Повага
Image default
Колонки

«Я — Іван. Вийдеш за мене?»

Перша ночі, липневе місто. Я неспішно прогулююся й перетравлюю не надто вдале побачення, яке нарешті закінчилося. У навушниках хтось мелодійно волає, я спиняюся й замислено милуюся небом. Красиво і спокійно. А тоді на моєму плечі опиняється чиясь рука. Обертаюся, знімаю навушник. 

«О! Гарна, не прогадав», — промовляє світловолосий хлопець, видихаючи на мене докази всіх випитих чарок.

«Я — Іван. Вийдеш за мене?»

А я — Марія. І мені патологічно щастить на пропозиції вийти заміж.

«То коли вже ти, Марійко? Коли?»

За кілька тижнів після знайомства з Іваном (його ім’я, до слова, я змінила) мені випало дружкувати на весіллі сестри. З того дня я лишилася останньою незаміжньою дівчиною по маминій лінії, яку жменька родичів і раніше активно сватала до когось за нагоди. Тож очікувано, що попри свої тодішні 19 років, я не раз почула на весіллі стишене «То коли вже ти, Марійко? Коли?» І не два. І не три… 

«Не кличуть?» Кличуть. Але навіщо? І, головне, чому про це питають? Можливо, через те, що шлюб для багатьох досі лишається механічною дією «бо так треба». Бо так було у предків. Бо що скажуть люди. Бо це єдиний сенс. І треба не проґавити найперший шанс.

«Не хочеш зустрічатися — давай одружимось!»

Тепер перенесімося на кілька абзаців із весілля моєї сестри до іншого міста в затишну осінь. Знову я йду вулицею. Знов знаходжу на плечі незвану руку. 

«Ти маєш чоловіка?», — питає хлопець у чорному спортивному костюмі з капюшоном, накинутим так, що я не бачу половини обличчя.

Ні.

«О, клас. То давай зустрічатися?»

Ні.

«Не хочеш зустрічатися — давай одружимось!»

Словом, це був Ігор (насправді ні, бо й його ім’я я мушу змінити). Він не виглядав як людина, якій безпечно показувати, де ти живеш. А зустрілися ми біля мого будинку. Тож за 15 хвилин ми сиділи на лавці неподалік, а він розповідав мені про смерть мами, про свого літнього тата, власну наркозалежність і про невдалі спроби її позбутися. 

«А якщо в мене буде кохана дівчина чи жінка, я вже точно кину. Я сам збудую будинок, сам куплю машину, я сам усе зроблю. Хай тільки вона мене підтримує… А ти така мила. То ти вийдеш за мене?»

Його руки тремтіли. Шкіра була майже білою. Попри теплий вересневий вечір, він не знімав рукавичок,  його повсякчас пробивав холод. Я не знала, що говорити. Тому говорив він. Розповідав, як місяць провів у реанімації після передозування. Як вирішив, що час кидати. Але якщо я раптом хочу спробувати дещо незабутнє, то в нього є. Він поділиться. Сам, звичайно, кинув, але якщо я наполягатиму… І знову питання, чи хочу я сім’ю. І знову тихе «ну будь ласка».

Наступного дня він мені написав. Дійшов до запитання, де я працюю. Відповідаю: у центрі журналістських розслідувань. Після свого «Хах, ого» він мене заблокував. Мабуть, зрозумів, що розповів про незаконні речі забагато. І ми вже ніколи не бачилися.

Отож, можемо нарешті повернутися на весілля. Бо тут уже кульмінація — наречена кидає букет. Усі затамували подих, напружений момент, кидок, букет летить, перекидається в повітрі, публіка завмирає… і  гол! (закреслено) квіти опиняються в моїх руках.

А я взагалі не старалася.

«Поки ти ще комусь потрібна»

Зараз мені 21. Перше серйозне «ти ще заміж не збираєшся?» я почула в 14. І на своє здивоване «ні» отримала сповнений осуду погляд і повільне хитання головою в стилі «ай-ай-ай!» До мого повноліття всю артилерію (закреслено) турботу не найближчих родичів на себе приймала моя двоюрідна сестра, на весілля якої я вас фактично щойно зводила.

