• Home
  • Статтi
  • Оксана Розумна: поезія дипломатії
Статтi Це зробила вона

Оксана Розумна: поезія дипломатії

Мрій завжди було дуже багато. Пригадую, у молодшій школі був час, коли хотілося стати лікаркою, чи хоча б медсестрою. Не розумію, що мене підштовхувало до таких фантазій. Можливо, бажання здивувати саму себе. Потім мріяла займатися дизайном чи архітектурою.

Інші мої мрії — більш зрозумілі нині, і навіть частково втілені. За дипломом я вчителька історії (закінчила пед у Чернігові) і філософка (захистила кандидатську в Інституті філософії АН України). Мене не полишає думка про те, що продовжую вчитися, хай навіть без дипломів і наступних наукових ступенів.

«Найдовше в житті я працювала в Національному інституті стратегічних досліджень, хоча в різних відділах та на різних посадах»

Це була здебільшого наукова робота, у якій був і прикладний елемент – я розробляла документи й рекомендації для органів державної влади у сфері культури, зосереджуючись на культурній дипломатії. Останні роки роботи в Інституті мені все більше хотілося робити якісь практичні речі й попрощатися з наукою. Весь цей час я писала й виступала як поетка та спробувала себе як кураторка кількох мистецьких проектів, присвячених сучасній Африці. Ці проекти, а також участь у процесі формування політики української культурної дипломатії привели мене до Південної Африки, а точніше – до Посольства України в цій країні, де я зараз працюю.

Африка стала моєю мрією навесні 2014-го, коли ми оговтувалися від Майдану і вдихали перший дим війни. Зима, що минала, була такою безпросвітною, на весну покладалися великі надії, просто у вагоні метро почав писатися вірш, який був записаний одразу ж на платформі в нотатнику телефона. Коли я вийшла з-під землі на метро Голосіївська площа, до мене дійшло, що вірш про Африку. Раптом згадала, що ще недавно перекладала Сенгора, багато читала про африканську культуру, але за зиму й Майдан усе було забуто. Це було поверненням до себе й водночас мрією, народженням нового обрію. З цього народилося кілька проектів, і ось я тут.

«Щоразу, коли отримую від роботи задоволення вкупі з бажаним результатом, розумію, що я на своєму місці»

Це ставалося зі мною і в Комітеті Верховної Ради з питань культури й духовності, де працювала, паралельно дописуючи дисертацію. Або, наприклад, дуже яскраво пам’ятаю відчуття, коли ідея відкриття Українського інституту вийшла за межі вузького кола зацікавлених і прозвучала з вуст Міністра закордонних справ. Хоча відкриття цієї установи вже давно було потребою часу, і сама ідея, як я люблю казати, була “в повітрі”, я зрозуміла, що проект, про який роками вела мову в статтях і аналітичних документах, нарешті може втілитися в реальності.

«Але жодне заняття не дає такого відчуття вдячності від роботи, як література»

Не лише відгуки читачів, ні. Просто коли народжується вірш, коли він виписується, і ставиться крапка, і потім кілька разів перечитується. Коли підходжу до мікрофона його читати.

Поки жила в Україні, я мала один місяць на рік щільного часу лише для нас із літературою, проводячи цей час в Острі, де в мене є, можна сказати, приватна “резиденція”. Це будинок із родинною історією, побудований дідом, у якому колись господарювала моя бабуся, виростала моя мама і де я мала щастя народитися. Дім, який дає мені багато сили навіть коли думаю про нього. Але темп життя “робота-школа-робота” не дозволяв проводити в ньому більше часу. Це був місяць улітку, під час відпустки, коли розквітали посаджені мамою троянди й розпускалося на все небо листя горіхів. Місяць, за який можна було багато думати, згадувати й вигадувати, дещо з того залишаючи у творах.

Але, напевно, такого короткого часу дуже мало, аби написати щось ґрунтовніше, ніж вірші чи коротку прозу. Восени ми лише “зазирали” до цього найкращого на землі куточка, коли треба було зібрати виноград чи шипшину. Ці дні запам’яталися мені як дуже сонячні, коли в будинку більшало світла. Думаю, мені було б ідеально пожити ще місяць у ньому в такий час, щоб слухати, як падають у саду горіхи і як стукає власне серце. І, може, писати.

