Повага
Image default
Книжкова полиця Статтi

Уривок із книги Вахтанга Кіпіані «Країна жіночого роду»

Майже всі історичні постаті: вожді, князі, гетьмани, ясна річ — уся церковна ієрархія, митці, військовики — належали до так званої сильної статі. Навіть коли хотіли підкреслити чесноти нечисленних персонажів «прекрасної статі», то називали їх… мужніми. Як-от у випадку з Лесею Українкою, «єдиним мужчиною в українському письменстві», чи Юлією Тимошенко — «єдиним політиком із…» (тут спрацювала самоцензура: тестикулами, одним словом). Це дуже звично. Але несправедливо. І антиісторично. Треба по максимуму давати слово самим жінкам. Нехай жінки самі говорять про себе!

Таку змогу їм дав журналіст Вахтанг Кіпіані. «Повага» публікує уривок із його книги «Країна жіночого роду».

МАРТА ГАВРИШКО

ГАЛИЦЬКІ ФЕМІНІСТКИ 1930-Х: НАЦИСТСЬКЕ «КУХНЯ — ЦЕРКВА — ДІТИ» НЕ ДЛЯ НАС

У Союзі українок, очолюваному професоркою і законодавицею Міленою Рудницькою, налічувалось 60 тисяч членкинь. Це була, пропорційно до кількості населення, найбільша жіноча організація в Європі.

У міжвоєнний період активно розвивався український жіночий рух, який опонував західному фемінізмові, конструюючи власний варіант національного фемінізму. Поряд з ідеями соціального визволення жінки акцентували на національноорганізаційних завданнях у політичній, економічній та культурно-освітній сферах, адже саме тоді активно розвивався і визвольний рух.

Загалом формування феміністичних концепцій на початку ХХ ст. відбувалось на основі трьох провідних ідеологій: консерватизму, лібералізму, радикалізму. Відповідно, розвинулись три основні напрями українського фемінізму: соціально-християнський, ліберальний і соціалістичний.

Організаційно український жіночий рух міжвоєнного часу проявлявся в діяльності об’єднань, що ґрунтувалися на християнській ідеології (Марійські організації, жіночий кружок Католицького союзу), Союзу українок (з 1938 року — «Дружина княгині Ольги»), Союзу українських працюючих жінок і «Жіночої громади» (діяли при Українській соціалістичнорадикальній партії).

Жіночі організації в Україні мали визначних діячок, які вплинули і на світовий жіночий рух.

Це Олена Кисілевська (єдина українська депутатка в польському сенаті), Олена Шепарович (представляла інтереси українок на міжнародних жіночих конгресах у Парижі, Берліні, Відні), Іванна Блажкевич (керівниця «Жіночої громади», організаторка 140 дитсадків у Західній Україні), Костянтина Малицька (заступниця голови Всесвітнього союзу українок), Харитя Кононенко (доктор економіки, засновниця Союзу українок у Канаді).

Найвпливовішим у Галичині був Союз українок, що налічував 60 тисяч членкинь і був, пропорційно до кількості населення, найбільшою жіночою організацією в Європі. Очолювала його в 1930-ті роки Мілена Рудницька — професорка Високого педагогічного інституту у Львові, членкиня ЦК найвпливовішої легальної політичної партії Галичини — Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), посолка від УНДО до польського Сейму в 1928—1935 роках.

Мілена Рудницька була однією з трьох делегатів до Ліги Націй у січні 1931 року, які домагались розгляду порушень Польщею гарантій прав нацменшин, зокрема терору і пацифікації. З доповідями на цю тему вона виступала в нижній палаті парламенту і в Королівському інституті закордонних справ у Великій Британії.

Саме Мілена Рудницька, виступаючи на IX Міжнародному конгресі нацменшин у Берні у вересні 1933 року, однією з перших винесла питання про сталінський Голодомор в Україні на міжнародну арену.

Рудницька була головним ідеологом українського жіночого руху міжвоєнного часу. Вона підкреслювала, що багато питань, які турбують жіноцтво державних народів, для українців неактуальні, бо на перший план в умовах української дійсності виходить «національне усвідомлення жіноцтва».

Разом з тим аналіз розвитку жіночого питання в Європі був важливим чинником формування українського жіночого руху. Особливу увагу українок привертала, зокрема, Німеччина, де в часи Веймарської республіки феміністичний рух був одним з найпотужніших у Європі.

Різка зміна тенденцій розвитку «жіночого питання» в Німеччині не могла залишитись не поміченою активістками українського жіночого руху. Вони вивчали це явище через іноземні часописи, а також шляхом спілкування зі своїми ідеологічними посестрами з міжнародних організацій, де українки мали представництво.