Вона взяла шлюб у 26, і це, як на мене, прекрасно. Але тиск, із яким вона зіткнулася до цього, і змушує мене акцентувати, що тепер я – остання незаміжня сестра. Тобто мушу бути готовою захищати право влаштовувати життя по-своєму.

Спогад: чергове сімейне застілля. Моїй сестрі десь 23-24. Ходять чутки, що хлопець покликав її заміж, а вона відмовилася. Достеменно, чи це правда, особисто я не знаю. У якийсь момент одна з наших тіток перемикає увагу на неї. Запитання про сім’ю й дітей. Заперечна відповідь. Приєднуються інші родичі. На мою двоюрідну сестру вже відверто кричать. Звучить перше «поки ти ще комусь потрібна»

Ми з мамою переглядаємося й починаємо спроби змінити тему. Нас ігнорують. Ми стаємо на бік дівчини. Мені радять не брати з неї приклад. Вона мовчить. Вона закипає. За столом переходять до того, яка вона вперта. У неї течуть сльози. Вона вибігає з кімнати.

Їй не було і 25.

«Я вас познайомлю зі своїм неодруженим помічником»

Звісно, тиск і стереотипне уявлення, що кожна дівчина мріє про фату, – це не лише про родичів. Коли я сказала своєму директору, що хочу звільнитися, він запитав, чи я виходжу заміж. Хоча, враховуючи історії, у які я потрапляю й на роботі, я можу зрозуміти, чому він про це подумав.

Кабінет заступника голови суду. Посадовець просить мене називати його просто Олегом. Пропонує коньяк, бо «сьогодні ж Марії, а ви працюєте!» Відмовляюся й питаю про бюджетні гроші, які пішли невідомо в якому напрямку. Просто Олег відповідає неохоче, ще раз пропонує коньяк і після ще однієї відмови випалює:

«А давайте я вас познайомлю зі своїм неодруженим помічником!»

Тоді просто встає й іде до дверей. Я шоковано дивлюся на нього й запитую, що відбувається. Він пояснює, що так буде краще. Мені стає цікаво, ми виходимо з кабінету. Заходимо в сусідній. 

«Маріє, це Віктор. Розумний, вихований, не хлопець, а сокровіщє! І досі неодружений».

Віктор галантно поцілував мою руку, виголосив промову про те, наскільки йому приємно опинитися в моєму товаристві і що він справді досі неодружений. Тоді теж запропонував коньяк. Я вкотре відмовилася.

На мої запитання по суті зрештою відповіли. Але лише після того, як я вислухала, що краще б ми з Віктором обмінялися контактами, бо він – вдала партія. І нагадую: це все відбувалося в суді. 

Чи говорять чоловікам-журналістам, що ліпше б вони обмінялися контактами з умовними Вікторіями? Поки що таких історій я не чула. Не виключаю, що вони є, але прийнято вважати, що чоловік повинен «нагулятися», а жінка повинна «хотіти сім’ю». І я не проти сім’ї. Але тоді, коли це – логічне продовження стосунків двох люблячих людей, а не тоді, коли – так «просто треба».

«Ой!»

До слова, заміж за Івана, яким почала цю історію, я не вийшла. Хоча моєю відмовою той вечір не закінчився. Хлопець твердо вирішив провести мене додому, бо «ще п’яниці якісь до тебе причепляться, а так я захищатиму… або ти мене, буває всяке». Отож, за годину дороги і, відповідно, розмови я отримала від нього ще десь п’ять пропозицій руки і серця, букет лопуха (так-так!) і жменьку історій про те, як вміло він утікає від поліціянтів, коли сідає за кермо напідпитку.

І от минуло два роки. Знову перша ночі, знову те саме літнє місто. «Машинка на місці», — каже диспетчерка служби таксі, коли я вже тягнуся до дверей цієї ж «машинки». Відчиняю. Водій видає дзвінке «Ой!», швидко накидає на голову капюшон і намагається начепити на себе такі потрібні о другій ночі сонцезахисні окуляри. Тоді прокашлюється й неприроднім басом питає, куди мене везти. Тепер його впізнаю і я. Кажу адресу. Намагаюся голосно не сміятись. Ех, Іване, а перша зустріч була не такою… 

Марія Смик

Схожі записи

«Дівчино, усміхайтеся!»

Наталка Сіробаб

Хто й чому проти фемінітивів

Вишнева сукня

Наталя Гаряча