Повага
  • Головна
  • Статтi
  • «Чорнобильські бабусі»: жити в умовах, де не витримує навіть залізо
Статтi

«Чорнобильські бабусі»: жити в умовах, де не витримує навіть залізо

У Києві в межах виставки «Чорнобиль. Подорож» відбувся показ документального фільму «Чорнобильські бабусі», знятого 2015 року американськими співрежисерками Голлі Морріс та Енн Боґарт.

Світова прем’єра фільму відбулася на кінофестивалі в Лос-Анджелесі 2015 року, де він отримав приз за найкращу режисуру. В Україні фільм уперше показали на міжнародному фестивалі кіна та урбаністики «86» у місті Славутич, де «Бабусі» стали глядацьким хітом. Також серед відзнак стрічки – Нагорода ім. Джеймса Лайонса на Вудстокському фестивалі (2015). Впливове кінокритичне видання «The Hollywood Reporter» охарактеризувало «Бабусь» як «Захоплюючий і дивно надихаючий документальний фільм». Не скупилися на похвалу рецензенти «The New York Times»: «Ніжний, хвилюючий документальний фільм», і «The Chicago Tribune»: «Провокаційний, потужний, гострий і, відверто кажучи, незабутній».

Багатогранний погляд на Зону й на відчайдушних бабусь у ній

Власне Морріс і Боґарт відстежують буденне життя трьох бабусь-самоселок у Зоні відчуження: Ганни Заворотної, Марії Шовкути й Валентини Соченок. Ця незламна трійця – частина ширшого феномену: адже близько 100 жінок відмовляються полишати свої домівки на радіоактивних територіях. Сусіди давно виїхали, чоловіки померли – але вони не занепадають духом.

У своїй хатині Ганна варить домашній самогон і нарізає товсті шматочки сала, хоча їсти місцеву їжу категорично заборонено. «Мене голод лякає, а не радіація», – каже вона. Цей суворий вибір є відлунням минулих лихоліть, надто добре нам усім знайомих: від сталінського Голодомору через нацистську окупацію до ядерної катастрофи.

Насправді авторки фільму стежать одразу за кількома групами персонажів. Наприклад – інтерв’юють групу жінок, свого часу виселених із села Теремці за 200 км від Зони. Використовують зйомки з камер сталкерів – молодих людей, що нелегально пробираються за колючий дріт у пошуках адреналіну. Розмовляють із американською письменницею Марією Міцьо, авторкою книги «Полиновий ліс. Хроніки Чорнобиля» та з енергійною Вірою – офіційним гідом Чорнобиля. Завдяки цьому створюється об’ємний, багатогранний погляд на Зону й на відчайдушних бабусь у ній. Виселенки розказують, як вони сумують без свого села, і це реально вкорочує їм віку. Сталкери, письменниця, гід – захоплюються здатністю чорнобильських бабусь до виживання.

Так, прийшовши зі сторони, іноземні кінематографістки створили напрочуд точну й емпатичну картину про літніх українок, які мимоволі стали героїнями в умовах, де не витримує навіть залізо.

«Нікуди не поїду навіть під пістолетом», – каже одна з них.

Та що їм пістолет.

Зробити жінок головними героїнями фільму

Голлі Морріс створює фільми, що розкривають життя сучасних жінок із усього світу, що не бояться ризикувати, зокрема «За закритими чадрами» (Іран), «Свята корова» (Індія), «Мана Вагініс» (Нова Зеландія) та «Знайдений парадокс» (Куба) – усі були показані на американському телебаченні та за кордоном.

Енн Боґарт, зі свого боку, знімала для американського серіалу «Мандрівник світами» протягом 12 років. Продюсувала та режисувала програми для англійських та французьких телекомпаній. Статті Боґарт публікувалися в часопиcах «Women’s Wear Daily» та «Elle Decor» і в газетах «The New York Times», «The Los Angeles Times».

Після показу фільму в Києві відбулося спілкування з Голлі Морріс в онлайн-режимі.

Голлі Морріс, співрежисерка фільму "Чорнобильські бабусі"
Голлі Морріс, одна з режисерок фільму про чорнобильських бабусь

Чи змінилося ваше ставлення до Чорнобиля з моменту прем’єри фільму?

Моє ставлення навряд чи змінилося в термінах трагедії. Уже минула 35 річниця аварії. Єдине, що змінилося – це стан тих бабусь. Одна померла, на жаль, а друга дуже хвора. А третя дуже добре почувається, на щастя.

По суті, ви показуєте нам жіночий світ у неможливих для життя умовах.

Мені дуже сподобалося зробити жінок головними героїнями фільму. Це починалося з того, що фільм мав бути про Чорнобиль. Але вийшло так, що він став про батьківщину, про дім.

А як ви знайшли цих бабусь?

Я була в Чорнобилі, ми робили репортаж про недавню річницю катастрофи. Ми знімали реактор та територію поруч із ним. Щодо бабусь ми нічого не планували. Але коли почули їхню історію, я спочатку зняла близько години матеріалу з Ганною, потім повернулася через місяць для написання статті. А власне через рік ми вже приїхали зі знімальною групою. Процес досить тривалий. Дуже багато обмежень. Це не було легким для нас.

Чи є в них газ, електрика?

Так. Деякі села мають світло, бо зі станції постачають струм, а деякі досі ні. В останній сцені фільму героїня повертається з нічної служби, заходить у хату та вмикає світло – чи ви це помітили? Це вперше ми помічаємо світло у фільмі.

Що ви думаєте про місцеву владу? Чи не здалося вам, що вона покинула бабусь напризволяще?

Це складне питання – і так само складно на нього відповісти. Там багато факторів, які впливають на здоров’я бабусь, і це не тільки радіація. Але якщо їх змусити переїжджати, то це нашкодило б їхньому здоров’ю набагато більше, тому вони вирішили залишитися. Вони були вже похилого віку, коли сталася аварія. Більш літні тварини й люди, які там лишилися, виявилися менш сприятливими до радіації, і їм легше було пережити наслідки вибуху. Можна сказати, що влада покинула напризволяще цих людей, але це був їхній вибір. Ми дуже часто чули, що батьківщина є батьківщина і вони не збираються покидати свої домівки. Це їхня доля – і вони за неї відповідають.

Чи була сцена, яку вам було особливо шкода викидати при монтажі?

У нас насправді було на подив мало матеріалу як на такий фільм. Ми там знімали лише 18 днів. Це дуже мало.

Але надзвичайно шкода одного епізоду. Ми приїхали до Прип’яті з дочкою жінки, робітниці ЧАЕС, яку було евакуйовано. Ми прийшли до їхньої квартири – дуже хвилюючий момент. Було дуже шкода його вирізати, але ми прагнули більше сконцентруватися на стареньких.

Наостанок: що найбільше вразило вас у Зоні?

Це весь час змінювалося… Але перша прикметна річ – враження від краси цього місця. Це був справжній когнітивний дисонанс між тим, наскільки прекрасна ця неторкана природа, і смертельною небезпекою від радіації. Отакі двоїсті імпресії.

Дмитро Десятерик, «День» – спеціально для «Поваги»,

Фото: cinema.in.ua, rolfpotts.com

Схожі записи

Доводиться відстоювати право на життя: як живуть в Україні жінки з інвалідністю

Знецінення, вигорання та «релігійні заморочки» — інтерв’ю з гендерно-чутливим гінекологом Кирилом Венцковським

Громадські організації закликають до гендерної рівності в політиці