Хоча, знаючи себе і власну непосидючість, думаю, що якогось дня мені раптом стало б цікаво, що там у Києві чи Львові, зібралася б і поїхала далі.

«Усі літературні проекти – важливі»

Один із наймолодших і найважливіших для мене проектів – співпраця зі співачками фольклорного театру “Дивина”. Перед перельотом до Південної Африки ми створили перформанс “Пам’яті однієї ріки”, присвячений нашим втраченим і ще не втраченим річкам, включивши до нього мої поезії й народні пісні. Ідея народилася десь по Різдві, коли дівчата приходили до нас додому щедрувати. Того вечора вони багато співали. Потім ми говорили про річки й воду у фольклорі, про те, що річка означала колись і чим вона є зараз. Того січня, пригадую, багатьом у Києві погано спалося, просто вірус безсоння ходив. Завдяки йому народився сюжет перформансу: річка, яка сприймалася як кордон між світами живих і мертвих у традиційній культурі, у сучасному світі опинилася під загрозою зникнення. Сюжет моторошний, вірші були озвучені найважчі, і одна зі співачок втратила свідомість на сцені. Але це було справді проживання, проговорювання, проспівування апокаліптичного сюжету.

Спроба створити на основі поезій перформанс, налаштувати контакт із аудиторією, якийсь час, поки володієш мікрофоном, дихати в унісон з залом, зробити його учасником події – це також можливість окремого проекту.

Писання й видання книги – це один проект. Промоційні тури – інший. Перформативний формат поезії дарує особливий адреналін, але на нього треба наважитися. Легше зробити за книжкою читання або виставу. Складніше вийти на публіку і сказати – ось я перед вами, ми зараз щось спільно робитимемо, може, ви мене зарядите власною енергією, а може – знищите. Зазвичай відбувається обмін енергіями, потужна взаємодія. У будь-якому разі це завжди визначальне, від чого я відштовхнуся наступного разу, що позначиться на кожному майбутньому ранку чи вечорі.

Уперше я зловила цей адреналін восени 2017-го, в Південній Африці, на фестивалі Poetry Africa, коли мені дали мікрофон, дали повну залу в університетському театрі і сказали “роби з ними, що хочеш”. Зараз це згадується так, ніби ми тоді разом і плакали, і сміялися. Дуже скучаю за цією насолодою, тому зараз, можливо, трохи її перебільшую.

Я щойно дописала книгу поезій, яка називатиметься «Якби ти народився дівчинкою». Це також проект, з яким мені хотілося б вийти на ширшу розмову: ким є сучасна жінка й ким вона буде через кілька років. Як її побут, здоров’я, робота пов’язані з екологією, можливістю пити чисту воду і приймати душ, дихати свіжим повітрям чи просто дихати. Що для неї означає життя «з чистого аркуша», а що – перетравлення історії людства. Хто видаватиме книгу, як я доноситиму її до читача – поки що це все відкриті питання.

«Виявляється, письменництво все-таки непогано поєднується з науковою» роботою.

Пишучи й обдумуючи статтю, завжди вдавалося відкрити додаткове вікно для вірша. У своєму теперішньому графіку я ще не знайшла такого “вікна”. Хоча саме зараз багато свіжих вражень, які просяться бути занотованими.

Поки що мені не вдалося познайомити дипломатію з літературою, бо перша – занадто формалізована і причепурена, а друга – занадто стихійна, принаймні в моєму розумінні. Але, гадаю, знайомити їх треба, і з цього могло б народитися щось сміливе, гостросюжетне.

«Тут доречніше буде згадати той день на пероні метро, коли я відчула, що відкриття Україною Африки й навпаки – це відкриття кватирки для якогось мінімального протягу, абстрагування від надмірної зацикленості на Європі і так званих “європейських”, а насправді, загальнолюдських, цінностях»

Не впевнена, що правильно буде сказати – дипломатія сталася того дня, коли я подала документи на конкурс на посаду в Посольстві України в ПАР.

Або ще раніше, коли я відчинила двері Міністерства закордонних справ чи Дипломатичної академії, де, до речі, задовго до ідеї працювати в Посольстві я читала лекції з культурної дипломатії.

Повертаючись до дипломатії, я б одразу уточнювала — зі мною сталася Африка. Бо рух був не в напрямку дипломатії, а саме до Південної Африки.

