Повага
Image default
Колонки

«Я — Іван. Вийдеш за мене?»

Перша ночі, липневе місто. Я неспішно прогулююся й перетравлюю не надто вдале побачення, яке нарешті закінчилося. У навушниках хтось мелодійно волає, я спиняюся й замислено милуюся небом. Красиво і спокійно. А тоді на моєму плечі опиняється чиясь рука. Обертаюся, знімаю навушник. 

«О! Гарна, не прогадав», — промовляє світловолосий хлопець, видихаючи на мене докази всіх випитих чарок.

«Я — Іван. Вийдеш за мене?»

А я — Марія. І мені патологічно щастить на пропозиції вийти заміж.

«То коли вже ти, Марійко? Коли?»

За кілька тижнів після знайомства з Іваном (його ім’я, до слова, я змінила) мені випало дружкувати на весіллі сестри. З того дня я лишилася останньою незаміжньою дівчиною по маминій лінії, яку жменька родичів і раніше активно сватала до когось за нагоди. Тож очікувано, що попри свої тодішні 19 років, я не раз почула на весіллі стишене «То коли вже ти, Марійко? Коли?» І не два. І не три… 

«Не кличуть?» Кличуть. Але навіщо? І, головне, чому про це питають? Можливо, через те, що шлюб для багатьох досі лишається механічною дією «бо так треба». Бо так було у предків. Бо що скажуть люди. Бо це єдиний сенс. І треба не проґавити найперший шанс.

«Не хочеш зустрічатися — давай одружимось!»

Тепер перенесімося на кілька абзаців із весілля моєї сестри до іншого міста в затишну осінь. Знову я йду вулицею. Знов знаходжу на плечі незвану руку. 

«Ти маєш чоловіка?», — питає хлопець у чорному спортивному костюмі з капюшоном, накинутим так, що я не бачу половини обличчя.

Ні.

«О, клас. То давай зустрічатися?»

Ні.

«Не хочеш зустрічатися — давай одружимось!»

Словом, це був Ігор (насправді ні, бо й його ім’я я мушу змінити). Він не виглядав як людина, якій безпечно показувати, де ти живеш. А зустрілися ми біля мого будинку. Тож за 15 хвилин ми сиділи на лавці неподалік, а він розповідав мені про смерть мами, про свого літнього тата, власну наркозалежність і про невдалі спроби її позбутися. 

«А якщо в мене буде кохана дівчина чи жінка, я вже точно кину. Я сам збудую будинок, сам куплю машину, я сам усе зроблю. Хай тільки вона мене підтримує… А ти така мила. То ти вийдеш за мене?»

Його руки тремтіли. Шкіра була майже білою. Попри теплий вересневий вечір, він не знімав рукавичок,  його повсякчас пробивав холод. Я не знала, що говорити. Тому говорив він. Розповідав, як місяць провів у реанімації після передозування. Як вирішив, що час кидати. Але якщо я раптом хочу спробувати дещо незабутнє, то в нього є. Він поділиться. Сам, звичайно, кинув, але якщо я наполягатиму… І знову питання, чи хочу я сім’ю. І знову тихе «ну будь ласка».

Наступного дня він мені написав. Дійшов до запитання, де я працюю. Відповідаю: у центрі журналістських розслідувань. Після свого «Хах, ого» він мене заблокував. Мабуть, зрозумів, що розповів про незаконні речі забагато. І ми вже ніколи не бачилися.

Отож, можемо нарешті повернутися на весілля. Бо тут уже кульмінація — наречена кидає букет. Усі затамували подих, напружений момент, кидок, букет летить, перекидається в повітрі, публіка завмирає… і  гол! (закреслено) квіти опиняються в моїх руках.

А я взагалі не старалася.

«Поки ти ще комусь потрібна»

Зараз мені 21. Перше серйозне «ти ще заміж не збираєшся?» я почула в 14. І на своє здивоване «ні» отримала сповнений осуду погляд і повільне хитання головою в стилі «ай-ай-ай!» До мого повноліття всю артилерію (закреслено) турботу не найближчих родичів на себе приймала моя двоюрідна сестра, на весілля якої я вас фактично щойно зводила.

Вона взяла шлюб у 26, і це, як на мене, прекрасно. Але тиск, із яким вона зіткнулася до цього, і змушує мене акцентувати, що тепер я – остання незаміжня сестра. Тобто мушу бути готовою захищати право влаштовувати життя по-своєму.