Одна з діячок українського соціалістичного руху в Галичині, М. Матюшенкова, справедливо зазначала, що третину членів впливової на той час Соціал-демократичної партії Німеччини становили жінки, натомість у нацистській партії їх було лише 5 %, адже Гітлер вважав жінок нездатними до політичної діяльності.

Це призводило до повсюдного усунення жінок з політичної сфери. Після 1933-го (рік приходу Гітлера до влади) із 35 депутаток Рейхстагу 30 були заарештовані (10 із них заслані в концтабори), 4 — покінчили життя самогубством.

Усі партії, окрім Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП), були заборонені, уніфікація жіночого руху відбувалась навколо організації «Націонал-соціалістичні жінки» на чолі з Гертрудою Шольц-Клінк.

На думку Мілени Рудницької, це було «анормальним явищем», бо жіночі організації повинні мати надпартійний характер, щоб об’єднати жінок із різними політичними поглядами, світоглядами й віруваннями, а не служити інтересам однієї партії.

Після ухвалення відповідного закону від 30 червня 1933 року жінок у Третьому Райху усували від державної служби, трохи згодом їм заборонили бути адвокатами і суддями. 25 квітня 1933 року було ухвалено Закон про «переповнення шкіл та університетів», згідно з яким квоту для жінок на вступи до вищих навчальних закладів встановлено на рівні 10%.

Добра освіта для жінок не була головним пріоритетом державної політики, що спричинило своєрідну «епідемію глупоти» в нацистській Німеччині. Існував навіть «освітній» проєкт усунення зі шкільної програми алгебри, геометрії та літератури — ці дисципліни вважали непотрібними дівчатам.

Висловлюючи обурення цим фактом, львівський соціалістичний «Громадський голос» писав про переконання нацистів у тому, що «жінці вистачить, коли буде вміти зробити рахунок з кухаркою і читати молитви».

Натомість українцям потрібні освічені, інтелігентні й національно свідомі жінки, — зазначав коломийський часопис «Жіноча доля».

В одному з тогочасних фейлетонів у львівському часописі «Жіночий голос» авторка так характеризувала «філософію фрау»: «Жінка — то таке створіння, що має сидіти на кухні, варити обід, мити горшки і родити діти… Без того всього жінка то не жінка — виродок».

Таке трактування стало сатиричним «переспівом» думок Гітлера, висловлених ним на одному з нацистських нюрнберзьких з’їздів: «Світ чоловіка — держава, це боротьба за суспільство, тобто можна сказати, що світ жінки менший. Її світ — сім’я, чоловік, діти і будинок».

Протягом 1933—1939 років у численних статтях різного ідейного спрямування українські авторки критикували обмеження «жіночої сфери» в Німеччині виключно родинним життям, що вкладалось у формулу трьох К: Kinder, Kirche, Küche — діти, церква, кухня. Бо, як влучно зауважила дослідниця Марта Богачевська-Хомяк, для українського жіночого руху того часу домашня господиня перестала бути жіночим ідеалом, її місце заступила політично свідома й віддана громадській роботі жінка.

Важливим у цьому контексті стало дискутування на тему статево-сексуальної проблематики та її правової інтерпретації з акцентом на проблемі «свідомого материнства» і контролю народжуваності.

У Третьому Райху вирішення цього питання мало суто біологічні механізми і ґрунтувалося на соціал-дарвінізмі ХІХ століття. Услід за фюрером провідниця німецьких жінок Штольц-Клінк у пропагандистських промовах наголошувала на тому, що материнство є основним покликанням жінки.

З метою підготовки до нього, як зауважували галицькі часописи, на організацію «Німецька жіноча справа» було покладено відповідальне завдання координації діяльності новостворених мандрівних «шкіл материнства» по всій Німеччині, у рамках яких проводили курси домашнього господарства, догляду за немовлятами та хворими, виховання й освіти дітей у дусі державної ідеології.

У 1938 році такі курси відвідали 1,8 млн жінок. Материнство стало органічною частиною німецької ідилії. Того ж року нацисти запровадили бронзові, срібні й золоті «Хрести Матері» для багатодітних жінок (сама Шольц-Клінк мала 11 дітей).

Жінки, які вступали в шлюб і полишали роботу за шість місяців до цього, отримували довгострокову державну позику — 1000 райхсмарок, яку могли «сплатити дітьми» (Kindergeld): у разі народження кожної дитини 25 % суми списували.