«Багато разів ловила себе на порівнянні зі стрілою – ось напнулася велика й сильна тятива волі, я почувалася так, ніби стрімко рухаюся й маю неодмінно влучити»

На шляху цього руху були: участь у кількох літературних івентах у ПАР, знайомство з нашою діаспорою в цій далекій країні, українсько-африканський спочатку перекладацький, а потім міждисциплінарний, проект, його візуальна складова у стінах МЗС, суто дослідницький інтерес до можливостей просування нашої культури на африканському континенті і спільних мистецьких проектів, які б відкривали як для українців, так і для південноафриканців нові сенси, якості, форми. І окремим акордом (сподіваюся, не завершальним, але досить гучним) був конкурс на посаду в Посольстві з відповідальністю у сфері культури.

Дипломатія для мене – велика щоденна праця. Постійна робота над собою від того моменту, коли було вирішено подавати документи. Відтоді, як побачила складність процедури. Уже тоді було зрозуміло, що паперової рутини не уникнути. Я глибоко вдихнула й наважилася.

Я завжди вважала, що можу робити кілька справ одночасно, та й, зізнаюся, з однією справою мені завжди було нудно. Якщо я просто варю борщ і в цей час не допомагаю дітям з уроками чи не пишу листа, значить, я напишу вірша. Але моя дипломатична робота (і не лише моя, наскільки я зрозуміла, так працюють українські дипломати і в інших наших посольствах) передбачає дуже щільний графік і багатозадачність

«Африка відкрила мене – більш відповідальну, позбавлену тієї легкості у ставленні до життя, яка була в мені раніше»

До Південної Африки я приїхала не сама, а разом з родиною. Змінити для дитини школу – це завжди ризик, а змінити країну і школу, навантаживши одночасно дистанційним навчанням в українській та в місцевій – це ризик плюс складне рішення. Дипломатія чимось схожа на роботу військового – твоя родина рухається разом з тобою, не обираючи напрямку. У моєму випадку вибір усе-таки був, і це був не лише мій вибір, а й мого чоловіка, який підтримав моє бажання змін. Зміни клімату, способу життя, вже звичного розподілу ролей, де чоловік обов’язково має працювати.

Є й інша відповідальність. Більша, ніж удома. Це відповідальність за країну, про яку в Південній Африці практично нічого не знають. Весь час відчуття плуга на цілині – з першого слова, першої зустрічі з новою людиною не можна помилитися, треба сказати правильні слова, доречно посміхнутися, вчасно озвучити потрібні меседжі.

Ще одна важлива річ, яка впливає на відповідальність – Південна Африка дуже контрастна. З одного боку, задоволені, усміхнені люди, багатство культур, можливості їх вивчати, черпаючи для себе красиве й корисне, розкішна природа. З іншого – забагато якоїсь занадто дражливої  бідності, глибина прірви між світом заможності і злиднів, болючі расові суперечки, відкриті кордони й постійне відчуття небезпеки на вулицях.

Я ніби заземлилася тут, стала ближчою до світу природи, увімкнула інстинкти, які раніше не озивалися в мені, ще більше стала розуміти тіло й турбуватися про нього.

Частина моєї роботи в посольстві – транслювання меседжів нашої держави до країни перебування через соціальні мережі чи сайт, співпраця з медіа.

Щодня приходжу до офісу, перш за все розбираю листи, на які потрібно дати правильну офіційну відповідь. Переважно листи з кількох підрозділів Міністерства, з питань, якими я займаюся — діаспора та її потреби, державні свята, ювілеї та пам’ятні дати. Саме культурні питання, якими я збиралася тут займатися, у меншості. Але вони у фокусі листування в месенджері чи через приватну пошту, яке відбувається цілодобово й більш невимушено. Зазвичай це листування з українськими або південноафриканськими митцями, які хочуть презентувати себе відповідно в ПАР чи в Україні. Отримавши сигнал, я передаю його далі, менеджерам фестивалів чи до установ. Комунікації займають 90 відсотків мого часу. На щастя, з нами співпрацює дуже цікава й активна громадська організація «Українська Асоціація в ПАР», яка активно розділяє з Посольством такий нетворкінг.

Мої обов’язки окреслено офіційним терміном «культурно-гуманітарні питання», до якого я ставлюся трохи критично. Все-таки він підміняє собою багато понять. У західному світі гуманітарними питаннями називають допомогу біженцям, боротьбу з бідністю тощо. Ми ж до гуманітарної сфери відносимо і освіту, і науку, і релігію.

