини. Одного вечора, коли вдома нікого не було, я надів її і став перед дзеркалом. Чи приміряв я на себе роль жінки? Точно не скажу. Але радше ні, аніж так. Скоріше, якщо мене не підводить пам’ять, вибудовуючи несправжні спогади, – я радше потрапив під вплив нових тактильних відчуттів – коли тканина ледь торкається ніг у русі, коли вона облягає не тісно, а дуже м’яко (сукня дорослої жінки на мене 4-річного була точно завелика).
Не пам’ятаю, що я тоді думав, але думав я недовго. Додому раптово повернулася мати. Вона люто зірвала з мене те злощасне плаття і… Ні, вона мене не побила. Не поставила в куток. Не читала довгих і нудних нотацій. Мати силоміць натягла на мене коротесеньку сукню молодшої сестри й потягла в гості до сусідів. Там був хлопець, мій ровесник. Я щосили пручався, впирався ногами в підлогу, хапався за одвірки, але мати була явно сильніша.
«Це наша дівчинка», – оголосила вона, коли нам відчинили двері, і затягла мене в ту квартиру.
Заборонене завжди вабить. Думаю, якби тоді на це ніхто не звернув жодної уваги, мій потяг до травесті згас би років до 6-7. Але після такої реакції він забуяв «махровими квітками психіатрії» – так колись скаже мені моя мати, черговий раз заставши мене на місці «злочину».
Потім у наше селище переїхала наша тітка Наталка. А мати пішла працювати позмінно. Мені часто доводилося ночувати в тітки. І чи то вона була розумнішою, чи то якось інтуїтивно відчувала, що не треба мене зупиняти, але я міг діставати з шафи всі її сукні й приміряти їх хоч добу поспіль. Вона навіть записки мені залишала такі: «Я повернуся пізно. Прийдеш зі школи, зробиш уроки – і міряй плаття». Я міряв, поки мені це не набридло.
Це не залишилося зі мною на все життя. Я спокійно проходжу повз вітрини з жіночим одягом – мені зовсім не кортить накрутити на голову якийсь там барвистий шарф. Не знаю, кому дякувати. Може, тітці? До слова, косметика мене ніколи не вабила. Жирна помада на губах дарувала всуціль неприємні відчуття.
Але я ніколи, мабуть, не зможу забути той хворобливий світ суконь і дзеркал. Суконь і страху. Бути застуканим на місці. Бути осоромленим. За те, що наважився перевести стрілку в той бік, куди її зроду ніхто не переводив. А якщо й переводив, то 99% вам про це ніколи не розкажуть.
Станіслав Ясштембський
