Image default
Колонки Статтi

Коні не винні

Вона вміла добре управлятися з кіньми, ті слухалися тільки її. Вона так вправно давала їм раду, годувала, доглядала і лікувала. А раніше, коли не було трактора, вміла навіть запрягти в плуга й зорати город. Бо чоловік пив багато й постійно. І коні його не підпускали до себе, коли він дихав на них бражкою чи самогонкою місцевого розливу. Красива колись жінка, спрацьована з роками, змарніла – і від важкої роботи в селі, і від браку підтримки та розуміння. Але разом із тим сильна, мудра й самодостатня. Вона, а не чоловік, була справжньою опорою для родини. На ній були господарство, город, діти, батьки, що постаріли, і чоловік, що спився. Вона жодного разу не виїжджала за межі України, не була на курортах, у масажних салонах, у косметолога, та й просто в гінеколога останній раз була після народження дитини. Проте ніколи не жалілася, не було кому. Хіба інколи говорила з кіньми – і вони з розумінням погойдували розчесаними гривами. Хіба вона може щось змінити? Вона – не може. Бо хто ж розчісуватиме гриви коням?

Це реальна історія, яка може здаватися нереальною у ХХІ столітті, особливо для мешканців великих мегаполісів, де зовсім інший уклад життя. Проте таких жінок по селах багато. І таких історій теж. Я ніколи не мала відповіді на запитання, як сильні і самодостатні жінки, які вміють долати стільки життєвих труднощів, з якими ми, містянки, і близько не впоралися б, так приречено сприймають долю і не спроможні змінити своє життя. Напевне обставини сильніші? Є історії ще трагічніші, коли повна безпорадність і приниження, коли не тільки п’є, але ще й б’є і принижує психологічно. І пожалітися нема кому, бо рідні кажуть, що треба терпіти, сусіди не втручаються, бо своїх проблем вистачає, а про психолога в селі ніхто й не чув.

Але навіть у родинах, де все гаразд, жінка в селі має чітко визначені ролі, зазвичай вони традиційні – кухня, діти, господарство, а ще церква (залежить від регіону). І вийти за ці рамки дуже складно через низку обставин. Насамперед через патріархальний уклад життя сільської родини та особливі побутові умови, коли ролі розподіляє саме життя (якщо чоловік виконує важку фізичну роботу, як-то зорати город, наколоти дров тощо, жінка змушена робити все інше по господарству – такі умови виживання). У той час, коли Ілон Маск експериментує із запуском ракет у космос, електромобілями та іншими модними технологічними інноваціями, українська жінка в пересічному українському селі (не плутати із елітними місцями під Києвом) продовжує ходити в туалет на вулицю, носити воду з криниці і гріти її в баняку в пічці. Поки такий уклад життя  залишається незмінним, дуже складно говорити про реалізацію інших прав жінок у селі. А в українських селах на сьогодні проживає досить велика кількість жіночого населення. За даними Державної служби статистики станом на 1 січня 2019 року, у сільській місцевості проживає 6 817 644 жінок (у містах – 15 710 648).

Група ООН з гендерних питань у 2018 році опублікувала доволі невтішний звіт про те, у яких умовах знаходиться українська жінка в селі. Навряд чи щось змінилося за два роки. Цифри вражають: 48% жінок в селах не мають доступу до медичних послуг, 67% жінок в сільській місцевості не мають доступу до Інтернету, 36% не беруть участі у прийнятті рішень у громадах, лише 21% має свій банківський рахунок (а це про економічну незалежність жінки). 17% жінок у сільській місцевості зазнали фізичного та (або) сексуального насильства, скоєного партнером. Разом з тим 55 % жінок із сіл не повідомляють про випадки домашнього насильства.

Статистики про освіту жінок у сільській місцевості я не знайшла. Хоча це теж важливий чинник, бо саме освіта дозволяє розширити власні життєві горизонти. Із моїх спостережень багато жінок, які живуть у селі, не завжди мають професійну освіту, вже не кажу про вищу. А рівень шкільної освіти там набагато нижчий, ніж у містах. Часто вони просто навіть не знають, що можна по-іншому будувати життя. «Бо так усі жили – і мама, і баба, і прабаба… Всі мирилися й терпіли… Хіба я особлива?» По-іншому – не означає автоматичний переїзд до міста (чи закордон на заробітки) або заміжжя за багатим чоловіком. По-іншому –  це перерозподіл ролей між чоловіком і жінкою, це інакше облаштований побут (хоча б туалет та гаряча вода в хаті), це освіта і самоосвіта, це відповідальність за своє життя і вплив на життя громади (до речі, децентралізація та розвиток місцевого самоврядування мали б відкривати нові можливості для жінок на місцях).

За роки незалежності був створений міф про особливий статус жінки в українському суспільстві (особливо поширений в патріотичному дискурсі), яка не лише заправляє чоловіком, але й державами може керувати. Хоча в реальному житті все було й залишається набагато сумніше. У селі це особливо відчутно.  Буваючи останнім часом часто у різних селах, я з неприємним здивуванням відкриваю для себе якийсь закостенілий патріархальний світ. У цьому світі чоловік може спокійно сказати, де «жінці місце», а де ні, наказати «мовчати, коли чоловіки говорять», і взагалі краще «багато не говорити в принципі», вказувати, що жінці краще одягти і яку косметику використовувати. І багато чого іншого, що для мене вже давно – дикість. Натомість у тамтешніх жінок така поведінка чоловіків не викликає жодного здивування. Але чи можна це змінити?

Точкові програми міжнародних організацій не дають бажаного результату, бо зміна становища сільської жінки можлива лише за умови системного й комплексного підходу, вирішення дуже багатьох проблем, з якими зіштовхується сьогодні українське село. Натомість державна політика в цій сфері відсутня, і навряд чи з’явиться в найближчі роки.

Залишається й далі розчісувати коням гриви. Вони не винні.

Діана Дуцик

Схожі записи

Модний сексизм у мережі

admin

Супутники і добування води на астероїдах: чим займається Марія Яроцька в космічному агентстві?

admin

25 тисяч голосів: як українки/ці об’єднались на підтримку Стамбульської конвенції

admin

Залишити коментар