Спогад: чергове сімейне застілля. Моїй сестрі десь 23-24. Ходять чутки, що хлопець покликав її заміж, а вона відмовилася. Достеменно, чи це правда, особисто я не знаю. У якийсь момент одна з наших тіток перемикає увагу на неї. Запитання про сім’ю й дітей. Заперечна відповідь. Приєднуються інші родичі. На мою двоюрідну сестру вже відверто кричать. Звучить перше «поки ти ще комусь потрібна»

Ми з мамою переглядаємося й починаємо спроби змінити тему. Нас ігнорують. Ми стаємо на бік дівчини. Мені радять не брати з неї приклад. Вона мовчить. Вона закипає. За столом переходять до того, яка вона вперта. У неї течуть сльози. Вона вибігає з кімнати.

Їй не було і 25.

«Я вас познайомлю зі своїм неодруженим помічником»

Звісно, тиск і стереотипне уявлення, що кожна дівчина мріє про фату, – це не лише про родичів. Коли я сказала своєму директору, що хочу звільнитися, він запитав, чи я виходжу заміж. Хоча, враховуючи історії, у які я потрапляю й на роботі, я можу зрозуміти, чому він про це подумав.

Кабінет заступника голови суду. Посадовець просить мене називати його просто Олегом. Пропонує коньяк, бо «сьогодні ж Марії, а ви працюєте!» Відмовляюся й питаю про бюджетні гроші, які пішли невідомо в якому напрямку. Просто Олег відповідає неохоче, ще раз пропонує коньяк і після ще однієї відмови випалює:

«А давайте я вас познайомлю зі своїм неодруженим помічником!»

Тоді просто встає й іде до дверей. Я шоковано дивлюся на нього й запитую, що відбувається. Він пояснює, що так буде краще. Мені стає цікаво, ми виходимо з кабінету. Заходимо в сусідній. 

«Маріє, це Віктор. Розумний, вихований, не хлопець, а сокровіщє! І досі неодружений».

Віктор галантно поцілував мою руку, виголосив промову про те, наскільки йому приємно опинитися в моєму товаристві і що він справді досі неодружений. Тоді теж запропонував коньяк. Я вкотре відмовилася.

На мої запитання по суті зрештою відповіли. Але лише після того, як я вислухала, що краще б ми з Віктором обмінялися контактами, бо він – вдала партія. І нагадую: це все відбувалося в суді. 

Чи говорять чоловікам-журналістам, що ліпше б вони обмінялися контактами з умовними Вікторіями? Поки що таких історій я не чула. Не виключаю, що вони є, але прийнято вважати, що чоловік повинен «нагулятися», а жінка повинна «хотіти сім’ю». І я не проти сім’ї. Але тоді, коли це – логічне продовження стосунків двох люблячих людей, а не тоді, коли – так «просто треба».

«Ой!»

До слова, заміж за Івана, яким почала цю історію, я не вийшла. Хоча моєю відмовою той вечір не закінчився. Хлопець твердо вирішив провести мене додому, бо «ще п’яниці якісь до тебе причепляться, а так я захищатиму… або ти мене, буває всяке». Отож, за годину дороги і, відповідно, розмови я отримала від нього ще десь п’ять пропозицій руки і серця, букет лопуха (так-так!) і жменьку історій про те, як вміло він утікає від поліціянтів, коли сідає за кермо напідпитку.

І от минуло два роки. Знову перша ночі, знову те саме літнє місто. «Машинка на місці», — каже диспетчерка служби таксі, коли я вже тягнуся до дверей цієї ж «машинки». Відчиняю. Водій видає дзвінке «Ой!», швидко накидає на голову капюшон і намагається начепити на себе такі потрібні о другій ночі сонцезахисні окуляри. Тоді прокашлюється й неприроднім басом питає, куди мене везти. Тепер його впізнаю і я. Кажу адресу. Намагаюся голосно не сміятись. Ех, Іване, а перша зустріч була не такою… 

Марія Смик

Схожі записи

Мовчання як добро на насильство

Наталка Сняданко

Не руште моїх кіл, або Як через війну бракує сил пізнавати нове

Ірина Виртосу

Керуй як жінка