Критично бракує часу для знайомств, заходів, проектів у культурній площині, у чому я бачила власну місію. Часу, який би дозволив глибше займатися конкретно питаннями мистецтва й культури.

Але дещо все-таки вдається. Саме зараз, у березні, ми готуємо два заходи в бібліотеці Університету Південної Африки. Один із них присвячений творчості Марії Примаченко, це привід говорити про роль жінки у світовій культурі й мистецтві. Залучаємо поетів і художників. Такі заходи проводяться не з метою презентувати митця чи явище, чи країну, чи прозвітувати про якусь там активність, – вони мають бути трампліном наступних проектів, бажано спільних. Це частина нетворкінгу, розбудови горизонтальних зв’язків. Тому, плануючи кожен такий івент, я хочу, щоб якомога більше людей культури познайомилися між собою, обмінялися думками, запланували на рік наперед щось корисне.

Коли 11 років тому в мене народився син, у нього перші місяці була гарна звичка – посміхатися за мить до того, як він прокинеться.

Звичайно, мені здавалося, що він посміхається саме до мене, хоча насправді він ще додивлявся сни, лежачи зовсім близько. От із Африкою схоже – пташки, сонце й пальми за вікном посміхаються мені за мить до мого власного прокидання. Булькає горлиця, пронизливо кричить чорний ібіс, якого місцеві кличуть хадіда, хтось там щебече-цвірінькає, сонце ллється крізь штору – відчуття, що день вдався з самого ранку. Потім – дорога на роботу. Якщо пощастить – пішки. Дуже ціную ці кілька кварталів щоденного шляху, розумію, що одного дня може змінитися політична ситуація в країні, і я втрачу це задоволення — машиною добиратися завжди безпечніше. Пішки – це значить знову хадіда, але тепер не лише голос, а й сама пташка. Вони гуляють по двоє, такі статечні довгодзьоби, розміром з велику качку і з пір’ям, яке відливає бузковим і синім водночас. Ідеальні газони, облиті плющем паркани, з арками й нішами, зі статуями й вазами, з шедеврами архітектури позаду, вже в глибині саду.

Люди, що йдуть назустріч – переважно місцеві коса чи зулу, раді привітатися, їм теж здається, що день вдався з самого ранку.  Респектабельні квартали, до яких вони приїздять удень з тауншипів чи інших районів, наприклад, Мамелоді. Там зовсім інший розклад руху і життя, продиктований безробіттям, нелегальним житлом, соціальними негараздами, про які ця частина міста читає в ранкових газетах. Але в тій, іншій, Преторії мешкає багато поетів, художників і музикантів, саме там народжуються твори, які слухатимуть у своїх аристократичних оселях діти заможних південноафриканців. Це речі, про які я іноді думаю упродовж дня.

Хоча Україна залишається у фокусі моєї уваги, адже Посольство — це, образно кажучи, філіал держави. Тому всі ми тримаємо руку на пульсі українських подій і працюємо відповідно до українського “порядку денного”. 

«Найголовніше в житті – це чиста вода і свіже повітря. Можливість побути на самоті або в тиші, якщо потрібно. І подивитися в очі тим, кого любиш»

Це мої люди, їхня любов і підтримка, моя любов до них. Світ насправді дуже маленький, розуміння цього й можна назвати моїм здобутком.

Жодна посада, дисертація чи диплом, почесна грамота чи перемога у марафоні – я не можу їх відчувати як здобуток, це точно.

Мені здається, так у кожної людини. Найбільшу радість приносить не те, що здобувалося, а те, що приходило без особливих зусиль, саме по собі, навіть випадково. Проміння крізь бабусині фіранки і звуки з вулиці дитинства, наприклад, м’яча об стіну, голоси з пляжу і плескіт води в річці Остерці, запах розпечених на сонці слив чи парасольок кропу, небо, коли сонце сідає. Що таке в порівнянні з цим здобутий у нелегкій праці вчений ступінь? Ніщо.

Вероніка Новікова

Фото: Мирослава Хорошун

Схожі записи

Технології. Інновації. Прогрес… та напівголі жінки на технофорумі в Києві

admin

Бедность как школа жизни украинских женщин

admin

Російський професор, молитви та залякування гейпропагандою

admin

Залишити коментар