У 1938 році було введено «штрафний податок» на подружжя, що не мали дітей після п’яти років шлюбу. Така політика призвела до того, що впродовж 1938—1939 років у Німеччині спостерігався найвищий у Європі рівень укладання шлюбів, а також феномен зростання народжуваності, натомість у решті європейських країн він повсюдно знижувався.

Загалом позитивно сприймаючи заходи нацистської держави у сфері охорони материнства, галицькі феміністки висловлювали низку застережень.

По-перше, обурення викликав факт патріархального розподілу статевих ролей у нацистській авторитарній сім’ї, де жінка була піддана подвійній дискримінації: в економічному плані (цілковита залежність від чоловіка), у сексуальному (заперечення рівноправності в сексуальних стосунках, ставлення до жінки як до «машини з виробництва дітей»). З цього приводу галичанки зазначали, що висока ідея материнства в Німеччині знівельована самою метою, заради якої вона втілювалась у життя (підготовка до війни і народження солдатів).

По-друге, абсолютно неприпустимими в Україні вважали використання євгеніки для підвищення народжуваності, стерилізацію жінок, нездатних до «покращення раси», заборону абортів, дискримінацію позашлюбних дітей.

По-третє, в українському феміністичному середовищі точилися гострі дискусії з питання праці жінок у нацистській Німеччині. Загалом до 1939 року жінок у Німеччині намагались усунути зі всіх сфер зайнятості, окрім домашньої.

Головною причиною такої політики, на думку діячки Союзу українок Хариті Кононенко, була потреба розвантажити ринок праці від зайвих робочих рук (це стало одним із вагомих чинників формування повної зайнятості населення Райху 1936 року). Проте, як вважала інша відома українська громадська діячка Ганна Чикаленко, таке вирішення проблеми безробіття було неефективним через потребу збільшення зарплати чоловіків для утримання своїх родин.

У цьому ж контексті Мілена Рудницька зауважувала на суттєвих розбіжностях між ідеологією та практикою в жіночій політиці Третього Райху. Адже, попри широку пропаганду ідеалу жінки як «берегині домашнього вогнища», потреби німецької мілітаризованої економіки вимагали щоразу ширшого залучення максимальної кількості людських ресурсів.

Редакторка галицького часопису «Нова хата» Лідія Бурачинська наголошувала, що фактично влада погодилась із жіночою працею в Третьому Райху.

У 1936 році у складі Німецького трудового фронту (DAF) було створено спеціальну жіночу секцію, яка дбала про добробут 7 млн працюючих німецьких жінок. Її представниці на підприємствах контролювали умови праці жінок. Тому, резюмувала Бурачинська, попри виразну антифеміністичність нацистської «ґендерної політики», становище працюючих жінок дещо покращилось.

Разом із тим, як повідомляв львівський часопис «Жінка», дискримінаційною нормою на виробництві в Німеччині стала різниця у 25% в оплаті однакової праці залежно від статі, що було прямим порушенням Версальського договору 1919 року.

Отже, ідеал жінки, пропагований у нацистській Німеччині й широко обговорюваний у світових колах, як і вся тогочасна політика Гітлера, був дуже далекий від українського варіанту й засуджений українським жіночим рухом.

Загалом не принижуючи «святості» материнства, галицькі феміністки наголошували, що завдання українського жіноцтва значно складніші, бо вимагають активної громадянської позиції та саможертовності в боротьбі за національне визволення.

Отже, різні критерії соціального схвалення в німецькому та українському суспільствах того часу визначили, що справжньою жінкою в Райху вважали матір, натомість у Галичині — українку («громадянку»).

Запрошуємо долучитися до розмови з Вахтангом Кіпіані про видатних українських жінок 27 червня о 13:30 на Книжковому Арсеналі. Локація: Сфера

Під час розмови йтиметься про те, як з’явилася ідея створення цієї книжки, як автор обирав героїнь і де шукав матеріали. У книжці є історії про жінок, які відіграли визначну роль в історії, культурі, науці, громадських рухах України ХХ століття. Серед героїнь — Олена Теліга, Анна Храплива, Ольга Петлюра, Айше Сеїтмуратова, Ірина Калинець тощо.

Учасники:
Вахтанг Кіпіані — журналіст, публіцист, історик.
Ірина Славінська — журналістка, ведуча, перекладачка, літературознавиця, громадська діячка.

Схожі записи

Ірландія змінить конституцію, щоб прибрати з неї сексистські норми

«Я вчепилася в кермо, а він почав на мене кричати»: жінки розповідають про навчання в автошколах

Надія Світлична: правозахисниця, публіцистка, журналістка